Розвиток філософської думки в Античній Греції і Римі

РЕФЕРАТ НА TЕМУ:

Розвиток філософської думки в Античній Греції і Римі

античний філософія платон

Антична філософія виникла в Грецьких містах-державах на межі YII-YI ст. до н.е. в Малій Азії. Цьому сприяв цілий ряд обставин. По-перше, філософія ця зароджувалася в умовах закріплення зрілих рабовласницьких відносин, установлення демократичного ладу. По-друге, антична міфологічна свідомість розвивалася незалежно від будь-яких культів, досягнувши високого рівня раціоналізації. По-третє, антична філософія складалася в обставинах плідних ділових і світоглядних контактів еллінів з країнами Стародавнього Сходу, які ще більше спонукали їх до самостійних теоретичних пошуків і узагальнень.

Антична філософія, спочатку лише грецька, а потім і римська, існувала на протязі більш ніж тисячоліття. Можна виділити чотири періода в розвитку античної філософії:

1.                зародження і формування - 6 ст. до н.е.;

2.                зрілість і розквіт - 5-4 ст. до н.е.;

3.                спад - грецька філософія періоду еллінізму та латинська філософія періоду Римської імперії - 3-1 ст. до н.е.;

4.                занепад і загибель в епоху Римської імперії - I-Y ст. н.е..

Антична філософська література збереглася погано. Всі праці філософів першого, і майже всі другого періоду загинули, про них ми знаємо лише завдяки деяким фрагментам, що збереглися в працях більш пізніх античних авторів. Виняток складають лише праці Платона і Аристотеля. В третьому і четвертому періоді також небагато творів дійшло до нас повністю, але все ж таки вони є. Дивно проте повністю збереглася філософська поема античного матеріаліста Лукреція Кара "Про природу речей".

Однією з перших виникає Іонійська філософія, яка представлена в основному Мілетською школою і філософом-одиночкою Гераклітом. Для неї ще характерна відсутність поляризації на матеріалізм і ідеалізм, чим і пояснюється стихійний її матеріалізм і співіснування його з зачатками ідеалізму, наявність багатьох образів міфології, значних елементів антропоморфізму, пантеїзму, уявлення фізичних процесів в контексті моральної проблематики. Проте це вже філософія, бо вже перші представники іонійської філософії прагнули зрозуміти те чи інше начало як субстанцію.

Засновником мілетської філософії вважається Фалес (кінець 7 ст. - перша половина 6 ст. до н.е.). Проте не останнє слово сказав Фалес в математиці і фізиці, астрономії і політиці. Фалес очолив список "семи мудреців" у 582 р. до н.е., його ім'я зафіксовано у всіх списках, що дійшли до нас. Невиладкова така честь мислителю. Сучасні вчені вважають, що таким чином вдячні співгромадяни відзначили свого видатного співвітчизника за те, що він передбачив затемнення сонця (сучасна астрономія визначила це повне затемнення 28 травня 585 р. до н.е.). Його перу приписувались твори "Про начало", "Про сонцестояння", "Про рівнодення, Морська астрологія" та на жаль, до нас дійшли лише назви від них.За Фалесом, першоначалом є вода. Субстанціональність води полягає в тому, що вона буквально перебуває під усім, на ній все плаває. Проте це не просто вода, вона є розумною, божественною. У Діогена Лаертського про Фалеса читаємо: "Началом всего он полагал воду, а мир считал одушевленным и полным." (Диоген Лазртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитиых философов. М., 1979, с.71)

