Внаслідок цього в Концепції реформування міжбюджетних взаємовідносин в Україні, розробленій Науково-дослідним фінансовим інститутом при Міністерстві фінансів України, пропонується перш за все зміцнити власну дохідну базу міських, сільських і селищних бюджетів. З цією метою до власних доходів зазначених бюджетів, крім місцевих податків і зборів, пропонується віднести також: плату за землю, податок на промисел, податок на нерухомість, податок з власників транспортних засобів, плату за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності, фіксований сільськогосподарський податок, єдиний податок на підприємницьку діяльність, які за своєю природою і є місцевими податками.

Розмежування витрат між Державним і місцевими бюджетами, а також між окремими рівнями місцевих бюджетів повинно ґрунтуватися на принципах економічної ефективності і соціальної справедливості. Фінансування певного виду видатків повинно закріплюватися за тією ланкою, яка може забезпечити їхнє найефективніше надання. Ефективність тих чи інших видів видатків доцільно оцінювати з точки зору того, наскільки правильно визначений об'єкт фінансування, чи дійсно забезпечується одержання визначених бюджетом послуг державного сектора і, нарешті, наскільки вагомим виявиться економічний та соціальний ефект.

З урахуванням сучасних умов, що склалися у бюджетній системі України, та зарубіжного досвіду, з Державного бюджету кошти необхідно спрямовувати на фінансування: оборонної програми, зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної діяльності, екологічних програм, валютних видатків, міжрегіональних комерційних зв'язків, виплат населенню, що постраждало внаслідок Чорнобильської катастрофи, органів законодавчої, судової і виконавчої (на загальнодержавному рівні) влади, фундаментальної науки, органів внутрішніх справ, прокуратури, служби безпеки, вищої освіти, великих дорожньо-транспортних комунікацій, політики зайнятості населення, перерозподілу доходів, житлово-комунального господарства (об'єктів загальнодержавної власності) та економіки країни в цілому, обслуговування державного боргу, виробничого і невиробничого будівництва, трансфертів місцевим бюджетам.

З бюджетів обласного, територіального рівня кошти повинні витрачатися на фінансування: сфери охорони здоров'я, амбулаторних і стаціонарних закладів охорони здоров'я, шкіл-інтернатів та дитячих будинків, функціонування установ середньої спеціальної освіти, бібліотек, театрів, музеїв, виставок, заходів по боротьбі з епідеміями, будинків для інвалідів та літніх людей, заходів по підтримуванню ^життєвого рівня населення, капіталовкладень у житлове будівництво, відшкодування різниць у цінах по реалізації палива населенню, транспортних комунікацій та інших програм обласного значення [31].

Бюджетами місцевого самоврядування (міст, районів, сіл та селищ) повинні фінансуватися: дитячі дошкільні установи, початкова та середня освіта, культурні і спортивні заклади, лікувальні та амбулаторно-поліклінічні установи, соціальний захист, утримання доріг, житлово-комунальне господарство (об'єкти муніципальної власності), заходи по благоустрою. пожежна охорона, планування розвитку територій, прибирання сміття. постачання води, електроенергії, газу, громадського транспорту.

Перш ніж реформувати бюджетну систему з точки зору розмежування податкових платежів між бюджетами різних рівнів, необхідно відпрацьовані основні принципи такого розмежування. В основу при цьому можна було б покласти соціальну роль конкретного виду податків для даної території, а також його функціональне призначення і цільову спрямованість. Можна, звичайно, піти іншим шляхом: не торкатися поділу податків на загальнодержавні і місцеві, а за кожним рівнем управління закріпити певну частку податку при збереженні єдиної ставки оподаткування. Подібна практика розподілу податків між бюджетами прийнята у деяких країнах. Однак у нашій країні, зважаючи на поступову відмову від практики використання методу регульованих доходів, необхідно йти все-таки іншим шляхом, враховуючи існуючі реалії, у тому числі негативні економічні процеси [48].

