Бесплатный Банк Рефератов - Філософія життя: основні ідеї та представники

"Філософія життя", течія друга підлога. XIX - начала XX століття - поставило життя в основу усього буття, існування, і в центр власних навчань, зробивши її першою категорією, що інтерпретується ними як первинна реальність, органічна цілісність, процес, передуючий розподілу матерії і духу, буття і свідомості. Цей напрям виступив за реабілітацію життя, проти її утиску і збіднення розсудливим, політичним, економічним і іншими утилітарними (практичними, призначеними для користувача) і раціоналістичними підходами. У зв'язку з цим, поняття "життя", як центральне поняття цієї філософської течії, покликаний замінити поняття "буття". Буття це статичний стан. Життя - цей рух, становлення. "Немає буття, є тільки становлення", - заявляв Ф. Ніцше. Ряд представників філософії життя підкреслювали, що життя - це діяльність, творче творення, самовираження людини, форми об'єктивування людини в культурі, що дозволяють йому реалізувати і пізнавати самого себе. Кожен індивід відчуває себе у рамках якогось величезного життя, що зачіпає його і загрозливої йому. Він почуває себе підпорядкованим якимсь потокам, потокам життя. Життя як потік, невловима розсудливими методами пізнання. Її пізнання здійснюється на основі особливих пізнавальних здібностей: переживання і співпереживання (розуміння); інтуїції, віри, любові і так далі.

1. Концепція філософії життя

У широкому розумінні філософія життя — це будь-яка концепція, що розглядає питання смислу, мети, цінності життя, особливо коли вона недооцінює чи й ігнорує теоретичне знання, звертаючись до непідробної повноти безпосереднього переживання, прагне “зрозуміти життя з нього самого”. Вона надає перевагу почуттям, інстинкту; виступає проти інтелекту; захищає ірраціоналізм і містику від раціоналізму, споглядання від поняття, “творче начало” від “механічного”. В такому розумінні до прибічників філософії життя зараховують деяких досократиків, стоїків, представників ірраціоналізму XVIII ст., романтиків та ін. Засновниками сучасної філософії життя вважаються А. Шопенгауер і Ф.-В. Ніцше.

Філософія життя — підкреслено антираціональний напрям у філософії, в центрі уваги якого перебуває інстинктивно пізнавана цілісна реальність, не тотожна ні духу, ні матерії, яку було названо “життям”.

Представники цієї ірраціоналістичної концепції, що постала наприкінці XIX — у першій чверті XX ст. не дуже переймалися буттям об'єктивного світу: їх передусім цікавив внутрішній світ людини.

Оскільки ця концепція сфокусована на проблемах смислу, мети і цінності життя, істотне місце в ній відводиться етиці. Особливу увагу філософія життя звертає на невдавану (щиру) повноту безпосереднього переживання, внаслідок чого недооцінює або й ігнорує теоретичне знання.

2. Академічна філософія життя. Вільгельм Дильтей і Георг Зиммель

Вільгельм Дильтей і Георг Зиммель визначають життя як факти волі, спонукань, почуттів і переживань. З цієї точки зору, дійсність - це те, що міститься в досвіді самого життя. Отже, дійсність - це чисте переживання, поза яким дійсності не існує. Дильтей говорить про необхідність віри в реальність зовнішнього світу, засновану на вольовому, "практичному" відношенні людини до світу. Г. Зиммель також бачить в "житті" центр, від якого з одного боку йде шлях до душі, до "Я", а з іншої - до ідеї, Космосу, абсолюту. Проте, визначальні характеристики життя - це переживання, "життєвий досвід".

""Життєвий досвід" і виступає об'єктом пізнання, він не зводимо до розуму. Він ірраціональний. Життя - це потік, зміна, творчість. Тому представники цієї школи заперечують можливість знання як віддзеркалення закономірного, загального. Життя не може бути осягнуте тільки через індивідуальне; методом "наук про дух" виступає безпосередньо переживання історичних подій. У їх системах "Науки про дух" набувають форми герменевтики - мистецтва тлумачення, мистецтва "розуміння" письмових текстів, "зафіксованих життєвих одкровень". По Дильтею, історик повинен не просто відтворити істинну картину подій, але і "пережити" її наново, "представити і відтворити в її життєвості", "ужитися" і "співпереживати". Дильтей у своїх роботах спирався передусім на історію і психологію (описову, розуміючу, а не пояснювальну, природничонаукову).

