З тої поетичності українця випливає ще любов до жінки, і це ще раз веде нас до проблеми родини, ширше тої проблеми Костомаров не розробляє, відзначаючи тільки, що в росіян є закохання в “тілесну красу”, а жіноча краса “рідко коли підноситься понад матерію” – “рідко коли пісня нагадує про високі прикмети й повагу жіночої душі”.

Костомаров цікавий славетними “Книгами буття українського народу”. Основою для “Книг буття” є та ж ідея, яку поділяли й російські націоналісти-романтики: кожен народ має свою місію в історії, реалізуючи певні функції «світового духу». Різниця між російським, польським та українським тлумаченням історії світового духу полягає в постулюванні особливої української місії в світі, яка випливає із традиційного українського волелюбства. Україна «не пропала, бо вона не знала ні царя, ні пана, а хоч був цар, єсть так чужий, і хоч були і єсть пани, так чужі, хоча ті пани і з українського роду, однак не говорили по-українськи, суть виродки, а справжній українець не любить ні царя, ні пана і знає одного Бога».

Так формулюється українська національна ідея. Тут вона не збігається з ідеєю релігійною, згідно зі статутом Товариства, говориться про слов’янську єдність незалежно від релігійних розходжень, прокламується можливість примирення розбіжностей у християнських церквах.

У Книгах виразно підкреслений ідеал свободи, а якщо Господь карає, то гіршою карою від потопу, війни, мору є покарання неволею. І згідно з тим є похвала ладу, в якому “не буде ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа”. Тобто підставою нашого життя має бути лад, який давав би змогу кожному само виявитися по своїх здібностях і вартості. І навпаки, таки під-креслено брак протиставного прямування в українця – брак у нього чесноти підпорядкування. Зовсім аналогічно до своєї пізнішої етнопсихологічної студії Костомаров у Книгах наголошує почуттєвість українського народу, перевагою його ендотимного тла, яка або те озує любов, що кульмінує у любові історичних ворогів, - і послідовно заперечення раціоналізму, а навіть схильність до пасивізму, що виявляється у нереальному мрійництві, яке призводить до творення утопій. Ці почування мають ще своє виразне відбиття у соціальному прямуванні несення допомоги й ідеалу гармонії у зразковій родині й суспільстві, але при занику інстинкту боротьби.

Книги – це ідеал українського суспільного життя, і тим самим ідеал українця.

Принципи аналізу “народного духу” були реалізовані Костомаровим в його майстерській праці 1844 р. “Про історичне значення російської народної поезії”. Загальні ідеї він виклав значно пізніше, мабуть, найясніше це йому вдалось у проекті програми свого курсу, запропонованому Казанському університетові 1857 року. Костомаров виходить із того, що слід розрізняти зовнішнє та внутрішнє життя народу. Зовнішнє життя, або фактична історія ( Костомаров вживає замість слова “факт” введене тоді Погодіним слово “быль” ) є історія окремих осіб. Життя ж народу, має їх страждання, радості й дії – це його внутрішнє життя. «Нам треба побачити бідного поселянина в його хаті, прислухатися до його домашньої мови, пізнати його спілкування з сім’єю і сусідами».

Життя народу поділяється на: 1) фізіологічне ( місцевість, клімат, етнічні особливості, здоров’я, тілесний склад і зовнішній вигляд, здібності ); 2) політичне ( держава, сусіди, захист ); 3) суспільне ( церква, дім, суспільний побут ); 4) духовне ( ставлення народного духу до верховної істоти, - людини і природи: релігія, виховання, освіта ).

Костомаров вбачав у народі, в масах, в його “внутрішній історії” ту духовну силу, яка спроможна рухати поступ.

 Михайло Максимович в основу своїх етнографічних і літературних праць поклав українські переконання, любов до народу й бажання служити йому своєю науковою роботою. Етнографічні збірки Максимовича ( “Малороссійськія пісні” 1827 р., “Українські народні пісні” та “Голоса українських пісень” 1834 р., “Збірник українських пісень”, 1849 р. ) цілком перевернули старі погляди на українську народну поезію, показавши піснями історичними та побутовими красу її, багатство і різноманітність.

