На філософських засадах синтезував просвітницькі та гуманістичні ідеї в Україні Іван Петрович Котляревський (1769-1838). Його "Енеїда" та "Наталка Полтавка" мають вагоме філософське навантаження й сучасне соціальне звучання.

Загалом розквіт філософської думки, Просвітництва та гуманізму в Україні сприяв розвиткові національної самосвідомості народу. Особлива заслуга тут належить Кирило-Мефодіївському товариству (1845-1847).Що було в його діяльності характерним?

По-перше, політичні погляди членів товариства щодо мети дій – досягнення свободи й національної незалежності українського народу – збігалися, а щодо методів досягнення цієї мети – ні. Наприклад, М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський та інші займали помірковану позицію, а Т. Шевченко, М. Гулак, О. Навроцький, І. Посяда, М. Савич – більш радикальну. Проте всі вони були демократами, виступали проти кріпосництва, за справедливий устрій життя в Україні.

По-друге, кирило-мефодіївці започаткували в Україні соціальну філософію, висвітлюючи проблеми суспільного устрою та прогресу, розвитку української національної культури і справедливих соціальних відносин. Тут пріоритет належить видатному історикові, етнографу, письменникові Миколі Івановичу Костомарову (1817-1885). Свої соціально-філософські погляди він узагальнив у програмі товариства "Закон Божий (Книга буття українського народу)", де визначив необхідність незалежності України та – її республіканського устрою; відміни кріпацтва, забезпечення вільного життя всіх людей; конфедеративного зв'язку слов'янських держав за умови їх незалежності; вільного розвитку української мови, культури, освіти всього народу; усунення мовної та релігійної дискримінації. Рушійною силою соціально-політичних змін М. Костомаров вважав спільні дії всіх слов'янських народів. Зміни мають відбуватися еволюційним шляхом, через високу активність інтелігенції, різні освітянсько-культурні заходи.

Більш категорично до умов соціальних змін ставився український пророк Тарас Григорович Шевченко (1814-1861). У його творах лунає заклик до рішучих дій ("Заповіт", "Сон") заради покращення долі народу. Вся поезія Кобзаря – суто соціальна. При наявності в ній глибокого ліризму, патріотичних нот, кожний твір пронизаний роздумами про людську долю, боротьбу добра і зла, правди і кривди, надією на краще життя українського народу. Пророцтва Т.Шевченка ґрунтуються на філософському осмисленні світу й місця людини в ньому. Для нього цей світ безмежний, а людина вільна.

А як геніально Т. Шевченко відчував поступ історії, вимоги часу! Скажімо, оспівуючи гайдамаччину, смертельну боротьбу українського народу з польськими поневолювачами, він у свою епоху прекрасно розумів необхідність об'єднання зусиль українського і польського народів у боротьбі зі спільним ворогом – царським самодержавством. Так само до спільної боротьби з соціальним і національним гнобленням український пророк закликав і всіх слов'ян. Про це він виразно писав у передмові до тих же "Гайдамаків": "Нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову зі своїми ворогами. Нехай житом –пшеницею, як золотом покрита, не розмежованою зостанеться навіки од моря до моря слов'янська земля". Очевидно, що велич і актуальність творчості Т.Г. Шевченка полягає, насамперед, у його філософській світ оглядності [3, 48].

Досить суперечливою постаттю серед лідерів товариства був Пантелеймон Олександрович Куліш (1819-1897). Автор історичних розвідок, літературних творів і етнографічних досліджень, він щиро бажав Україні щастя. Шлях до нього бачився П. Кулішем у "єдиному потоці спільної справи", в котрому мають об'єднатися багаті й бідні, панівна верства і знедолена.

Але якщо у творчості П. Куліша в 40-х роках чітко виражені антикріпосницькі думки, то пізніше, наприклад, у збірці "Хутірна філософія і віддалена від світу поезія" (1879) він закликає українців "обома руками триматись старого життєвого устрою", а Шевченка – не хитати золоті стільці, на котрих сидять царі. Провідна роль у суспільних змінах, за Кулішем, належить окремим значним особам, народ же на це не здатний.

