Першою
і найбільш відомою теоретичною підставою щодо даних питань можуть служити
знамениті апорії Зенона Елейського (формально-логічні антиномії руху). Другою,
не менш важливою, але, на жаль, дуже рідко враховуваною у існуючій науковій
літературі з історії філософії, діалектики, методології науки підставою є математичний
атомізм, який виник у вигляді теоретичного узагальнення, модельного відображення
і розвитку вчення Левкіппа-Демокрита про атоми і порожнечу (проблема кінечного
або нескінченного поділу, існування або відсутності його межі, антиномії безперервного
і дискретного). Третьою і теж добре відомою підставою можна вважати математику,
астрономію і філософію піфагореїзму (проблема закономірної числової гармонії
світу, несумірності, антиномії раціонального та ірраціонального, задачі
метризації просторово-часових характеристик рухомого і нерухомого буття).
Четвертою – платонізм (розвиток теорії мірних відносин, антиномії співвідношення
межі і безмежного, становлення і буття, єдиного і множинного). П'ятою – аристотелізм
(антиномії доказового знання, обґрунтування необхідності межі і аксіом, вчення
про безмежне стосовно до величини часу і руху, диференціація актуальної і потенційної
нескінченності, виникнення з протилежностей, безперервність руху, простору,
часу і багато іншого).
Однак,
у нашому випадку, мало вказати на безперечну наявність достовірних основ і
різноманіття раціональних підходів у античній науці стосовно тієї групи метафізичних
і діалектичних проблем, які отримали нову інтерпретацію, когнітивний розвиток і
вирішення у наступні епохи - особливо період формування передумов і становлення
західноєвропейського раціоналізму. Додатково до цього слід вказати також і шлях
інформаційної трансляції ідей зі сфери теоретичних знань античного раціоналізму
у філософський і конкретно-науковий зміст методології раціоналізму Нового часу.
Однак для зображення цілісного змісту такого теоретико-еволюційного шляху у
відношенні кожної конкретної історико-філософської проблеми потрібне спеціальне
і доволі непросте дослідження. Тому ми обмежимося лише виділенням головної віхи
на цьому шляху. У даному випадку нею виступають, і саме стосовно досліджуваного
питання, наукові пошуки Галілео Галілея.
Називаючи
наукову творчість цього філософа і натураліста надзвичайно обґрунтованою, але
аж ніяк не безперечною, П.П. Гайденко виділяє як начало «формування науки
Нового часу» ряд дуже цінних, саме у досліджуваному нами аспекті, теоретичних
обставин. Розглянемо їх детальніше.
По-перше,
шляхом еволюційної міграції теоретичних ідей, наприклад, аристотелізму, до
наукового апарату ренесансної філософії і науки надходили не лише відповідні
вчення, принципи, способи доказового міркування і обґрунтування конкретних
систем знання, але також і формалізми. Правда, вони часом не мали абстрактно-символічної
(формульної) аналітичної форми. Частіше це були змістовні формулювання
закономірностей, мірних відносин, якісно і кількісно визначених пропорцій тощо.
Скажімо, це стосується аристотелівської “формули швидкості”, «у Аристотеля це
була проста пропорційність, у XIV ст. на її місці постає досить складна функція,
але основні правила залишаються ті ж самі: при постійній рушійній силі і постійному
опорі швидкість є постійною. І навпаки: будь-який рівномірний рух (при
незмінному опорі) передбачає незмінну постійно діючу силу» [8, с. 466].
По-друге,
навіть при абсолютизованих критично-теоретичних формах опозиції античному
раціоналізмові Г.Галілей називав початком власної наукової позиції античну
науку. Тобто це аж ніяк не означає повної негації наукових ідей і принципів
античності. Навпаки, порівняння оригінальних текстів (античних і ренесансних авторів)
переконливо свідчить про факти закономірної системної спадковості у еволюції і
розвитку наукових знань, запозичення основних ідей, способів постановки задач і
методів їх аналізу, щоправда, з дуже істотною, часом кардинальною модифікацією
їх вихідного (античного) теоретичного змісту.
Дуже
показова в цьому відношенні гносеологічна позиція Галілея, на розгляді якої нам
варто зупинитися більш докладно.
У
свій час Н.Наторп і Е.Кассірер переконливо показали, що демонстративна відмова
Галілея від теоретичної спадщини аристотелізму аж ніяк не виключала його
спирання на інші традиції античної науки, часом діаметрально протилежні, як, наприклад:
вчення Платона і Левкіппа-Демокрита.
