Якщо ж в
останніх народиться дитина з домішкою шляхетних металів, то його переклад у
вищі розряди можливий тільки з ініціативи правителів. Для Платона ідеальна
будова та, де кожен громадянин тотожний у своїх
інтересах
суспільному цілому, не являє собою ще особистості, що претендує на
індивідуальному самоцінність і повну автономію у вчинках. У нього держава і
цивільне суспільство представлені в єдиному, цілісному, нерозчленованому
понятті
[21, c. 113].
Ідеї Платона (як
і атоми Демокріта) були наслідком розвитку принципу індивідуальності, типової для
античності, бо ця індивідуальність не містила в собі нічого особистісного.
Звідси гуманістична тенденція платонізму, успадкована ним від софістів і
Сократа, має вкрай об'єктивістсько-космічний характер. Водночас гуманістичний «заряд»
платонізму зберігається в численних
його модифікаціях протягом усього середньовіччя, проходячи через Відродження і
Новий час аж до наших днів.
У 367р. до н.е.
слухачем «Академії» Платона стає сімнадцятирічний Аристотель – один із
найвидатніших старогрецьких філософів. (384-322 рр. до н.е.). Він прожив стадне
і цікаве життя. Двадцять років пробув в «Академії» Платона. Вважаючи себе учнем
Платона, Аристотель був самостійно мислячим філософом, саме йому належать
відомі слова: «Платон мені друг, але істина дорожча». Аристотель залишив після
себе величезну творчу спадщину, яку можна розділити на вісім груп: праці з
логіки, загальнофілософські, фізичні, біологічні, психологічні, етичні,
економічні та мистецтвознавчі роботи [23, c.
32].
Дітищем
Аристотеля є логіка. Наука про мислення і його закони викладена великим вченим
у ряді його творів, які об'єднані під спільною назвою «Органон» («Знаряддя»).
Головною ж його філософською працею є «Метафізика». При цьому слід пам'ятати,
що в часи Аристотеля слова «метафізика» ще не було. Це поняття, як уже
зазначалося, вводить систематизатор творів Аристотеля – Андронік Родоський,
який, опрацювавши рукописи Аристотеля, почергово укладає після творів із фізики
твори з філософії. Звідси «те, що після фізики», тобто «метафізика» [18, c.
61].
Філософія у
Аристотеля досить чітко виділяється із усієї сфери знання. Він розрізняє
«першу» і «другу» філософії. Фізика для Аристотеля все ще філософія, але
«друга». Предметом «першої» філософії є не природа, а те, що існує за нею.
«Перша філософія, за Аристотелем, – наука «найбільш Божа» у подвійному
розумінні: по-перше, володіє нею скоріше Бог, ніж людина; по-друге, її
предметом є «божественні предмети». Тому Аристотель свою філософію називає
теологією, вченням про Бога.
Однак Бог – це
тільки «одне з начал». Тому філософія Аристотеля все-таки ширше теології. Вона
вивчає взагалі «начала і причини всього існуючого, оскільки воно береться як
існуюче». Філософія Аристотеля – спроба розібратися в існуючому, розкрити його
структуру, знайти в ньому головне, визначити його по відношенню до неіснуючого.
В цілому ж Аристотель – пан логіст [26, c.
246].
У Аристотеля
закони мислення є одночасно і законами буття. У «Метафізиці» Аристотель дає
визначення основного закону буття, подаючи його у двох формах: короткій і
повній. Коротке формулювання гласить, що одночасно існувати і не існувати не
можна, а повне стверджує, що неможливо, щоб одне і те ж одночасно було і не
було притаманне одному і тому ж в однаковому розумінні
[29, c. 84].
Отже, філософія
Аристотеля не завершує ні старогрецької, ні, тим більше, античної філософії.
Але вона завершує найбільш змістовний період в історії філософії, який часто
називають філософією класичної Греції. Ця філософія високо цінувалась ще в
античний період, відігравала визначальну роль в епоху середньовіччя, без неї
неможливо уявити європейську філософію Нового часу, як і сучасну філософську
культуру.