3. "Творча еволюція" Анри Бергсона

На відміну від інших представників "філософії життя" Бергсон у своїх роботах спирався на природознавство. На основі концепції "життя" він прагнув побудувати картину світу, яка по-новому б пояснила еволюцію природи і розвиток людини, обгрунтувала б їх єдність. Центральне поняття філософського вчення А. Бергсона - життєвий порив. З точки зору Бергсона, життя - це безперервне творче становлення. Матерія - відсталий початок буття, хоча і чинить опір, але все таки підкоряється життю. Завдяки цьому, еволюція світу природи стає творчою еволюцією. В результаті, світ в зображенні Бергсона, з'являється як єдиний, безперервно і що безповоротно розвивається, спонтанний і непередбачуваний. Народжуючи усі нові і нові форми, він знаходиться в стані безперервного становлення. Бергсон вважав, що людина досить успішно пристосувалася до світу матерії за допомогою інтелекту. Інтелект, по Бергсону - це розумне і розсудливе пізнання, що досягло вищих форм в методах фізико-математичних наук. Інтелект розкладає цілісність світу на тіла, тіла на елементи і так далі, а потім конструює з них штучні єдині картини світу. Бергсон не заперечує пізнавальних можливостей інтелекту, проте інтелект зовсім не створений для того, щоб осмислити еволюцію, у власному значенні цього слова, тобто безперервність зміни.

Інтелекту принципово недоступний "життєвий порив". Його пізнання можливо тільки на підставі інтуїції. Інтуїцією, по Бергсону, називається рід інтелектуальної симпатії (співпереживання), за допомогою якої людина переноситься всередину предмета, щоб злитися з тим, що в нім єдине, і отже, невимовно. Інтуїція дозволяє проникнути в саму суть речей. Бергсон характеризує інтуїцію як основу Духу, у відомому сенсі, як саме життя. Завдання філософії, на його думку, полягає в тому, щоб допомогти людині опанувати інтуїції, що розсіюються (в процесі життя).

4. Етичні погляди А. Шопенгауера

Творець філософської концепції, яка стала одним із джерел філософії життя, А. Шопенгауер наукове світорозуміння вважав ілюзорним, класичну філософію — шарлатанством, а діалектику — “жонглюванням абстрактними формулами” . Його праці — “Світ як воля і уявлення”, “Дві основні проблеми етики” та “Афоризми і максими” значно вплинули на європейську філософію, зокрема й на етику.

Світ, на думку філософа, існує лише настільки, наскільки людина його уявляє. Уявлення розпадається на суб'єкт і об'єкт: споглядання того, хто споглядає. Без суб'єкта уявлення немає його об'єкта, який набуває просторової і часової визначеності (йдеться не про предмети об'єктивного, матеріального світу, а про уявлення). Проте цього для пізнання, що керується принципом каузальності (причинності), недостатньо, оскільки постає питання, чи не є світ чимось більшим та іншим, ніж уявлення. Зрештою, суб'єкт пізнання на основі досвіду може виявити в собі дві принципово різні сутності: своє тіло, яке постає для нього як уявлення, об'єкт серед об'єктів, а також те, безпосередньо знайоме кожному, що називають волею. Тіло — це об'єктивація волі, а воля — це в-собі-буття тіла.