По-третє, члени товариства започаткували теоретичне обґрунтування національної ідеї. їх дивувало, що талановитий і працьовитий український народ, маючи багатющі землі, могутню культуру й тисячолітню історію, перебуває в ярмі, не здобувши власної державності. Це й породило в них віру в незалежне майбуття України, дало наснагу в жорстокий час виступити проти віковічних традицій самодержавства, "освяченого богом" кріпосництва, нерівності народів у Російській імперії. Саме за це більшість кирило-мефодіївців було заарештовано та жорстоко покарано. У подальшому їх ідея про історично-закономірну зумовленість самостійного розвитку України набула наукового обґрунтування [3, 54].

Як не дивно, українська національна ідея організаційно і на науковому рівні в подальшому була обґрунтована з волі російського царя. Після придушення польського повстання (1830-1831), метою якого було не лише національне визволення, а й повернення Польщі "історичних земель" (правобережної України), царський уряд вирішив документально довести, що українські землі завжди були російськими, а самі українці – це ополячені росіяни.

Для цього в Києві в середині 30-х років XIX ст. було створено Тимчасову комісію по розбору древніх актів. Вивченню підлягали історичні проблеми: процес населення краю, адміністративне управління ним, козаччина і гайдамаччина, народний побут, доля української церкви тощо. Відповідно розгорнулася архівна, історіографічна, археологічна, етнографічна, видавницька робота. Найбільш дійовий осередок комісії пізніше становили українофіли: М. Максимович, В. Антонович, М. Костомаров, Т. Шевченко, П. Куліш та інші вчені, письменники, суспільні діячі.

Багаторічні наукові дослідження Тимчасової комісії створили об'єктивні підстави для висновку: на історичних українських землях споконвіку проживає і розвивається окремий від Росії, Польщі й інших країн народ – українці. їх єднають спільне походження, мова, духовне життя, етносоціальна психологічна традиція, звичаї. Український народ насильницько позбавлений права на свою державність, територіальну і культурну єдність. Тому необхідна боротьба за його самовизначення і державність.

Цю думку підхопив громадівський рух, який започаткував український історик та етнограф Володимир Боніфатійович Антонович (1834-1908).

Громадівський рух поширився по всій Україні, захопив усі верстви населення. Інтегруючу роль у ньому відігравала інтелігенція. Громадівці пропагували мову, історію, побут, усну творчість свого народу. їх зусиллями відкривалися вечірні та недільні школи, накопичувався й вивчався фольклорний матеріал, розповсюджувались літературні твори з історії України, козацтва і визвольної боротьби. Робилися спроби створення національного театру, які намагались реалізувати І. Карпенко–Карий, М. Кропивницький, М. Заньковецька та ін. У результаті розвивалася національна самосвідомість народу, патріотизм. Форми їх вияву були різні – від демонстративного носіння українського одягу та спілкування українською мовою (при її забороні владою) до закликів непокори офіційним властям [1, 85].

Реакція царського уряду на розвиток цього руху була однозначною: заборона всього українського й переслідування громадівців.

Ось яку загальну хронологію заборон та обмежень в історії українського духовного життя подає газета "Голос України" за 27 жовтня 1992 року:

§  1720р. – Указ Петра І про заборону книгодрукування українською мовою;

§  1769p. – Указ Синоду про вилучення в населення українських букварів та українських текстів із церковних книг;

§  1775р. – зруйнування Запорозької Січі та закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях;

§  1811р. – початок закриття Києво–Могилянської академії (остаточно у 1817р.);

§  1847р. – розгром Кирило–Мефодіївського товариства;

§  1862 p. – закриття українських недільних громадівських шкіл;

§  1863р. – Валуєвський циркуляр про заборону видання книг українською мовою (оскільки її "небуло, немає, і бути не може");

