Чому стоїцизм, зародившись у Греції, настільки прижився в Римі і почав відігравати роль національної філософії?

Як вже було раніше згадано, до Риму стоїцизм був перенесений Панетієм, представником Середньої Стої. І саме в Римі стоїцизм воістину знайшов свою другу батьківщину. Тут він помер і став безсмертним. Дійсно, коли ми чуємо слово “стоїк” чи “стоїцизм”, в нашій свідомості виникає образ Риму, образ того ж самого Сенеки, Епіктета чи Марка Аврелія… Мало хто згадає при цьому, що першою батьківщиною стоїцизму була все ж таки Греція і майже усе з філософської точки зору цінне та оригінальне у стоїцизмі розроблене грецькими філософами, а не римлянами. У чому ж тоді справа?

А справа в тому, що історичне значення римських стоїків взагалі знаходиться поза сферою питання про новизну та новаторство. Римські стоїки передусім є “вчителями життя”, “вічними супутниками” людства, точніше, тієї його частини, яка за своїм світосприйняттям близька до стоїків. Епікурейцю стоїки видаються надто суворими, скептику – надто фаталістичними. Але головне полягає в тому, що наші душі повинні бути налаштовані в унісон зі стоїками, і тоді нам ніякі аргументи та докази не знадобляться. Ми просто розкриваємо книгу “роздумів” Марка Аврелія і відразу розуміємо – це “наше”, якщо ж ні, то ніякі аргументи нам не допоможуть.

Ці обставини частково пояснюють такий значний успіх стоїцизму на римській основі. Римляни у своїй переважній більшості були народоом стоїчним. Вони легко поступалися в різних сферах життєдіяльності іншим народам, особливо грекам. Крім однієї. Класична цитата з Вергілія краще пояснить, що це була за “сфера”:

“Смогут другие создать изваянья живые из бронзы

Или обличье мужей повторить во мраморе лучше;

Тяжбы лучше вести и движенья неба искусней.

Вычислять иль назовут восходящие звезды, - не спорю:

Римлянин! Ты научись народами править державно –

В этом искуство твое! – налагать условия мира,

Милость покорным являть и смирять войною Надменных!”

(Энеида, VI, 847 – 853; перевод С.Ошерова)

Римляни – воїни, “мужі”, “державники” і завойовники – були стоїками ледве не від народження. Цю думку дозволить розширити розгляд основ римського “морального кодексу”, який включав благочестя (pietas), вірність
(fides), серйозність (gravitas), твердість (constanta); всі вони об’єднуються у поняття virtus (доброчесність). Цей кодекс сформувався у
Римському суспільстві в глибоку давнину і залишився майже незмінним до ІІ ст. до н.е. У І ст. до н.е. Цицерон говорить в сенаті: “Каким бы высоким ни было наше мнение о себе, отцы-сенаторы, мы не превзошли ни испанцев численностью, ни галлов силой, ни греков искусствами, ни, наконец, даже италийцев и латинов внутренним и врожденным чувством любви к родине, свойственным нашему племени и стране; но благочестием, почитанием богов и мудрой увереностью в том, что всем руководит и управляет воля богов, мы превзошли все племена и народы”5

Отже, римлян не цікавило питання, “оригінальна чи неоригінальна” та чи інша філософія. Їх хвилювало лише одне: наскільки ця філософія відповідає їх переконанням, чи може вона допомогти в їхньому нелегкому житті, наскрізь пройнятому ідеєю держави і права. Стоїцизм прекрасно підійшов на цю роль.

Філософія “героїчного песимізму” (саме так можна охарактеризувати стоїцизм) була співзвучна світосприйняттю римського народу. Більше того, стоїцизм потрапив в Рим саме в той час, коли за своїм історичним віком відповідав Греції епохи Зенона: історичні сутінки згущувалися вже й над ним. Як капітан повинен залишати поринаючий у стихію води корабель останнім, так і на стоїка-римлянина чекала перспектива продемонструвати
“місту та світу” свою абсолютну витримку і довести свою непорушну вірність імперії. Йому не було на кого жалітися, не було на що надіятися, йому потрібно було тільки мовчки та з гідністю померти. Звичайно, усе це стосується не усіх римлян, а лише свідомих носіїв “римської ідеї”. Стоїцизм був специфічною філософією, яка була спрямована здебільшого на аристократію, а не на маси, хоча стоїки водночас казали, що треба вірити в те, в що вірить народ; але народ вірить сліпо, а вони обгрунтовують.