Максимович робить спробу охарактеризувати психіку українського і російського народу на підставі пісень. Ця спроба “характереології” виглядає так: “у російських піснях виявляється дух, покірний своїй долі і підлеглий її волі. Росіянин не звик брати діяльної участи в переворотах життя ... – Він бажає немов отділитись од усього ... закривши рукою вухо, хоче начеб загубитися в згуку. Через це російські пісні визначаються глибокою тугою, безнадійним забуттям”. Українські – “виявляючи боротьбу Духа з долею, відріжняються поривами пристрасти, короткою твердістю і силою почуття, але й природністю вислову. В них бачимо не забуття й не безнадійний сум, але більше гнів і тугу; в них більше дії”. – Український «дух, не знаходячи ще в собі самому особливих форм для повного вияву почуття, що зароджується в його глибині, мимоволі звертається до природи, з якою він через своє дитинство ще приятелює, і в її предметах бачить, відчуває щось подібне до себе».

Екзистенціально-ментальний підхід плідний і при змалюванні світоглядної позиції видатного українського мислителя та письменника Миколи Гоголя (1809 – 1852).

З традиційної точки зору, Гоголь – письменник ( причому російськомовний ) з реалістичних позицій критикує “прогнилість” бюрократично-чиновницького ладу Російської імперії. Персонажі гоголівських “Ревізора”, “Мертвих душ” та інші – репрезентують лише “поверховий” шар реальності, примарний світ, що ховає під собою інший, справжній світ, світ людської душі та серця. Перший світ – світ “мертвих душ” є своєрідним “шифром”, до якого необхідно знайти “ключ”, щоб досягти світу “душ живих”. Ключ цей треба шукати у власній душі – «знайти лише ключ до своєї власної душі; коли ж знайдеш, тоді тим самим ключем одімкнеш душі всіх».

Оцінюючи у тому плані творчість Гоголя, Д. Чижевський наголошує: «Як не красу людської душі Гоголь побачив у мертвості її, так, навпаки, за ідеал він ставить – бути живими душами. Знову не інтелект, не воля висувається на перше місце, а відчуття, емоція, здатність глибоко і жваво реагувати на життя». І далі: “Ціллю творчості Гоголя було: оживити душі, роздмухати у людини жар в душі, де він починає згасати, показати, що прекрасна душа є природно-прекрасна мета для людини. Між останніми словами, що він написав перед смертю, були: «Будьте не мертві, а живі душі; нема інших дверей, як ті, що їх вказав Ісус Христос, і хто ходить інде – є тать і злочинець».

Тарас Шевченко.

До Кирило-Мефодіївського товариства належав геніальний український мислитель, поет, художник Тарас Шевченко ( 1814 – 1861). Щодо світоглядної позиції Шевченка, у літературі існує величезна розбіжність точок зору і позицій, кожна з яких має “свої” підстави в творчості Кобзаря України. Для більш-менш адекватної оцінки шевченкового світогляду треба застосувати не традиційний – обєктивісько-натуралістичний-методологічний вимір, а розглянути творчість Шевченка у контексті властивої йому національної-української-світоглядної ментальності.

Зваживши на характерні риси цієї ментальності (кордоцентризм; екзистен-ціально-особистісне, поліфонічне бачення світу; антеїзм ), не важко встановити, що Україна, як головна реалія творчості Шевченка, змальовується у постійній опозиції діалозі двох основних її “вимірів” – тої соціальної спільності, яка реально втілена в історичній дійсності, що триває у теперішньому часі, і духовно-ідеальної спільності, яка була в минулому ( представлена високими морально-етичними заповітами “козацької слави” ) і яка має бути відроджена у майбутньому.

Перехід від “славного” минулого до несправедливого, ганебного наслав’я сьогодення ( його символічно-художній образ – Україна-покритка ) був результатом не тих або інших реальних історичних подій і фактів, а моральної катастрофи, що стала “карою”, розплатою за гріховність. Так само і майбутнє оновлення, відродження української слави має прийти внаслідок втручання вищих моральних сил добра і справедливості.