РОЗДІЛ
3. ЗАНЕПАД ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ В СТАРОДАВНІЙ ГРЕЦІЇ
3.1
Епікурейство як один з основних напрямків філософських ідей
Епікурейство
– школа античної філософії, заснована Епікуром в Афінах. Епікур опирався на
головні положення філософії Демокрита (вчителем Епікура був послідовник Демокрiта
Навсіфан). Водночас Епікур створює зовсім нову атомістичну теорію. Відмінність
полягає в тому, що у Демокрита рух атомів здійснюється у порожнечі винятково за
законом падіння тіл під власною вагою, у Епікура – поряд з дією закону падіння
з'являється ще один чинник – атом виявляє властивість «самочинного відхилення»
від «лінії необхідності» [29, c.
277].
Ідея
Епікура про самочинне відхилення атомів є специфічнім відображенням факту появи
в людей нових якостей — індивідуальної свободи, певного мінімуму соціальної
автономії особи. Людина — цей «соціальний атом» - набуває в собі (а не в
космічному світопорядку, котрий розчиняє індивіда, його неповторність)
автономного, самодостатнього ґрунту свого волевиявлення. В цілому, головна
увага Демокрита звернена на закони існування об'єктів (людина теж лише об'єкт),
у Епікура — до суб'єкта. Епікура хвилює не саме по собі вчення про Космос як
сукупність атомів, а проблема можливості відхилень, випадків, суб'єктивного
водіння
[27, c. 96].
Сенс
своєї ідеї про самочинне відхилення атома від лінії необхідності Епікур вбачає
в основному правилі мудрості — вміти відхилятися від незадоволення, страждань.
Тут слід звернути увагу, що йдеться саме про «відхилення» від страждань, а не
про гонитву за задоволенням бажань. Гонитва за бажаннями завжди приносить свою
протилежність — невдоволеність.
Епікур
вбачає в теорії світу ідей Платона, вченні про «перший двигун» Аристотеля дію
надприродних сил, які не залишають місця випадкові, свободі волі людини. Якщо
боги існують, то вони живуть у просторах між світами і не втручаються у земні
справи.
Послідовно
дотримуючись атомістичної теорії, Епікур робить висновок, що душа людини —
тілесна. Смерть тіла є смерть душі, бо сутність душі—рух атомів у тілі.
Відповідно до такого розуміння людини, й суб'єктивних властивостей він
розробляє послідовно сенсуалістське вчення про пізнання. Світ пізнається за
допомогою мислення та чуттів, між якими немає великої різниці, бо і чуття, і
мислення спричинені рухом атомів. Критеріями істини визнаються чуттєві
сприйняття (витікання образів, викидів з речей), поняття (або загальні
уявлення, тотожні спогадам) [19, 85].
Отже,
Епікур створює життєстверджуючу етику, яка за своїм спрямуванням оптимістична і
утилітарна. Моральне життя потребує дотримання міри в усьому. Ідеал — у
задоволенні природних, а не надуманих бажань. Справедливість у тому, щоб не
шкодити іншому і не зазнавати шкоди від іншого. В основі взаємозв'язків людей лежить
особиста вигода, що розповсюджується і на безкорисливу дружбу. Мудрість
(філософія) не тільки дає знання, а й духовну насолоду. Мудрець — не
безтурботний пустельник, що відійшов від життя, а знавець життя, який піднявся
над буденністю, здатний виявляти свою волю [17, c.
134].
Епікуреїзм
досить широко впливав на свідомість мислителів наступних етапів еллінської
епохи, зокрема Риму.
3.2 Стоїцизм та скептицизм як матеріалістичний
напрям грецької філософії
Батьківщиною
стоїцизму є Греція, тут почав вчити і заснував свою школу Зенон (бл. 300 р. до
н. Е..). З творів Зенона до нашого часу не дійшло жодного. Дослідники античної
філософії викладають і аналізують вчення стоїків раннього періоду «в цілому», і
сказати, що саме з цього вчення належить Зенону, а що послідовникам, в
більшості випадків неможливо. Зенон першим ввів поділ філософського вчення на
три частини: фізику, етику і логіку. При цьому сам він на відміну від деяких
своїх послідовників логіку ставив на перше місце, фізику на друге, етику на
третє [7,
c. 243].
Вчення
ранніх грецьких стоїків ставило своїм завданням відповісти на запитання про
сенс і мету життя, і складалася як цілісна політична система (у боротьбі з
ворожим епікуреїзмом), в рамках якої відповідь на будь-яке конкретне питання
можливе тільки в тому разі якщо він добре обґрунтоване.