Дійсно,
Галілей прямо заявляв про своє скептичне ставлення до спадщини Аристотеля. «Як
багато положень я помітив у Аристотеля (я завжди маю на увазі натуральну
філософію), – говорив Галілей – ...які не просто хибні, але хибні так, що істинним
є діаметрально їм протилежне» [8, с. 252-253].
Тим
часом, це не заважає вченому у багатьох випадках спиратися на ідеї Аристотеля,
Платона, Демокрита, деяких інших античних авторів (філософів, фізиків і
математиків). Незважаючи на критичне ставлення до великого Стагирита, Галілей
високо цінує його і навіть опікується спеціальним дослідженням питання такого
змісту: що потрібно для того, щоб бути гарним філософом на зразок Аристотеля?
У
контексті нашого дослідження ми торкнемося зв'язку наукової творчості Галілея з
ідеями математичного атомізму Демокрита. А саме щодо антиномій: кінцевого і
нескінченного, дискретного і безперервного. І при цьому у цілком визначеному аспекті
– відносно математично і фізично тлумаченої «порожнечі». До речі, відомо, яку
пильну увагу цій проблемі приділяє також Аристотель у своїй «Фізиці». Однак із
зазначеної вище причини Галілей звертається до Демокрита при аналізі древньої
проблеми про причини зв’язності тіл.
У
своїх “Бесідах і математичних доказах” він використовує ідеї математичного
атомізму Демокрита щодо ролі і функції «порожнечі» у розв’язанні проблеми
зв’язності тіл.
Спочатку
Галілей розглядає більш загальні питання, які стосуються проблеми зв’язності,
єдності і упорядкованості світу в цілому. Особливо – космологічної моделі
Сонячної системи (геоцентричної і геліоцентричної). Він “затіває” наукову суперечку,
щоб у діалозі послідовно і системно відобразити аргументацію на користь однієї
й іншої «системи світу». Істотним при цьому є окреме твердження, адресоване
теоретичним опонентам. Галілей говорить: “Ні ви, ні хто-небудь інший не довели,
що світ кінечний і має певну форму, не є нескінченним і необмеженим”.
Він
умовно приймає дану тезу як обґрунтовану і говорить: я поступаюся вам поки що,
допускаючи, що він є кінечним і обмеженим сферичною поверхнею, а тому повинен
мати власний центр.
Однак
при цьому виникають природні контраргументи і сумніви такого змісту: наскільки
імовірно те, що саме Земля, а не інше тіло, знаходиться в цьому центрі [8, с.
415]. Опонент наводить як аргумент вчення Аристотеля, мотивуючи тим, що в нього,
мов, є близько сотні доказів того, що світ кінечний, обмежений і сферичний.
На це
Галілей відповідає: що всі ці докази тільки за формою різноманітні. А за
змістом зводяться до одного єдиного, базованого на ідеї про рухомість Всесвіту.
Якщо ж цю тезу відкинути, то і всі аристотелеві аргументи і докази виявляться
спростованими.
У
кінцевому рахунку, цей фрагмент діалогу зводиться до проблеми вибору одного з
двох суперечних засновків. Але на той момент не було надійних астрономічних
даних, які дозволяли б обґрунтовано зробити цей вибір. Ця антиномія стосується
того, чи визнати істинним, що:
- Земля міститься в центрі;
або
те, що
- небесні сфери рухаються навколо якогось іншого центру.
Розв’язання
цієї проблеми Галілеєм загальновідоме. Що ж стосується набагато більш
часткового, але не менш складного питання про зв’язність тіл через порожнечу,
то воно досліджується істориками філософії і методологами науки значно рідше.
Тим часом, це питання має не лише історичний, але й надзвичайно актуальний теоретичний
зміст для багатьох розділів сучасного математизованого природознавства і
наукового світогляду. Зупинимося на цьому питанні спеціальним чином.
Проблема
«зв’язності тіл», за Галілеєм, може бути зведена до двох головних теоретичних
засад. Він так характеризує їх зміст. «Одна – це відомий острах порожнечі у
природі; ...інша – припустити яке-небудь зв’язуюче, яке, наче клей, щільно з'єднує
частки, з яких складене тіло» [9, с. 124]. Але, якщо кожна дія повинна мати тільки
одну кінцеву діючу причину, то виникає питання: чому не можна визнати такою
порожнечу? Тобто визнати достатність саме її у розв’язанні цієї проблеми?
Залишаючи
осторонь фізичний зміст порожнечі, аналізований Галілеєм, який докладно
освітлений в історії методології науки, зокрема у працях С.Я.Лур'є і П.П.Гайденко,
ми розглянемо саме математичну сторону цієї проблеми. Адже саме вона
досліджувалася у математичному атомізмі Демокрита, а потім і багатьма піфагорійцями
та їх послідовниками.
