У основі всього сущого, його першоосновою, первовеществом Геракліт рахував первоогонь - тонку, рухливу і легку стихію. Світ, Всесвіт не створив ніхто ні з богів, ні з людей, але вона завжди була, є і буде вічне живим вогнем, згідно своєму закону, що спалахує і згасає. Вогонь розглядається Гераклітом не лише як єство всього сущого, як перше єство, як першооснова, але і як реальний процес, внаслідок чого завдяки розгоранню або згасанню вогню з'являються всі речі і тіла.

Діалектика, по Геракліту, це перш за все зміна всього сущого і єдність безумовних протилежностей. При цьому зміна розглядається не як переміщення, а як процес: становлення Всесвітом, Космосу. Тут є видимою глибока думка, виражена, правда, недостатньо чітко і ясно, про перехід від буття до процесу становлення, від статичного буття до битік” динамічному. Діалектична думок Геракліта підтверджується багаточисельними висловами, які навіки увійшли до історії філософської думки. Це і знамените не “можна двічі увійти до однієї і тієї ж річки”, або “все тече, ніщо не перебуває ц ніколи не залишається тим же”. І вже зовсім філософський по характеру вислів: “буття і небуття є одне і те ж, все є і немає”.

 Із сказаного вище виходить, що діалектику Геракліта до певної міри властива ідея становлення і єдності протилежностей. Крім того, в наступному його твердженні, що частина відмінна від цілого, але вона є також те ж саме, що і ціле; субстанція ціла і частина: ціле у всесвіті, частина - в цій живій істоті, є видимою ідея збігу абсолютного і відносного, цілого і частини.

 Про принципи пізнання Геракліта висловитися однозначно неможливо. (До речі, ще за життя Геракліта нарекли “темним”, і це сталося не в останню чергу із-за складного викладу ним своїх ідей і трудності їх розуміння). Мабуть, можна передбачити, що своє вчення про єдність протилежностей він намагається розповсюдити і на пізнання. Можна сказати, що природний, плотський характер знань він намагається поєднати з божественним розумом, виступаючим дійсним носієм знання, розглядаючи як перше, так і друге як першооснова знання. Так, з одного боку, над усе він цінує те, чому нас учать зір і слух. При цьому очі точніші свідки, ніж вуха. Тут примат наочного плотського знання в наявності. З іншого боку - загальний і божественний розум, через участь в якому люди стають розумними, вважається критерієм істини, а тому на довіру заслуговують те, що всім представляється загальним, володіє переконливістю через свою причетність загальному і божественному розуму.

Філософські ідеї Сократа

У становленні і розвитку філософії в Древній Греції видатне місце належить Сократу (470-469 - 399 до н. э.). Зробивши філософію своєю спеціальністю, а судячи по відомостях, що дійшли, це так і було, оскільки окрім декількох років, проведених як воїн, Сократ нічим не іншим займався старогрецький мислитель проте не залишив після своєї кончини філософських творів. Пояснюється це просто: свої ідеї Сократ вважав за краще висловлювати в усній формі учням, слухачам і опонентам.

Те, що відомо про життя і діяльність Сократа, дійшло до нас завдяки роботам Ксенофонта, Платона і Аристотеля. Саме на підставі їх спогадів, головним чином перших два, можна викладати погляди Сократа, оскільки у Аритотеля, по суті, немає нічого іншого, чого б не було в Ксенофонта або Платона. Сучасників приголомшувало у Сократа багато що: неординарна зовнішність, спосіб життя, висока моральність, парадоксальність думок і глибина філософського аналізу.

Сократ є, по суті, першим старогрецьким філософом, хто відходить від натурфілософського тлумачення світу і філософськи, тобто шляхом міркувань і висновків, намагається знайти істину, відповіді на поставлених їм самим і його попередниками-філософами питання. Іншими словами, предметом його філософських міркувань є людська свідомість, душа, людське життя в цілому, а не космос, не природа, як це було у його попередників. І хоча він ще не дійшов до платонівського або арістотелівського розуміння філософії, безперечне те, що він заклав основи їх переконань.