Зенон,
наприклад, вчив, що мета людини жити «згідно з природою». Жити згідно з
природою, продовжує Зенон, це те ж саме, що жити згідно з доброчесністю: сама
природа веде нас до доброчесності. «І навпаки, жити добродійно - це значить те
ж, що жити з досвіду всього, що відбувається в природі, тому що наша природа є
лише частина цілого.
Отже
кінцева мета визначається як життя, в якій ми утримуємося від усього, що
заборонено законом загальним, а закон цей вірний розум, всепроникний, тотожний
з Зевсом, направником і розпорядником всього сущого. Це є чеснота, рівно
поточна життя щасливої людини, в якій все відбувається згідно з божеством
кожного і служить волі загального розпорядника» [35, с. 568].
Скептицизм
Як
і всяке значне явище філософського життя і думки, скептицизм виник не на
порожньому місці: він склався на основі ідей, які були вироблені попереднім
йому розвитком філософії. Вже наївна діалектика перших ранніх шкіл грецьких
фізиків і матеріалістів виявила постійну плинність всіх речей і явищ, виявила
ряд протиріч між чуттєвими враженнями та поняттями. Були відкриті не тільки
відносність всіх явищ, які сприймаються за допомогою почуттів, але також і
відсутність підстав, які зробили б виправданим вибір між двома такими, що
суперечать один одному твердженнями, оскільки вони спираються на свідчення і
дані почуттів і чуттєвих сприйнять. Елейська школа встановила протиріччя між
осяжним за допомогою почуттів зміною, рухом і що доводиться розумом незмінністю
буття [5, с. 276].
Засновником
скептицизму був Піррон родом з Еліди на Пелопоннесі. Умовно обчислюваний
грецькими хронографами «розквіт» діяльності Піррона, тобто сорокарічний вік
його, доводиться або на самий кінець VІ,
або на перше десятиліття ІІІ ст. до н. е.; дати його життя, згідно Діогеном
Лаертський, 365-275 рр. до н. е. [8, с, 498]. Еліда, з якої походив Піррон,
була ареною діяльності так званих «елідскіх діалектиків». На філософський
розвиток Піррона крім них
мали вплив мегарські діалектики, але особливо вчення
Демокріта,
засвоєне Пірроном як з першоджерела, так і від послідовника
Демокріта
– Анаксарха. Збереглися відомості про участь Піррона в азійському поході
Олександра Македонського і про знайомство його з індійськими аскетами і
сектантами, спосіб життя яких, можливо, сприяв певною мірою оформлення
характерного для Піррона етичного ідеалу нічим не збурюються безтурботності
(«атараксія»). Учительська діяльність
Піррона проходила в Еліді. Він не був письменником заснованої ним
школи,
обмежився усним викладом свого вчення і не залишив після себе
ніяких
творів .
Склад
ідей, що утворюють зміст пірронізма, не легко встановити, так як подальша
традиція скептицизму приписала Піррону ряд положень, приналежність яких йому
викликає сумніву і не може бути – за відсутністю творів самого філософа –
перевірена. Назва течії походить від грецького
дієслова skeptomai, який в первинному і прямому сенсi
означає
«озиратися» або «оглядатися», а у похідному - «зважувати»,
«бути
в нерішучості» [2, c.
352]. Останнє значення і лягло в основу найменування
школи, так як для античного скептицизму характерно не пряме догматичне
заперечення можливості пізнання, а лише утримання від рішучих висловлювань, від
рішучої переваги однієї з двох суперечать одне одному, але, з точки зору
скептиків, рівнозначних суджень. Історичні причини, що породили античний
скептицизм і сприяли його подальшому відновленню через сто років після його
виникнення, визначаються тим же соціально-політичним і культурним занепадом
Греції, який був характерний для VІ
– IІІ ст. до н. е. [5 c.
179].
Античний
скептицизм постійно закликає слідувати тому, до чого нас ваблять відчуття та
почуття: їсти, коли відчуваєш голод, дотримуватись законів та звичаїв країни,
де живеш, займатися певною діяльністю, якщо вона приносить тобі користь.