Шевченко не революціонер ( попри всі заклики “громадою обух сталить”, окропляти “вражою злою кров’ю” волю ), він типовий “бунтар”. Шевченків “бунт” заперечує “несправедливу” соціально-політичну реальність, закон, порядок не з метою заміни її іншою ( хай “справедливою” ), але ж все-таки знов “реальністю”, “законом”, “порядком” – його “бунт” утверджує лише панування ідеальної “реальності” моралі та добра, панування творчого людського духу.

Тому “Україна”, “козацтво” у творчості Шевченка є екзистенціальними поняттями.

Пантелеймон Куліш ( 1819 – 1897 ) у своїх “запискахъ о южной Руси” ( два томи, СПБ., 1856 – 1857 ) показав зразок нового методу в етнографічній роботі. Він подавав не самі голі записи творів народної поезії, а й уводив читача в обставини записів, розповідав про співців та оповідачів, давав той побутовий фон, на якому працює етнограф. Це робило з його етнографічних студій немов суцільні етнографічні картини. На думку Куліша, в народній поезії тільки початок тієї національної творчості, що на вищих ступенях розвитку переходить у художнє письменство. В народній словесності нема ніяких чужих нам елементів, нове художнє письменство виросло з неї безпосередньо і, розвиваючись усіма сторонами, нові вбираючи в себе основи життя, переймає й ту роль на себе, що спершу грала народна поезія, тобто одбиває життя народу, його думи, погляди, настрої й інтереси. Через те й занепадає творчість народна, що народові тепер немає й потреби самому творити і він ніби переклав цю функцію на той спеціальний орган, який маємо за новітніх часів у письменстві.

У двох томах його “Записок” побачило світу багато нового цінного матеріалу – дум, переказів, легенд, казок – і як зустріли цю працю земляки, видно з ентузіастичних слів Шевченка: “такої книги, як «Записки о южной Руси”, я ще зроду не читав, та й не було ще такого добра в руській літературі... Він ( Куліш ) мене неначе на крилах переніс на Україну і посадив між старими, сліпими товаришами – кобзарям».

“Основа”, в якій заправляли Куліш і Костомаров, на полі етнографічної праці служила тим принципам, яким дорогу поклали згадані учені: поруч із зібранням етнографічних фактів, вона давала й окремі спроби систематизації та пояснення зібраного матеріалу, зв’язуючи народну поезію з письменством (праці Номера, Свидницького, Жемчужникова, Чубинського ). Поза «Основою» в ті часи теж вийшло кілька помітніх етнографічних праць, як от Миколи Гатцука – “Вжинок рідного поля” ( Москва, 1857 р. ), Миколи Маркевича – “Обычаи, повірія, кухня и напитки малороссіянъ” ( Київ, 1860 р.), Миколи Закревського – “Старосвітській бандуриста” ( Москва, 1860 р. ). Друга половина 60-х років, коли почалися репресії та українство, не сприяла навіть науковим працям, і новий розвиток української етнографії припадає вже на 70-ті роки, коли в Києві засновано “Юго-Западный отділь Империи Русскаго Географического Общества” ( 1873 р. ).

Ще перед заснуванням згаданого відділу Павло Чубинський ( 1839 – 1884 ) організував відому експедицію в західний край, що дала грандіозні наслідки. Здобутки цієї експедиції видано рр. 1872 – 1878, і склали вони 7 величезних томів етнографічного матеріалу: том І – вірування й забобони народні, приказки, загадки й чари; том ІІ – народний дневник; том ІІІ – казки; том IV – побут, родини, хрестини, весілля й похорон; том V – пісні; том VI – юридичні звичаї; том VII – про народності, що живуть на Україні. Чубинський згуртував цілий ряд визначних учених: Вол. Антонович, М. Драгоманов, Павло Житецький, Олександр Кистяківський, Олександр Русов, Іван Рудченко, Федір Вовк ( Волков ), М. Левченко. Праці згаданих учених містились як у «Трудахъ» Чубинського, так і в спеціальному органі відділу – «Запискахъ Юго-Западного отділа» ( два томи, 1873 – 1874 р. ); окрім того окремо вийшли праці: Антоновича і Драгоманова «Историческія песни малорусскаго народа» (Київ, 1874-75 рр. ), Драгоманова «Малорусскія народные преданія и разсказы» (Київ, 1876 р.). Надзвичайну вагу в українській народознавчій науці має й діяльність славного українського композитора Миколи Лисенка, - його “Збірник пісень” та взагалі праці над народною музичною творчістю («Характеристика музыкальныхъ особенностей малорусскихъ думъ и пісень»).