У Римі, як і у всьому світі, було повно своєї “черні” – “ черні” і в буквальному, і в метафоричному смислі. Але стоїк завжди повинен знати (і він знав це), що кожний його вчинок буде зустрінутий скептичною посмішкою циніка і що плодами його праці скористається не він сам, а якийсь
“епікурієць”… Ось ті причини, в силу яких філософія стоїків виявилася для римлян в буквальному смислі “філософією життя”.

Можливо найяскравішим представником ось такої “філософії життя” в останній час існування Республіки був Марк Порцій Катон, якого з повною впевненістю можна назвати римським моралістом.

У час грецького нашестя у літературі, філософії, релігії, науці та мистецтві старомодні римляни, прихильники mos maiorim (традицій предків), відчувають незадоволення та страх. Вони шукають якоїсь опори і врешті решт знаходять її в особі Катона, який виявився щирим захисником старих традицій. Катон, пройшовши усі етапи cursus honore отримав спочатку посаду трибуна, а потім цензора; він був прекрасним воєноначальником і безстрашним воїном, прославився своїм ораторським мистецтвом. “Він був добрим мужем, хорошим батьком сімейства і чудовим господарем,” – каже Плутарх у біографії
Катона. Але як не цінував Катон державну діяльність, все ж виконання обов’язку громадянина, як він його розумів, тобто чудового господаря та глави сім’ї, ставив вище за все. Він казав, що надає перевагу ролі прекрасного чоловіка, аніж знаменитого сенатора. Спосіб життя Катона був дуже простий. Ніяких витрат на розкіш. Він не купував дорогих рабів. У будинку не було килимів та інших предметів розкоші. Свої суворі принципи
Катон впроваджував і в політиці. У свою будучність цензором він вжив серйозних заходів проти розкоші та розбещеності суспільства. Так, він вигнав одного із сенаторів лише за те, що той поцілував на людях свою дружину. Великими податками на предмети розкоші Катон намагався повернути римлян до старої простоти. Отже, усім своїм життєвим укладом,всіма своїми принципами Катон наслідує істини стоїцизму.

3. Основні представники римського стоїцизму (Сенека, Епіктет, Марк

Аврелій) та їх моралістична філософія.

Пізні стоїки, якщо не враховувати менш відомі імена, – це Луцій Анней
Сенека з Кордоби в Іспанії (біля 4 р. до н.е. – 65 р. н.е.), Епіктет з
Гієраполя у Фрігії (близько 55 – 135 рр. н.е.) і Марк Аврелій (121 – 180 рр. н.е.), римський імператор з 161 по 180 рр. н.е. Ця група пізніх стоїків продовжує традиції давнього стоїцизму і в той же час характерна якщо не історико-філософською, то, у всякому випадку, історико-культурною новизною.

Моралізм тут залишається на першому плані. Стара стоїчна теорія мудреця хоча й пом’якшується, але все ж залишається у пізніх стоїків на першому плані. У всіх відношеннях провести якусь помітну різницю між пізніми стоїками, з одного боку, і середніми та ранніми стоїками, з іншого боку, дуже важко. Усі стоїки будь-яких античних епох зневажали зовнішні блага, зовсім не прагнули до багатства і навіть до звичайного добробуту, разом з кініками мали за ідеал Геракла, котрий прославився своєю трудовою діяльністю та покірливістю перед своїм батьком Зевсом, а також Діогена
Синопського, який жив у бочці і теж прославився своєю зневагою до усього зовнішнього і своїм прагненням виробити у собі абсолютну незворушність та спокій.

Разом з тим пізні стоїки внесли як у свій стоїцизм, так і взагалі в історію античної культури певне нововведення. Воно полягало в тому, що людська особистість втрачала тут не лише ту горду велич, з якою вона виступала у період класики, але й величну силу внутрішньої моралі, коли внутрішнє життя людини вважалось найвищим витвором мистецтва. Пізні стоїки перших двох віків нашої ери просто дивують почуттям слабкості людської особистості, її повної нікчемності, її неймовірної покори перед долею. Так, якщо згадати постанову афінян про Зенона, то в ній відзначається, що він “і в особистому житті був для всіх прикладом наслідування вчення, яке проповідував” і тому “народ почел за благо Зенону Китионскому, сыну Мнасея, воздать хвалу и законным чином увенчать его золотым венком за добродетель на Керамике за народный счет”.6 Сенека ж, як ми далі побачимо, не дуже притримувався своїх же “заповідей”.