Скептицизм констатує підкорення, «розчинення» індивіда як тілесної істоти в
суспільно-історичному світопорядку тією мірою, в якій людина залишається
природною істотою і тому мусить їсти, спати, вмирати… Разом з тим є внутрішній
світ особистості, в якому людина (хай і обмежено) виявляє свою непідвладність
зовнішнім обставинам. Звідси і позиція можливості «відгородитися» від світу
зовнішньої необхідності і «втечі» від нього у внутрішній, духовний світ —
«атараксія» [1, c.
385].
Тож,
пізній скептицизм залишає позицію врівноваженої недовіри відчуттям та мисленню,
надає перевагу чуттєвому пізнанню, бо спирається на практичний досвід.
Давньогрецькі скептики розробляють поняття про умови, що підвищують
вірогідність корисних знань, які є наслідком спостереження і експерименту. В
цілому скептицизм був спрямований проти догматичного трактування формальних
законів мислення, розвивав уявлення про відносність людського пізнання.
3.3
Криза грецької філософії
Суспільно-політична
криза грецьких полісів, утворення великих військово-монархічних держав
викликали в кінці VІ
– IІІ ст. до н. е. глибокі
зміни у розумовому житті давньогрецького суспільства. Якщо початково активна
участь у політичному житті визнавалася як обов'язок громадянина, то в цей
період це усвідомлення витіснялося думкою про те, що окрема особистість не може
протистояти загальній потребі світового порядку, що включає і політичну
діяльність людини [36, c.
373]. Завдання філософії — визначення таких принципів
особистої поведінки, які могли б надати мислителю найвище доступне йому благо.
На перше місце висувалися питання етики, що спирається на вчення про природу і
вчення про знання. У вченні про знання криза давньогрецької філософії цього
періоду призвела до поширення філософського скептицизму.
З філософських
шкіл, що виникли у VІ
– IІІ ст. переважний вплив
отримали стоїцизм (засновник Зенон з Кітіона), школа Епікура і скептицизм [4, c.
397]. У центрі вчення стоїків (в систематичній формі викладене Хрісіппом, IІІ
ст. до н. е.) — етичний принцип покори світовому закону. Єдину світову силу,
якою є бог, але за своїм внутрішнім законом перетворюється на світ, стоїки
слідом за Гераклітом шукають у вогні. Вогонь є і першоречовина, і світова душа,
всерухаючий і всеутворюючий розум. Людина включена у розумну єдність природи, і
її чеснота полягає в підпорядкуванні своєї волі пізнати закони природи.
Поведінка людини має визначатися благом світового цілого, але піднятися до його
пізнання можна лише за умови стриманості і самовладання. Вчення Епікура також
характеризується переважно увагою до проблем етики. Розвиваючи матеріалістичний
атомізм Демокріта, Епікур висунув гіпотезу про мимовільне відхилення атомів від
прямої траєкторії та використовував її не тільки у космології і фізиці, але і в
етиці, розглядаючи це відхилення як мінімум свободи в рамках причинного зв'язку
явищ природи. На цій основі Епікур побудував вчення про людину, про душу, а
також етику, ідеалом якої є незворушність мудреця, який слідує тільки
необхідним і природним потребам. Найбільш значним із послідовників Епікура був
римський філософ Лукрецій Кар [35, c.
605].
Для
давньогрецького скептицизму (Аркесілай, Карнеад, ІІІ – ІІ ст. до н.е., пізніше
Енесідем і Секст Емпірик характерні ідеї:
1) достовірності
відчуттів,
2) однакової
доказовості протилежних думок, з чого випливає
3) утримання від
всяких суджень. У період римського панування в Греції відроджувались стародавні
філософські вчення, набуваючи релігійного і містичного забарвлення. Містицизм
характерний для гностицизму неопіфагорійців. Філософія неопіфагорейства приймає
дуалізм Бога і матерії. Спробами подолати такий дуалізм шляхом введення
посередніх початків були вчення Філона Александрійського (І ст. до н. е. – І
ст. н. е.), а також філософія останньої школи давньогрецької філософії –
неоплатонізму (IІІ – VІ
ст. н. е. – Плотін, Порфирій, Ямвліх, Прокл) [12, c.
518]. Система Плотіна – діалектика сходження від першоєдиного невимовного
божества через посередні ланки: Розум, Світову душу, душі окремих людей – до
небуття, або матерії, і зворотного руху людської душі, що з'єднується з богом в
екстазі, що досягається шляхом вправ і аскези.
Страницы: 1, 2, 3, 4
|