Михайло Драгоманов ( 1841 – 1895 ). У Женеві він видав за київським планом “Нові українські пісні про громадські справи” ( 1881 р. ) та “Політичні пісні українського народу” ( два випуски, 1883-85 рр. ) з широкими історичними коментарями.

Значним вкладом в процес дослідження ментальних та етнопсихологічних особливостей українців була концепція О. Потебні, який досліджував механізми формування етнічної специфіки.

В роботах “Думка і мова”, “Мова і народність”, “Про націоналізм” О. Потебня поняття про “народність” розглядає як все, що відрізняє один народ від іншого, складає його національну своєрідність. Мова, за його доказами, не тільки етнодиференціююча, але й етноформулююча ознака будь-якого етносу, що зумовлює саме його існування.

На думку О. Потубні, всі існуючі у світі мови різнять дві властивості – звукова “членороздільність” і те, що усі вони є системами символів, що служать для виразу думок. Ці останні характеристики етносвоєрідні і головна серед них – система прийомів мислення втілена в мові.

О. Потебня вважав, що функція мови не означає готову думку. Представники різних народів за допомогою національних мов формують думку відмінним від інших шляхом. Він також звертав увагу на те, що культура і освіта розвивають і закріплюють етноспецифічні характеристики представників тих або інших народів, а не нівелюють їх. Функція мови не тільки фіксувати готову думку, але й творити її.

О. Потебня приходить висновку, що втрата народом мови приводить до денаціоналізації його. Дуже важливою для сьогодення є його теза про те, що освічена людина є незрівнянно стійкішою у своїй народності, тому дуже важливо дбати про національну освіту та інтелект.

Підсумовуючи вищесказане слід зауважити, що упродовж другої половини ХІХ ст. українськими вченими була виконана величезна наукова робота, яка охоплювала дослідження усіх сторін життя українського народу в його минулому і сучасному.

Можна сказати, що історична самобутність, своєрідність українського культурно-національного типу знайшла в собі повне на той час, наукове обґрунтування. Однак багато з цих наукових праць були видані російською мовою, вчені мусили рахуватися з російськими цензурними вимогами, не висловлювати своїх думок до кінця, часто не робити висновків із власних праць, навіть не вживати самої назви “український”, змінюючи її словом “русский”, “малорусский” чи “южнорусский”.

Кінець ХІХ початок ХХ ст. характерний тим, що основною системотворчою ідеєю Європейської культури, і української в тому числі, є національна ідея.

Незважаючи на всі відмінності в розумінні національної ідеї, зумовлені неоднаковими обставинами суспільного та державного розвитку, спільною була ідея визначення свого народу як окремого духовного індивіда, котрий містить у собі ідею відмінної від інших долі.

Ця ідея знайшла своє відображення у працях українських культурних діячів, які творили на зламі століть.

Зокрема це роботи І. Нечуя-Левицького, І. Франка, Л. Українки, В. Винниченка, М. Грушевського.

Нечуй-Левицький у творі “Світогляд українського народу” дав тільки “ескіз української мітології” ( як зазначено у підтитулі книжки ), є кілька цікавих помічень. Насамперед – українська мітологія тісно пов’язана із природою, і це вказує на тісний зв’язок української духовності з природою, що повністю підтверджує погляд Костомарова.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8