Аналізуючи проблеми людського буття, Сократ всю увагу в своїх мовах і бесідах приділяв питанням етики, тобто тим нормам, по яких людина повинна жити в суспільстві. При цьому спосіб доказу і спростування висловлюваних думок відрізнявся у Сократа різносторонньою і чарівною формою дії.

У своїй філософській діяльності Сократ керувався двома принципами, сформульованими оракулами: необхідністю кожному “пізнати самого себе” і тим, що “жодна людина нічого не знає достовірно і лише дійсний мудрець знає, що він нічого не знає”. З одного боку, ці принципи були йому необхідні для боротьби проти софістів, яких Сократ різко критикував за безплідність їх учення, претензії на знання істини і гучні заяви про навчання істині. З іншого боку, прийняття цих принципів повинне було спонукати людей до розширення своїх знань до збагнення істини. Найважливішим засобом, а якщо говорити на сучасній філософській мові - методом для залучення людей до пізнання виступає іронія, істотною частиною якої є визнання свого неуцтва. У інтерпретації Сократа іронія виступає способом самоаналізу людиною самого себе, результатом чого є визнання власного неуцтва, що, у свою чергу, спонукав людину до розширення своїх знань. По свідоцтвах Ксенофонта і Платона, в своїх бесідах і мовах Сократ майстрово володів іронією, ставлячи деколи співбесідників і слухачів, які до зустрічі з Сократом вважали себе утвореним, в положення нічого не знаючих і не розуміючих людей.

Пізнання саме себе, по Сократу, - це одночасно пошук справжнього знання і того, по яких принципах краще жити, тобто це пошук знання і доброчесності. По суті, він ототожнює знання з доброчесністю. Проте не обмежує сферу пізнання твердженням про те, що йому потрібне, або тим, що має бути, і в цьому сенсі знання одночасно виступає як доброчесність. Це фундаментальний принцип етичної концепції і якнайповніше він представлений в діалозі Платона “Протагор”. Неуцтво більшості людей виявляється в тому, що знання і доброчесність вони розглядають як дві різні субстанції, незалежні один від одного. Вони вважають, що знання не робить жодного впливу на поведінку людини, і людина поступає не так, як того вимагає знання, а відповідно до своїх плотських імпульсів. По Сократу, наука, а у вужчому сенсі - знання, яка демонструє свою нездатність впливати на людину особливо в моменти дії плотських імпульсів, не може вважатися наукою. В світлі сказаного стає ясним, що етична концепція Сократа базується не лише, а можливо, не стільки на моральності, скільки на подоланні неуцтва і на знанні. Мабуть, його концепцію можна представити так: від неуцтва, через знання, до доброчесності, а далі - до досконалої людини і добродійним стосунки між людьми.

 Розглядаючи інші ідеї Сократа, що зробили величезний вплив на подальший розвиток філософії, поважно відзначити його роль в розробці загальних визначень і індуктивних міркувань. “Дві речі можна по справедливості, - пише Арістотель, - приписувати Сократу - докази через наведення і загальні визначення”. При цьому загальні визначення, за допомогою яких Сократ відшукати “єство речей”, Аристотель зв'язав з появою діалектичного аналізу, який, по суті, був відсутній до Сократа. “Адже тоді ще не було, - пояснює свою думку Аристотель, - діалектичного мистецтва, аби можна було, навіть не стосуючись суті, розглядати протилежності”.

Індуктивне міркування передбачає, що в процесі аналізу певного числа речей або окремих думок можна зробити загальну думку через поняття. Так, наприклад, (у діалозі Платона “Горгий”) з тверджень про те, що той, хто вивчив архітектуру, є архітектором, хто виучувався музиці, є музикантом, той, хто вивчав медицину, став лікарем, Сократ приходить до загального твердження, тобто до поняття, що той, хто вивчив науку, - це той, хто зробив саму науку. Таким чином, індуктивне міркування призначене для визначення поняття і це поняття повинне виражати єство або природу речі, тобто ніж насправді вона є. З повною підставою можна стверджувати, що Сократ стояв у витоків формування у філософії загальних понять.