Учнем і послідовником Фалеса був Анаксимандр (бл. 610-546 рр. до. н.е.), про життя якого майже нічого не відомо. До філософських праць Анаксимандра належить твір "Про природу", відомі назви інших наукових праць - "Мапа землі" і "Глобус". Саме Анаксимандр розширює поняття начала всього сущого до поняття "архе" ("принцип"), тобто до першоначала, субстанції, того, що лежить в основі всього сущого. Таке начало філософ знайшов в апейроні. Що таке апейрон сказати важко, бо давні автори вважали, що це суміш землі, води, повітря і вогню; інші - дещо середнє між двома стихіями - між повітрям і вогнем; треті взагалі вважали апейрон невизначеним. Та всі сходилися в тому, що апейрон матеріальний, речовий. Як субстанційне начало апейрон безграничний, адже він лежить в основі взаємоперетворення стихій (тоді вважали, що земля, вода, повітря і вогонь спроможні одне в одне перетворюватись). Якщо ж стихії можуть перетворюватись одна в одну, то, значить, у них є дещо спільне, що само по собі не є ні вогонь, ні вода, ні повітря, ні земля. Це і є апейрон, але не стільки безграничний просторово, скільки безграничний внутрішнє, тобто невизначеиий. Як субстанційне начало апейрон вічний (тобто ніким і нічим не утворений) і самодостатній (тобто все із себе утворює сам). Знаходиться апейрон у обертальному русі і виділяє протилежності - вологе і сухе, холодне і гаряче. Парні комбінації цих головних властивостей утворюють землю (сухе і холодне), воду (вологе і холодне), повітря (вологе і гаряче), вогонь (сухе і гаряче). Потім в центрі збирається як саме важке земля, оточена водною, повітряною і вогняною сферами. Небесна сфера розвивається на три кільця, оточених повітрям. Ці сфери треба розуміти буквально. У нижньому ободі багато отворів, через які проглядається вогонь. Це зірки. У середньому - один отвір - це Місяць. У верхньому - також один - це Сонце. Отвори можуть частково або повністю закриватися - тоді ми маємо справу із затемненням. Така картина світу за Анаксимандром в цілому невірна. Та все ж в ній відсутні боги, і треба було мати неабияку сміливість, щоб пояснити походження і будову світу із внутрішніх причин і з одного матеріально-речового начала (це в той час, коли законодавче було заборонено природничонаукове пояснення Всесвіту, каралося навіть смертю - знаменитий процес над Сократом). З іншого боку важливим є розрив з чуттєвою картиною світу. Адже те, як наш світ являється і те, чим він є, не одне і те ж. Ми бачимо зірки, Сонце, Місяць, та не бачимо ободів, отворами яких зірки, Сонце, Місяць є.

Цікаве у Анаксимандра пояснення походження життя. Живе зародилося на межі моря і суші під впливом небесного вогню. Людина походить від тварин. В цілому вірно. Однак людина, за Анаксимандром, походить від морської тварини. Зародившись і розвинувшись до дорослого стану у середині якоїсь великої рибини (адже дитина без батьків не виживе), людина вийшла на сушу.

Учнем Анаксимандра був Анаксимен (бл. 588-525 рр. до н.е.). Хоча Анаксимен був вченим, коло його наукових інтересів значно вужче, ніж у вчителя. Перу Анаксимена належав твір "Про природу" (як відмітили ще сучасники, написаний просто і безпосередньо). Не утримався Анаксимен і на висоті абстрактного мислення свого вчителя. Першоначало всього сущого Анаксимен побачив в самій без'якісній із стихій - в повітрі. Повітря безмежне, тобто апейрос. Таким чином апейрон перетворюється із субстанції на її властивість. Апейрон - властивість повітря. Все виникає із повітря: розрідженість повітря приводить до вогню, потім - до ефіру, згущенність - вітру, хмар, води, землі, повітря.

Анаксимен - астроном і метеоролог. Він виправив помилку Анаксимандра і помістив зірки далі Місяця і Сонця. Стан погоди пов'язував з активністю Сонця і т. інш. До інійскої філософії належить і Геракліт із Ефеса (бл. 544-бл.483 р. до н.е.). Він походить із царсько-жрецького роду, але відмовився від трону на користь молодшого брата. Жив бідно і одиноко. Останні роки свого життя провів у хатині в горах. Свій твір Геракліт назвав "Про природу", з якого до нас дійшло 130 фрагментів. Та зрозуміти думку ефесця нелегко, адже самі древні називали його темним. Першоначалом всього сущого Геракліт вважав вогонь, його приваблює найбільша рухливість і мінливість цієї стихії. Вогонь вічний і божественний. Він не тільки те, що лежить в основі всього сущого, але й те, з чого все виникає (тобто субстанційне, і генетичне начало). Виникнення з вогню космосу є "шляхом донизу" і "недостачею" вогню. Та космос вічний "шлях донизу" періодично змінюється "шляхом доверху", "недостача" вогню - його "надміром". І тоді космос згорає. Проте світова не лише фізичне явище, але й моральна подія.