У
Галілея математична інтерпретація фізичної порожнечі отримує таке тлумачення.
«Те, що я сказав про прості лінії, – пише Галілей, - так само стосується поверхонь
твердих тіл, якщо розглядати їх як такі, що складаються з нескінченної безлічі
атомів. Якщо ми розділимо тіло на безкінечне число частин, то, без сумніву, не
зможемо отримати з них тіла, яке займало б обсяг, який перевищував би
первинний, без того, щоб між частинами не утворилося порожнього простору,
такого, який не заповнений речовиною даного тіла; але якщо допустити граничне і
крайнє розкладання тіла на позбавлені величини незліченні первинні складові, то
можна уявити собі такі складові розтягнутими на величезний простір шляхом
включення не кінцевих порожніх просторів, а тільки нескінченно численних
порожнеч, позбавлених величини» [там же, с. 78-79].
Подібні
закономірності відзначають також інші фахівці у галузі історії філософії та
історії науки. Істотне в цьому відношенні порівняння деяких базисних визначень
античної науки з аналогічними принципами пізнання і визначеннями наступних історичних
фаз теоретичного розвитку науки взагалі, математичної і філософської особливо.
При цьому подібність, часом навіть і змістовий “збіг” визначень у наукових
теоріях і метафізиці різних періодів всесвітньої історії є дуже вражаючим і повчальним.
Він дозволяє, щоправда непрямим чином, більш адекватно оцінити масштаб
античного впливу на зміст сучасної науки і філософії. Цей вплив аж ніяк не обмежується
епохою Відродження або методологією науки Нового часу, він поширюється навіть
на різноманітні філософські системи, вчення і теорії періоду «класичної німецької
філософії» [11].
Збіг
визначень, введених у античній науці і класичній німецькій філософії “не за
буквою”, а за змістом, відзначають ряд сучасних дослідників з історії
філософії, історії і методології науки. Визначивши фізику як науку про природу,
а природу – як початок руху, Аристотель, по суті, започаткував те, що ми донині
називаємо природознавством. І характерно, що понад дві тисячі років потому
наведені слова грецького мислителя майже буквально відтворив Кант.
«Природознавство, – говорив він, – узагалі буває або чистим, або прикладним
вченням про рух» [10, с. 26].
Таким
чином, конкретний епістемологічний, когнітивно-теоретичний зв'язок і
наступність між античним науковим раціоналізмом (у філософії і математиці,
фізиці і метафізиці) і раціоналізмом ренесансної філософії та методології
Нового часу (а також більш пізніх історичних періодів) виявляються навіть у
таких випадках, коли ставлення до першого є гранично критичним. Більш того,
еволюційно-епістемологічний зв'язок і теоретична спадковість є системними і
поліфункціональними. Вони стосуються запозичення не лише окремих ідей, наукових
принципів і підходів. Навпаки, ренесансна наука (і пізніші) спирається на
цілісні вчення античної, аж до способів постановки і обґрунтування окремих
проблем, включаючи формулювання, формули, аргументи, докази і спростування
окремих положень цих вчень. При цьому дуже часто відбувається якісна
модифікація тлумачення окремих понять, принципів, а часом і перетворення
цілісних вчень [12].
Висновок
Науковий
огляд існуючих концепцій і дискусій у сучасній філософії науки з проблем
модернізації змісту, значення і сутності раціонального приводить до таких
основних висновків:
1.
Виявляється надзвичайно істотний розрив у теоретичному тлумаченні поняття «раціонального»
та «ірраціонального» з позицій теоретичної загальності у філософії і
математиці. Так, наприклад, у відношенні специфіки філософського способу освоєння
дійсності і теоретико-філософського пізнання цілком адекватним (об'єктивному
станові) є вживання “ірраціонального” – видимості, на противагу тому, що все
раціональне, навпаки, передбачає нерозривну пов’язаність з «дійсністю». Однак такі
уподібнення не можуть вважатися цілком коректними щодо математичного знання.
Адже не можна, не поступившись суворістю міркування та істиною, всерйоз вважати
ірраціональні математичні числа видимістю. Настільки ж неправильним було б, навпаки,
штучно наділяти атрибутом “дійсності” лише раціональні числа. Інша справа, коли
видимість є негативним відношенням до раціонального в дійсності.