Концепція А. Шопенгауера ґрунтувалася на двох основних положеннях: “світ — це воля в собі” і “світ — це уявлення для нас” (згадаймо “речі в собі” і “речі для нас” І. Канта). Світ як річ у собі постає у філософа як сліпа “воля до життя”. Поняття, на його думку, — це тільки абстракції, тому більш вмотивованим за декар-тівське “Я мислю, отже, існую” вважав твердження “Я хочу (волію), отже, існую”. Саме в бажанні суб'єкт виступає сам по собі, розкриває свою сутність, тобто волю. Вона завжди перебуває у стані прагнення, оскільки цей потяг є її єдиною сутністю. Воля не має чітко окресленої мети, якої можна досягти. Вона невгамовна, ніколи не може бути вдоволеною, а людина — щасливою.

Волю А. Шопенгауер розумів як космічне начало (світ постає як наслідок волі до життя), внутрішню сутність усіх сил (сили, завдяки яким людина має прагнення; сили, що спричиняють розвиток рослин, навіть силу тяжіння). Воля як “річ-у-собі” перебуває, за його переконаннями, поза простором і часом. Вона безпричинна і непізнавана, не має об'єктивної основи і певної мети. Воля до життя подрібнюється на нескінченну множину об'єктивацій, кожній з яких притаманне прагнення до абсолютного панування, що виражається у війні всіх проти всіх. Вищим ступенем об'єктивацій волі А. Шопенгауер вважав людину — істоту, наділену розумним пізнанням, яке він розцінював тільки як допоміжний засіб діяльності.

Якщо воля як “річ-у-собі” й основа будь-якого явища є свобідною, то все, що стосується цього явища, зокрема й емпірична людина, підкоряється необхідності. Людина може обирати рішення, і ця можливість робить її ареною боротьби мотивів. Кожен індивід пізнає себе всією волею до життя. Усі інші індивіди існують у його уявленні як щось залежне від нього, що є джерелом безмежного егоїзму людини. Держава не знищує егоїзм, оскільки вона — лише система збалансованих одиничних воль. Переборення егоїстичних імпульсів відбувається, на думку філософа, у сфері мистецтва і моралі. Будучи результатом творчості генія, мистецтво ґрунтується на здатності до “незаінтересованого споглядання”, в якому споживач мистецтва постає “чистим безвільним” суб'єктом, а об'єктом — ідея (у платонівському розумінні). Музика як найвищий вид мистецтва має на меті не відтворення ідей, а безпосереднє відображення волі.

Заслонами А. Шопенгауера, те, що в людині, набагато важливіше від того, що є у неї. Високо цінуючи здоров'я, він, однак, не поділяв гедоністичних поглядів: “Дурень ганяється за насолодами і знаходить розчарування; натомість мудрець лише уникає горя”. Недооцінюючи дружбу, обстоюючи переваги самотності, вважав, що людина уникає, терпить чи любить самотність відповідно до того, яка цінність її “Я”. Користь самотності вбачав і в тому, що саме на самоті кожен бачить у собі те, чим він є насправді. Істинна дружба — примара. Реальна дружба ґрунтується на взаємному благу, спільних інтересах, але як тільки інтереси зіштовхуються — дружба руйнується. Навіть шлюбні узи філософ вважав неприйнятними (“Одружитися — означає наполовину зменшити свої права і вдвічі збільшити свої обов'язки”).

Етична концепція А. Шопенгауера песимістична, через що його називали філософом “світової скорботи”. Він вважав існуючий світ найгіршим із можливих, а полемізуючи з Г.-В.-Ф. Гегелем, проголосив тезу: “Все дійсне нерозумне, все нерозумне дійсне”. Одночасно діяти розумно і морально, на його думку, неможливо. Істинна доля людини завжди є трагічною: “Оптимізм, — стверджував філософ, — видається мені не тільки безглуздим, а й, правду кажучи, безсовісним поглядом, гіркою насмішкою над несказанними стражданнями людства”. Правда, з точки зору молодості життя здається нескінченним майбутнім, однак з точки зору старості воно постає як дуже коротке минуле. Проте життя і смерть є трагічними лише для пересічної, нездатної осягнути їх таємницю людини. Для людини, здатної споглядати сутність світу, тобто волю, а осягнувши її, — відмовитися від неї і завдяки цьому досягнути абсолютної безтурботності, спокою, метою життя є смерть: “Смерть — це кінцевий висновок, resume життя, його підсумок...” Справжній філософ, мудрець, який осягнув таємницю світу, не боятиметься смерті, оскільки і в житті знає, що він ніщо. Саме тому в ньому відсутнє бажання індивідуального буття. А через заперечення волі до життя людина, за А. Шопенгауером, може досягнути вічної доброчесності.