Той же вогонь, що для органів почуттів є вогнем, для розуму є логосом. Логос в буквальному розумінні - слово. Але логос не будь-яке слово а лише розумне, більш того логос - це об'єктивний закон світобудови. Однак вогнелогос присущий не лише всьому Всесвіту, але й людині, їі душі. Душа людини має два аспекти: матеріально-речовий і розумово-психічний; вона є єдністю протилежностей, поєднує в собі вологе і вогняне. Чим більше в душі вогню, тим вона краще (у п'яної людини душа особливо волога, і у хворої, і у людини, що під владою чуттєвих насолод).

Геракліт не тільки стихійний матеріаліст, але й наївний діалектик. Він виходить з того, що все абсолютно мінливе, ніщо в світі не повторюється, все минуще і одноразове. Також він підмічає, що одне й теж різне і навіть протилежне. Протилежності вступають у боротьбу, і ця боротьба (розбрат) є головним законом світобудови, є причиною будь-якого виникнення. Протилежності пронизують все, в тому числі і пізнання. Геракліт розрізняє чуттєве і раціональне пізнання. Чуття не безкорисне, особливо зір і слух. Проте вища мета пізнання - пізнання голосу, а тим самим пізнання вищої єдності світобудови і досягнення мудрості. Таке пізнання дано не всім, хоча всі люди від природи розумні і рівні. Та вони не рівні фактично, і нерівність ця - наслідок нерівності їх інтересів. Більшість людей живе не по голосу, а по умінню (тобто знаходяться під владою своїх бажань).

Наприкінці V ст. до н.е. в античному світі вимальовується тенденція повороту філософії від природи до людини. Виразно ця тенденція виявляється у софістів ("софос" - мудрий). На відміну від попередніх філософів, котрі шукали таємницю людського буття в природі, космосі, Протагор висловив свою знамениту тезу: "Людина є міра всім речам існуванню існуючих і неіснуванню неіснуючих". Протагорівська теза надавала європейському гуманізмові специфічного змісту, пов'язаного з уявленнями про людину як центр всесвіту і обґрунтовувала її право дивитися на оточуючий світ крізь призму своїх інтересів. Необхідно також зазначити, що софісти були античними просвітниками, які першими підкреслили формуючу роль і значення освіти, виховання, культури в житті людини.

Завершення ж формування античної філософії пов'язано зі школою елеатів, які вперше поставили питання про співвідношення буття і мислення, тобто основне питання філософії. Ксенофан, Парменід, Мелісс, Зенон - основні представники цієї школи.

Філософія сицілійця Емпедокла (бл. 483-423 рр. до н.е.) - останнього представника "великогрецьких" фізиків V ст. до н.е. - синтетична, бо об'єднує в собі італійську і іонійську традиції. Щодо особливості Емпедокла, то традиція говорить про нього як про оратора, ритора, лікаря, інженера, поета і філософа; а ще як про пихату людину, що видавала себе за божество. (Він хотів, щоб люди думали, що боги взяли його живим на Олімп, і тому, відчувши приближення смерті, кинувся в кратер вулкана Етни. Та вулкан викинув одну із його мідних сандалій, і задум Емпедокла не вдався). Його вірші і трагедії загинули. Філософські ж поеми - "Про природу" дійшла до нас у досить великих уривках, а "Очищення" - зовсім небагато. Проте його погляди добре збереглися в доксографічній літературі Він приймає за першоначало всі чотири традиційні стихії, навіть, віддаючи данину міфології, ототожнює "чотири кореня" з богами (Зевс, Гера, Аїд і Нестис - сицилійське божество води). Проте ці корені пасивні, тому всі процеси у світі Емпедокл пояснює боротьбою двох протилежних начал - любові і ненависті. Ці начала психічні, а не фізичні. Любов - космічна причина єдності і добра; ненависть - причина множини і зла. Любов з'єднує розрідне і роз'єднує однорідне, ненависть навпаки - розділяє різнорідне і об'єднує однорідне. В своїй боротьбі любов і ненависть одержують верх поперемінно. Коли перемагає любов, (перша фаза) наступає гармонія. В такому стані всі чотири стихії перемішані (фактично - не існують як такі). Коли перемагає ненависть, (третя фаза) стихії повністю відокремлюються одна від одної. Ці фази акосмічні. Космічні лише друга фаза (врівноваження любові і ненависті) і четверта (врівноваження ненависті і любові). Проте ці фази врівноваження нестійкі. Зміна фаз відбувається вічно по волі долі.