§  1786р. – Емський акт про заборону ввезення українських книг з –за кордону, заборону українського театру й друкування нот українською мовою;

§  1884 p. – закриття всіх українських театрів;

§  1908 p. – Указ Сенату про "шкідливість" культурної й освітянської діяльності в Україні;

§  1914р. – Указ Миколи II про скасування української преси;

§  1933р. – телеграма Сталіна про припинення українізації;

§  1938р. – Сталінська постанова про обов'язкове вивчення російської мови;

§  1978р. – Постанова ЦК КПРС про посилення вивчення та викладання російської мови і літератури ("Брежнєвський циркуляр");

§  1983р. – Постанова ЦК КПРС про посилення вивчення російської мови в школах ("Андропівський указ");

§  1989р. – Постанова Пленуму ЦК КПРС про єдину офіційну загально державну (російську) мову в СРСР [3, 59].

Проте поширення української національної ідеї і розквіт громадівського руху дали поштовх та натхнення у діяльності всіх прогресивних сил в Україні, сприяли підвищенню самосвідомості народу, подальшому розвитку культури та філософської думки. Формулюючи найбільш важливі підсумки української філософії в класичному варіанті, зазначимо таке.

По-перше, в ній чітко відбилися онтологічні ідеї, питання світобудови, існування сущого, що підкреслюють натурфілософські проблеми у курсах професорів Києво-Могилянської академії. Це позначено розмежуванням філософії й теології, переорієнтацією від богопізнання до пізнання природи і людини.

По-друге, в час формування і розгортання української класичної філософії особлива увага приділялася питанням гносеології. Увага зосереджувалася на сучасних для тієї доби раціоналістичних та емпіричних методологіях, що були напрацьовані філософами Заходу. Відтак робився висновок про можливість пізнання людиною світу, себе, матеріального й духовного. На цій підставі багато мислителів стверджувало необхідність активної творчої діяльності людей. З цим пов'язаний другий, завершальний, етап існування Академії і творчість її випускників: Г. Сковороди, Я. Козельського та інших.

По-третє, в український класичній філософії сформувалися погляди на державу, процес її творення й умови розвитку. Такі думки чітко простежуються як у засновника Академії П.Могили, так і в лекційних курсах значної кількості її викладачів, а особливо в творчості й справах багатьох випускників: І. Мазепи, П. Орлика, Д. Нечая та інших.

По-четверте, розквіт класичної філософії в Україні заклав благодатні теоретичні підвалини для глибокого обґрунтування та розгортання української національної ідеї, яка підняла національну свідомість українців до власної державницької самовизначеності в наш час. Слід також зауважити, що ставлення до національної ідеї у людей буває різне:

1) коли воно здорове, засноване на повазі до себе, свого народу, його духовності й культури, а також до інших народів, то це є націоналізмом;

2) коли ставлення людини до національної ідеї свого народу байдуже, інертне, то це є стан космополітизму;

3) коли ж у всьому сповідується перевага (вищість) своєї нації над іншими, а то й вороже ставлення до них, то це є шовінізм.

3. Філософія в Києво-Могилянській академії

Виникнення української класичної філософії насамперед пов'язане з діяльністю Києво–Могилянської академії та її засновника – Петра Симеоновича Могили (1596-1647), Митрополита Київського і Галицького, видатного діяча української культури, просвітителя і письменника. На жаль, його ім'я відоме лише у зв'язку із заснуванням академії. Проте П. Могила був реформатором усього духовного життя України. Він, по-перше, спираючись на силу козацтва, добився в 1632р. легалізації української православної церкви, єдиної на той час сили, що духовно консолідувала більшість населення України. По-друге, П. Могила у своїх працях розпочав теоретичне обґрунтування української державності. Очолюючи православну церкву в Україні, він відчував, що без державної організації життя може загинути не лише православ'я, а й саме українство. Цю думку він уперше висловив у 1637р. у передмові до "Учительного Євангелія". За П. Могилою, державою має керувати володар – людина сильної волі та великих здібностей, а в усьому іншому він "равен ест всякому человеку". Церкві відводилось лише місце радника в державному житті. По-третє, П. Могила радикально реорганізував освітянську діяльність в Україні, створивши чітку систему освітніх закладів [1, 7].