З іншого боку, у пізніх стоїків можна помітити зростання інтересу до інтимних релігійних переживань. Справа доходить до того, що ці наївні мудреці починають жадати якогось спасіння від важких протиріч життя, яке їм дасть божество за їх слізні молитви.

Щодо естетичної та художньої сфери, то у пізніх стоїків вона неймовірним чином моралізується. Так, Сенека, говорячи про прекрасне, насамперед має на увазі красу моральну. “Красота человека, - писав Епіктет,
- не есть красота телесная. Твое тело, твои волосы не являются прекрасными, но прекрасными могут быть твои разум и воля. Сделай так, чтобы они были прекрасны, и тогда ты будешь прекрасен”.7 Звичайно, добре бути скульптором, але навіщо вчитися скульптурі, якщо сам ти потворний і мізерний. Краще створюй свою внутрішню статую – красу свого внутрішнього життя.

Пізніше стоїки виявили повну байдужість до логіки, хоча деякі результати ранньостоїчного вчення про Логос, а саме вчення про доброчесність, про мудреця, про внутрішню людину як про найвищій витвір мистецтва, про світовий Логос, залишились у пізніх стоїків такими ж. Однак всі ці проблеми вирішувались ними у зовсім іншому стилі, який визначався почуттям повної мізерності людського суб’єкту, його неспроможністю стати на власні ноги і його залежністю від божественної милості, яка доходила до християнської потреби у спокутуванні гріхів. Отже, така оцінка людської особистості була дуже близька до християнства та неоплатонізму, що свідчило про вичерпання тієї позиції суб’єктивізму, якої притримувалася уся елліністично-римська естетика та етика.

Для того, щоб найкраще зрозуміти специфіку стоїчної філософії у Римі, необхідно звернутися до його основних представників і розглянути безпосередньо їхні твори, присвячені розкриттю стоїчних істин.

Найяскравішим виразником ідеї римського стоїцизму був Луцій Анней
Сенека (біля 4 р. до н.е. – 65 р. н.е.).

Потрапивши до Риму, він отримав там добру освіту. Риториці він навчався у свого батька, стоїцизму - у Аттала, піфагорейству у Сотіона, а з практичною політикою він познайомився на прикладі свого дядька, який був римським правителем Єгипту. Сенека дуже захопився стоїчною філософією, але зустрів при цьому незадоволення свого батька. Хвилювання батька не були безпідставними, адже суспільні умови тієї епохи не сприяли розвиткові філософії. Модною етикою того часу був легкий епікуреїзм, люди вважали, що щастя полягає у тому, щоб добре їсти, пити, кидати гроші на вітер. Що за радість бути мудрецем, відмовляти собі в усьому? Таким був настрій римського суспільства за перших імператорів. Тому не дивно, що філософів- стоїків ненавиділи, адже їх приклад був живим докором суспільству; уряду ж вони здавались підозрілими через те, що засуджуючи існуючий порядок, вони відчували ностальгію за давніми республіканськими формами правління. В результаті стоїків нерідко виганяли з Риму імператорськими декретами як шкідливих людей. Вже Сенека змушений був доводити, що філософія не заважає політичному добробуту країни. Отже, заняття філософією було небезпечним і зневажалось. Незважаючи на це, Сенека, отримавши батьківську спадщину, покинув право і зайнявся творчою працею, але після цього життя Сенеки не стало спокійнішим. Невдовзі його було звинувачено у непристойному зв’язку з
Юлією, дочкою Германіка, і Клавдій дав наказ заслати Сенеку на Корсику. На цьому суворому острові, в оточенні такого ж дикого населення, яке застав в
Томах Овідій, філософ прожив близько восьми років. Спочатку він прийняв свою долю з стоїчною твердістю і втішав матір “Розрадою до Гельвії”, однак коли стало нестерпно, він зламався і присвятив секретареві Клавдія твір
“Розрада Полібію”, в якому смиренно просив прощення.