Багато цікавих догадок зробив Епедокл в біології і фізиці (наприклад, дивовижна догадка про те, що світло розповсюджується з великою, але кінцевою швидкістю).

Ще одна цікава постать - Анаксагор із Клазомен (бл.500-428 рр. до н.е.), котрий заради філософії відмовився від своїх земельних угідь і опинився в Афінах в ролі безправного іногородця. Його перу належить твір "Про природу", але до нас дійшли лише фрагменти від нього.

В центрі уваги Анаксагора - проблема якісного перетворення тіл. Основний принцип Анаксагора - "все у всьому", який розповсюджується і на першоначала - гомеомерії.

Саме в розумінні першоначал позиція Анаксагора принципово відрізняється від попередніх йому філософів. Він відкидає стихії у якості першоначал. Первинні не стихії, а всі без винятку стани речовини. Причому начало - це найменші, невидимі, понадчуттєві частинки вогню, води, золота, крові і т.і.. Ці частинки Анаксагор називав "насінням всіх речей", а з легкої руки Арістотеля, який назвав їх "гомеомеріями" або "подібночасткові", вони так і увійшли в історію філософії. Гомеомерії якісні, вічні і незмінні. Вони безмежно ділимі, адже скільки не дробити буття, в небуття воно не перетвориться. Звідси теза - "все у всьому". Тобто, кожна річ утримує в собі насіння всіх речей, але має певні гомеомерії; які в ній ревалюють. Та гомеомерії пасивні. І щоб первинний хаос зміг перетворитися у космос, потребується особливе активне начало. Таким началом виступає Нус, тобто розум. Світовий розум у Анаксагора має дві функції: рухати і пізнавати світ. Нус діє за допомогою мислення, він безмежний, самодостатній і не змішаний з ніякою річчю. Пізнаючи світ, Нус володіє досконалим знанням про все і має величезну силу. Але, на жаль для ідеалістів, Анаксагор звертається до Нусу лише тоді, коли не може щось пояснити природною причиною.

Вершиною античного матеріалізму був атомістичний матеріалізм. Атомістика була заснована Левкіппом, продовжена і поглиблена Демокрітом. Про життя і твори Левкіппа відомостей мало. Деякі вчені взагалі вважали, що такої людини не існувало, що це лише літературна фікція. Але дійсна трудність полягає у розділенні вчень Левкіппа і Демокріта. В доксографічній літературі відомостей про них не багато, і імена їх згадуються разом. Вважається, що Левкіппу належить твір "Про розум". Про Демокріта відомостей значно більше. Родом із Абдер, Демокріт (бл.460-370 рр. до н.е.) знаменитий своєю відданістю науці. Він говорив, що одному причинному поясненню він віддає перевагу перед володінням персидським престолом. Після смерті батька, людини заможньої, Демокріт вибрав свою долю спадщини в грошах, і вирушив у подорож.

Вважається, що Демокріту належало близько семидесяти творів на різні теми: моральні, природничонаукові, математичні і т.і..

Атомістичне вчення Левкіппа та Демокріта, будучи продуктом логічного розвитку минулих філософських вчень, своїм корінням однаково зв'язане з трьома періодами - іонійським, елейським і піфагорійським. Насправді, іонійська фізика виступає одним з теоретичних джерел атомістики, другим її джерелом є піфагореїзм, бо дуже вірогідно, що при становленні ідеї атомів філософи керувалися піфагорійським вченням про одиниці - атоми виглядають як перетворені форми одиниць. Нарешті, останнім теоретичним джерелом атомістики виступає елейське вчення. Характерно, що дефініція атома дуже нагадує визначення парменідового буття. Атрибути атома також визначені за Парменідом. Так, атом характеризується як повний, непроникний, неподільний, вічний, простий, без'якісний, однорідний тощо. Необхідною тезою атомістичного вчення є безумовне існування порожнечі і безлічі. Левкіпп і Демокріт шляхом заперечення безкінечної подільності стверджували, що атоми - це найдрібніші елементи, які не піддаються подальшому поділу.

Страницы: 1, 2