Істотним, як вже наголошувалося вище, є внесок Сократа у розвиток діалектики. Аристотель, наприклад, вважає, що до Сократа не існувало діалектики. Вченню Геракліта про постійну текучість плотських речей він протиставляє ідеї Сократа про діалектику, оскільки останній ніколи не наділяв загальне відособленим існуванням. Аби пізнати істину, необхідно, згідно Сократу, здолати протиріччя. Діалектика Сократа - це вчення про подолання протиріччя, заперечення протиріччя, недопущення протиріччя. До сказаного необхідно додати, що діалектика і ідеї про пізнання у Сократа тісно переплетені з його телеологією, тобто вченням про доцільність.

Таким чином, Сократом завершується натурфілософський період в історії старогрецької філософії і починається новий, можна сказати, філософський етап, який отримує свій подальший розвиток в роботах Платона і Аристотеля.

Філософія Платона

Видатне місце в історії старогрецької філософії належить Платону (428-347 до н. э.). Строго кажучи, про філософію в Древній Греції із значною мірою визначеності можна говорити, лише починаючи з Платона. Головним аргументом на підтвердження цієї думки є те, що про всіх попередніх мислителів і їх діяльність можна було судити з дуже низькою мірою достовірності. Як вже говорилося раніше, деякі з них, наприклад, Сократ, а можливо, і Фалес не писали філософських робіт, від останніх залишилися невеликі фрагменти, істинність і авторство яких беруться під сумнів і у наш час. Виходить, що сучасні думки про їх творчість в основному базуються на спогадах і думках про них подальших авторів. Неважко передбачити, що в цих спогадах, до речі, про це прямо заявляв Арістотель, можливо спотворений виклад не лише ідей великих попередників, але і неадекватне їх тлумачення.

Платон є, по суті, першим старогрецьким філософом, про діяльність якого можна судити по його власних творах. Про життя і діяльність Платона, особливо юнацькі роки, збереглося трохи відомостей. Головним джерелом, що дозволяє реконструювати біографію великого мислителя, його духовні інтереси на зорі його діяльності, є сьомий лист Платона. Ці відомості доповнюються спогадами учнів і послідовників старогрецького мислителя.

Платон народився в Афінах в аристократичній сім'ї. У юнацькі роки подружився з Кратилом, одним з учнів Геракліта, і це дає підставу вважати, що в цей період він познайомився з його ідеями. У юнацькі роки Платон хотів присвятити себе політичній діяльності, що не дивно, оскільки серед політиків того часу у нього були родичі і друзі. Але доля розпорядилася по-іншому. У двадцятирічному віці він познайомився з Сократом, і це знайомство стало вирішальним в його подальшому життю і діяльності. До останнього дня життя Сократа, протягом восьми років, Платон залишався захопленим учнем і послідовником свого вчителя, якого він згодом називав “самою гідною і справедливою людиною”.

 Після смерті вчителя Платон із-за несприятливої політичної обстановки покидає Афіни. Про його подальшої діяльності немає достовірних даних. Відомо, що він відвідав в 389 р. Південну Італію і Сицилію, де мав контакти з піфагорійцями, а отже, і з їх ученням. Не виключено, що Платон побував і в інших країнах, зокрема, в Єгипті, але точних даних про це не є. Судячи з усього, Платон не хотів залишатися лише “людиною чистої науки”. Так, коли його знайомий Діон, який до того ж був дядьком тирана Сиракуз Діонісія Молодшого, запросив його взяти участь в реалізації реформ, Платон відгукнувся на прохання і відправився в 361 році на Сицилію. На жаль, ця поїздка виявилася невдалою, оскільки знання Платона залишилися незатребуваними, і він повернувся до Афін. Тут, недалеко від Афін, в передмісті під назвою Академа, Платон придбав гай і створив знамениту Академію, в якій прожив все життя, що залишилося, і яка проіснувала майже тисячу років.