2. Показано, що в існуючих історико-філософських,
історико-наукових дослідженнях, при всій їх плідності і безлічі цінних
теоретичних результатів, все-таки аж до цього часу нерозкритими є системні
засади становлення античного філософського раціоналізму; не виявлені основні
причини, що обумовили істотні прогалини у вирішенні даної проблеми: штучний
“обрив” генетичних начал формування античного раціоналізму (у крито-мікенський
період); неадекватність тлумачення «синкретизму» наукових знань на ранніх фазах
формування раціоналістичного світогляду давньогрецького суспільства; ефект
часткового спрощення (щодо реального історичного процесу) – “лінійності” у
історико-філософських підходах до дослідження джерел західноєвропейського
раціоналізму (фрагментарне, вибіркове ставлення до аналізу двох протилежних і
взаємодоповнюючих систем наукового знання: філософського і конкретно-наукового,
особливо – математичного і всієї системи фактуально-емпіричного знання
передраціоналістичного періоду становлення античної науки); принципова
неповнота врахування генетичного “древа” еволюційних шляхів формування базисних
понять, наукових термінів, принципів, взаємозалежності альтернативних
концепцій, вчень, теорій; інноваційної міграції, модернізації і когнітивного, соціокультурного
взаємообміну ідей, принципів і цільових настанов пізнання, правил, прийомів і
методів організації пізнавального процесу, “дрейфу” фундаментальних понять між
ірраціональними (наприклад, релігійно-міфологічними) і раціональними
(наприклад, у системі емпірично фактуальних знань) складовими єдності
передраціоналістичного світогляду; недооцінка, або ігнорування фактів
детермінації процесу формування наукової термінології і мови науки з боку
повсякденної практики, повсякденної свідомості, повсякденної (природної) мови,
писемності; нівелювання специфіки функціонування наукових термінів і понять
природної мови на якісно різних логіко-гносеологічних рівнях пізнавального
процесу: спеціально наукової, загальнонаукової і категоріально-філософської
мови науки.
3.
Отже, необхідно виявити джерела різноманіття трактувань сучасного раціоналізму
у античній математиці і філософії. Ясна річ, у тому випадку, коли існують реальні
прообрази наукових підходів і способів тлумачення того або іншого різновиду
раціонального: у античній і сучасній науці.
4.
Тому порівняння великого числа наукових підходів і концепцій західноєвропейського
раціоналізму періоду модерну і сучасних тлумачень проблеми раціонального
взагалі буде здійснюватися нами надалі у аспекті вирішення питання про адекватність,
повноту аргументації і теоретичну відповідність сучасних і античних концептів
«раціональності».
5.
Стосовно сучасного стану суспільства задача відновлення ідеалів і норм античного
раціоналізму, беконівського етосу науки має не меншу цінність, аніж сам науково-технічний
прогрес. Велика мета «відновлення наук і ремесел», усвідомленого розуміння
того, що «знання – сила», припускає доповнення у питанні єдності змісту і
форми, автентичного зв'язку протилежних епістемологічних і теоретичних систем:
знання філософського і знання математичного.
Література
1. Монтель М. Опыты. Соч. в 3-х тт. –Т.3.
–М.-Л., 1960.
2. Бэкон Ф. Соч. в 2-х тт. –Т.1. –Мысль.
1977. –567 с.
3. Мамардашвили М.К. Классический и
неклассический идеалы рациональности. –Тбилиси, 1984.
4. Соколов В.В. Философский синтез
Готфрида Лейбница //Г.В. Лейбниц. –Соч. в 4-х тт. –Т. 1. –М.: Мысль, 1982. –С.
3-77.
5. Фишер К. Реальная философия и ее век.
–СПб, 1870. –187 с.
6. Маркс К., Энгельс Ф. Святое семейство
//Соч. Т.2. –М: Политич. лит-ра. 1973.
7. Субботин А.Л. Фрэнсис Бэкон и принципы
его философии //Ф. Бэкон. –Соч. в 2-х тт. –Т.1. –М.: Мысль, 1977. –С. 5-53.
8. Галилей Галилео. Избранные труды в 2-х
тт. –М.: Наука, 1964. –Т.1 –640 с.
9. Галилей Галилео. Избранные труды в 2-х
тт. –М.: Наука, 1964. –Т.2 –572 с
10. Кант И. Критика чистого разума //Соч.
в 6 тт. Т. 3. –М.: Мысль, 1964. –799 с.
11. Гайденко П.П. Эволюция понятия науки
(ХVII-ХVIII вв.). Формирование научных программ Нового времени. –М.: Наука,
1987.
12. Йолон П.Ф., Крымский С.Б., Парахонский
Б.А. Рациональность в науке и культуре. Отв. редактор Иванов В.П. –К.: Наукова
думка, 1989.
Страницы: 1, 2
|