В 48 році Агріппіна Молодша, ставши дружиною Клавдія, повернула Сенеку з заслання і зробила його вчителем свого сина Нерона. Імператорський двір в той час був схожий на “театр”, де кожен повинен був грати свою роль: хтось був головним режисером, а хтось повинен був виступати виконавцем ролі. Свою роль отримав і Сенека, який змушений був терпіти це жалюгідне у моральному відношенні видовище. Навколо розбещеного імператора крутився натовп вільновідпущеників і рабів. Агріппіна оточила себе фаворитами. Це був плазуючий натовп моральних потвор, які вічно інтригували один проти одного.

Протягом п’яти років Сенека був вихователем Нерона, ще п’ять років керував державною політикою імператора. В ці десять років він пише декілька творів, в яких викладає основи стоїчної філософії: “Про гнів”, “Про милосердя”, “Про щасливе життя”, “Про долю” та інші.

Щодо джерел багатства Сенеки, то це були виключно подарунки Нерона.
Подарунки ці Сенека змушений був приймати, щоб не накликати гнів імператора. У свому трактаті “Про благодіяння” Сенека прямо говорить: “Не всегда можно отказываться; иногда бываешь принужден принять подарок: какой- нибудь мрачный, жестокий тиран может принять отказ за личное оскорбление”.
Сенека також виправдовує себе у листі до старшого брата Галліона: “Мне говорят, - пише Сенека, - что моя жизнь не согласна с моим учением. В этом в свое время упрекали и Платона, и Эпикура, и Зенона. Все философы говорят не о том, как они сами живут, но как надо жить”. Між тим Сенека жив як аскет, пив лише воду і їв так мало, що, коли він помер, його тіло було дуже виснаженим через недоїдання. “Изобилие пищи, - каже він, - притупляет ум, ее избыток гнетет душу”. (Сенека. Письма, XV.) Сенека так і не визначився, що для нього є важливим, філософія чи влада, мудрість чи насолода, і він ніколи не думав, що вони несумісні.

Сенека добре управляв Імперією, але заплямував свою репутацію тим, що дозволив Нерону здійснити матеревбивство. Після цього в творах Сенеки з’являється нота розчарування та різкого песимізму. Сенека поступово віддаляється від двору і його вплив постійно зменшується. Тепер у філософа з’являється більше часу для того, щоб зайнятися творчою діяльністю. В цей час він пише свій найбільший і найяскравіший твір – “Моральні листи до
Луцилія”. Ця книга є збіркою послань Сенеки до свого друга Луцилія. В багатьох листах філософ доводить, що заняття філософією повинні бути на першому місті, а в інших заявляє, що зараз він займається справами усього наступного покоління, зберігаючи для нього ідеали моральної філософії; про те, що людина повинна бути готова до різних витівок долі, повинна в усьому притримуватися помірності та бідності. Як філософ, Сенека звичайно належить до стоїчної школи, але м’якість його характеру і тривале вивчення філософії епікурейців пом’якшили крайнощі цієї школи. Як стоїк, Сенека ганьбить людські вади, закликає читача до стійкості, зневаги до життя. Але він не може заперечити живого почуття дружби і любові. Сенека проповідує бідність, але він не проти багатства, якщо воно не стає душевною хворобою і не руйнує мораль. Зміст листів до Луцилія – це цілий курс моральної філософії.
Особливо детально розроблені ті питання, які вважаються найбільш важливими у стоїків. Так, в листах багато говориться про бідність, свободу волі, дружбу. Сенека стирає соціальну нерівність між вільними, вільновідпущениками та рабами, але завжди найдетальніше філософ говорить про смерть. Він вважає, що смерті не потрібно боятися, адже ніхто не може її уникнути. Більше того, якщо людина втомилась від життя, вона може сама з легкістю розпрощатися з ним. Тобто Сенека проповідує самогубство. Життя спіймало Сенеку на слові. Його було звинувачено у змові Пізона проти
Нерона, і до Сенеки надійшов наказ зчинити самогубство. Сенека сприйняв цю новину з дійсно стоїчною твердістю. Він вибрав ту смерть, якою помер
Сократ. Саме ця смерть прославила Сенеку і змусила забути про його непослідовність. Як і всі стоїки, він недооцінював цінність почуттів, перебільшував значення та надійність розуму і надто довіряв природі. Однак він гуманізував стоїцизм, зробив його більш доступним для звичайних людей і наблизив

Страницы: 1, 2, 3, 4