Свої ідеї Платон викладає у формі діалогу. Такий літературний прийом вибраний не випадково. Діалог, на думку Платона, - це більш менш адекватне відображення “живої і одушевленої мови знаючої людини”. Логічно тому вважати, що жива, тобто усна мова мудреця є досконалішою формою викладу своєї думки. Про те, що це так, свідчить наступне міркування Платона. Той, хто розраховує письмово зберегти своє мистецтво і той, хто черпає знання з письмових джерел сподіваючись на те, що воно міцно збережеться там на майбутнє, по суті, помиляються, оскільки записану мову вони ставлять вище, ніж мова людини, досвідченої в тому, що записане. Письмові джерела схожі з живописом. Подібно до картин, які виглядають як живі, а запитай їх - вони величаво і гордо перебувають в мовчанні і нерухомості, письмові вигадування точно також на будь-яке питання відповідає одне і те ж. Таке “вигадування, - продовжує Платон, - одного дня записане, знаходиться в обігу скрізь - і у людей тих, що розуміють, і рівним чином в тих, кому зовсім не личить його читати, і воно не знає, з ким воно повинне говорити, а з ким немає. Якщо їм нехтують або несправедливо його лають, воно потребує допомоги свого батька, само ж не здатне ні захиститися, ні допомогти собі”. Найдосконалішою ж формою викладу ідей є те “вигадування, яке у міру придбання знань пишеться в душі того, що виучується; воно здатне себе захистити і при цьому уміє говорити з ким слідує, уміє і промовчати”.

Діалог є для Платона єдиним засобом, формою, за допомогою якої можна познайомити інших з процесом філософської творчості, тому через діалог він виражає свої ідеї.

Для розуміння філософської спадщини Платона велике значення має з'ясування того, чому у нього немає систематичного, послідовного і продуманого викладу і розвитку висунутих ним ідей і концепцій. Дійсно, Платон сформулював безліч глибоких ідей, але не лише не систематизував їх, але навіть, схоже, і не намагався це зробити. Зрозуміло, така позиція була не випадковою.

Навіть у зрілому віці Платон не прагнув до систематичного викладу своїх поглядів, оскільки був переконаний в тому, що філософствування, пошук, дослідження не можуть закінчитися яким-небудь стабільним результатом. У цьому плані діалоги є етапами, фазами пошуку, дослідження і досягнуті завдяки діалогам результати можуть носити лише тимчасовий характер.

Філософські ідеї Платона, як вже наголошувалося раніше, не є логічно стрункою філософською системою. Деколи його думки суперечливі, що проте не означає їх обов'язкову помилковість. Проте Платона не випадково вважають родоначальником ідеалізму, оскільки принципи ідеалізму і, зокрема, притиснутий свідомості, ідеї над буттям, явищем викладені їм достатньо послідовний і глибоко. Більш того, цей принцип добре є видимим в його основних діалогах.

У Платона немає робіт або робіт, спеціально присвячених розробці проблеми пізнання, буття або діалектики. Його ідеї по цих проблемах висловлені в багатьох діалогах. Вчення про буття в основному викладене в діалогах “Держава”, “Теетет”, “Парменід”, “Філеб”, “Тімей”, “Софіст”, “Федон”, “Федр” і листах Платона.

 У основу вчення про буття Платоном покладено три субстанції: єдине, розум і душа. Однозначно визначити єство цих понять неможливо, оскільки Платон дає загальну характеристику єств цих понять, яка дуже суперечлива і, деколи, містить думки, що взаємно виключають один одного. Спроба визначити природу походження цих першооснов виявиться важко здійснюваною із-за приписування цим єствам властивостей, що незрідка несумісних і навіть виключають один одного.

З врахуванням цих попередніх зауважень проаналізуємо єство відмічених першооснов. Єдине трактується Платоном головним чином як основа всякого буття і дійсності, як першооснова. Єдине не має жодних ознак або яких-небудь властивостей, по яких можна було б визначити його єство. Воно не має частин і, отже, не може мати ні почала, ні кінця, ні середини. Одночасно єдине не є буття, а виступає як ніщо. Єдине виступає як єдине, але одночасно як багато що і безконечна безліч. Єдине, про що з визначеністю можна сказати про єдиний, відзначає Платон в “Парменіде” - це те, що “якщо єдине не існує, то і інше не існує”.

Страницы: 1, 2, 3, 4