На зміну організаційно розрізненим братським і церковним школам із самодіяльними курсами навчання П. Могила запровадив поділені на класи початкові школи із чітко визначеними програмами, що вимагало спеціально підготовлених учителів. П. Могила реконструював і середню освіту, створивши ряд колегіумів: у Києві (1632), Вінниці (1634), Крем'янці (1636), пізніше – в Могилеві та інших містах. їх вихованці вчителювали у школах, багатих сім'ях, обіймали громадські посади. Крім того, зусиллями П.Могили створено перший у Східній Європі вищий навчальний заклад, що й сьогодні носить його ім'я, –Київську академію. Вона почала діяти як колегіум у 1632 році, після злиття Київської братської і Лаврської шкіл. У цих школах, а потім і в колегіумі викладали вчені, письменники, книговидавці із знаменитого гуртка при Лаврі – З. Копистенський, І. Копинський, Т. Земка, О. Митура, П. Беринда та інші.

Матеріальну й фінансову підтримку П. Могилі в його освітянських справах надавали як окремі особи, так і патріотичні сили. Наприклад, широко відомий подарунок власної землі й будівель на ній Галшки Гулевичівної "на монастир і на школу дітям як шляхетським, так і міським", як зазначила вона у дарчій. Постійно підтримували розвиток освіти запорозькі козаки. У 1620р. вони всією Січчю на чолі з гетьманом П. Конашевичем-Сагайдачним вступили до Київського братства й відтоді освітянську діяльність вважали особистою справою, виділяючи для неї значні кошти.

У київському колегіумі філософська програма знайомила спудеїв із філософськими ідеями античності, патристики, схоластики. У другій половині XVIII ст. (наявні різні дані), з відкриттям богословського факультету, колегіум переріс в академію. Це значно розширило вивчення філософії. її курс читався від 2-х до 3-х років, хоча декілька разів заборонявся владою взагалі. Він включав діалектику, логіку, психологію й метафізику. Викладачі філософії були переважно духовними особами. Проте, використовуючи у своїх лекціях твори "отців церкви", вони часто звертались як до спадку античних філософів: Платона, Демокріта, Аристотеля та інших, так і до сучасних їм ідей гуманізму та Просвітництва [4, 87].

Значний внесок у становлення класичної філософії в Україні зробили професори академії Й. Кононович-Горбацький, І. Гізель, І. Кроковський, С.Я ворський та багато інших. Мислення філософів академії пізнішого періоду – Т. Прокоповича, Л. Дубневича, М. Козачинського, Г. Кониського було близьким до західних взірців філософської думки Нового часу. Вони широко використовували наукові досягнення Ф. Бекона,р. Декарта, Д. Локка, М. Коперника, Г. Галілея. Завдяки цьому філософія в академії відмежовувалася від теології, досягалося об'єктивне усвідомлення світу й людського буття. Вже Й. Кононович-Горбацький, читаючи філософський курс у 1639-1642 pp., чітко відокремлював богословський і суто філософський напрями у світобаченні. І хоча, на жаль, значна кількість академічних філософських творів до нас не дійшла, а ті, що наявні, до кінця не вивчені, є підстави для певних узагальнень.

По-перше, філософія в академії з часом набула природничих начал. Так, Гізель виказував думку про природні, а не божественні причини змін в об'єктивному світі. Професор О. Дубневич у рукописі своєї лекції зазначав: Бог творець і основоположник усього природного, нічого не робить всупереч природі". Пізніше С. Яворський, Й. Туробойський, Т.Прокопович та інші викладачі академії не раз характеризували матерію як субстрат усього існуючого.

Страницы: 1, 2, 3