Істотною ознакою життя людини філософ вважав страждання, яке є невідворотним. Те, що називають щастям, завжди фактично зводиться до звільнення людини від страждань. Однак, звільнившись від одних страждань, людина зазнає інших страждань і нудьги. Ілюзорний світ марновірства і релігії не рятує людину від самотності, тому вона завжди полишена на саму себе. Визнання домінуючої ролі страждання в житті людини привело його до висновку, що співчуття (спів-страждання) є найважливішим моральним принципом. Співчуття стосується не тільки людини, але, на чому наголошував А. Шопенгауер, і тварин. Відкриваючи людині невикоріненість страждань, свідомість, на думку А. Шопенгауера, вказує шлях звільнення від світового зла. Зрозумівши, що воля в усіх її проявах одна, людина може дійти до стану цілковитої відсутності бажань. І тоді її воля не утверджуватиме своєї сутності, а заперечуватиме. Йдеться про перехід до аскетизму, мета якого полягає у знищенні не тільки життя тіла, а й волі, виявом якої є тіло. Це спричинює розширення у світовій волі індивідуальної, перехід її у небуття, внаслідок чого весь останній світ (світ-об'єкт) перетворюється на ніщо, оскільки без суб'єкта немає об'єкта. Такі думки також близькі індуїстському вченню про нірвану.

За твердженнями А. Шопенгауера, проповідувати мораль легко, а обґрунтувати важко. Тому він високо цінував етичний смисл своєї філософії, оскільки вона визнає волю сутністю людини. Індивід сам себе творить, а тому вчинки людини є справді її власними вчинками, а отже, можуть бути поставленими їй у провину.

Концепція А. Шопенгауера відчутно вплинула не тільки на філософів, а й на митців, зокрема на німецького композитора Ріхарда Вагнера (1813—1883).

5. Етичні погляди Ф.-В. Ніцше

Поділяючи погляди А. Шопенгауера, Ф.-В. Ніцше, однак, категорично виступив проти сучасної йому європейської моралі (не тільки проти моральності, реальних моральних стосунків, які завжди недосконалі, а й проти моралі як системи норм бажаних моральних стосунків людей), за “переоцінку цінностей”, насамперед моральних. “Необхідно знищити мораль, щоб звільнити життя”, — стверджував філософ. Етиці як науці про мораль, на його думку, не вистачає проблеми самої моралі: “...сама цінність цих цінностей повинна бути колись поставлена під сумнів...”

Образність і фрагментарність праць Ф.-В. Ніцше, насиченість їх парадоксальними висловлюваннями, афоризмами, міфами тощо ускладнюють тлумачення його філософської, зокрема й етичної, концепції. Невипадково одні автори захоплюються його працями, а інші, навпаки, засуджують, називають їх автора ідейним і духовним вождем фашизму.

На думку Ф.-В. Ніцше, сучасна йому Європа перебуває напередодні кризи. Однак щоб збагнути це і переоцінити цінності, філософ повинен бути чесним перед собою, мати “злу” совість, не схилятися перед авторитетами, виявляти героїзм мислі (за героїзм мислі Ніцше захоплювався творчістю А. Шопенгауера). Філософ нічого не повинен брати на віру, йому слід підозріло ставитися до дійсності, зривати маски з освячених ідеалів, не лякатися світу, який при цьому йому відкриється, не боятися бути незрозумілим і відкинутим ображеними обивателями. Насамперед він має відмовитися від морального тлумачення світу, яке панує в традиційній філософії і теології, не довіряти смислу, що лежить на поверхні, а відшукати його соціально-психологічні основи.

Страницы: 1, 2

Новости

Мои настройки

Наверх