Об'єктивному і довготривалому розмежуванню доходів між бюджетами всіх рівнів сприяло б поєднання двох способів, що застосовуються у світовій практиці. Це, по-перше, вищезгаданий розподіл окремих конкретних видів податків на державні і місцеві із зарахуванням цих податків виключно у відповідні види бюджетів. По-друге, введення місцевих надбавок до діючих державних податків. Гнучке поєднання цих двох способів дозволило б встановити єдині для усієї країни принципи формування дохідної бази бюджетів усіх рівнів і хоча б у якійсь мірі нівелювати відмінності економічного і соціального розвитку територій, які охоплюються місцевими бюджетами.

При розмежуванні податків між бюджетами різних рівнів доцільним було б збереження регульованих доходів як методу, що забезпечує зацікавленість органів державного управління у мобілізації загальнодержавних податків і зборів. Перш за все, з метою створення рівних умов для регіонів у забезпеченні регульованими доходами і зниження рівня їхньої дотаційності необхідно диференціювати нормативи відрахувань до місцевих бюджетів від ПДВ і податку на прибуток, їх розрахунок потрібно проводити з урахуванням чисельності населення в регіоні таким чином; на основі звітних даних за минулий рік визначити середній по місцевих бюджетах у цілому по країні розмір надходжень ПДВ і податку на прибуток на одного жителя. Виходячи з чисельності населення кожної області і середнього розміру податків на одну особу, визначається необхідна для кожного регіону сума регульованих податків. Нормативи відрахувань до місцевих бюджетів розраховуються як відношення одержаної суми податків до їхнього контингенту по області [106].

Доцільно було б повністю закріпити за місцевими бюджетами плату за землю, лісовий дохід, плату за користування природними ресурсами, акцизи на алкогольні і тютюнові вироби вітчизняного виробництва. Місцевим органам влади надати право збільшувати (чи зменшувати) ставки цих податків, надавати пільги, встановлювати і змінювати терміни сплати (крім акцизів).

З метою посилення зацікавленості місцевих рад у зміцненні дохідної бази місцевих бюджетів, у першу чергу за рахунок власних коштів, скорочення дотаційності місцевих бюджетів, потрібно розширити права місцевих Рад народних депутатів щодо встановлення місцевих податків і зборів.

Для того, щоб дотація не була звичайним стабільним додатковим джерелом у місцевих бюджетах, а примушувала б регіони працювати над збільшенням доходів, доцільно створити за рахунок відрахувань від ПДВ, податку на прибуток, які зараховуються до державної казни, фонд фінансової підтримки адміністративно-територіальних утворень. Передбачити, щоб він щомісяця нараховувався від фактичних надходжень до Державного бюджету ПДВ і податку на прибуток за нормативом, встановленим Законом "Про Державний бюджет України". Норматив відрахувань у фонд фінансової підтримки регіонів необхідно розраховувати як частку відділення загальної суми дотацій місцевим бюджетам з Державного бюджету на суму податку на прибуток і ПДВ, що зараховуються до Державного бюджету [98].

Бюджетна резолюція на 2008 рік, яка передбачала використання нормативів мінімальної бюджетної забезпеченості планування видатків місцевих бюджетів для виконання "державних делегованих повноважень", а також для обґрунтування обсягу дотацій областям і нормативів відрахувань від загальнодержавних податків і зборів до місцевих бюджетів. "Власні повноваження місцевого самоврядування" передбачається фінансувати за рахунок місцевих податків і зборів.

Ідея розробки нормативів мінімальної бюджетної забезпеченості не є новою. Вона виникла ще у часи соціалізму і була пов'язана зі спробами уряду подолати залишковий підхід до планування соціально-культурної сфери. Бюджетна резолюція на 2000 рік, на перший погляд, пропонує такі "єдині нормативи" витрат по "делегованих повноваженнях": на охорону здоров'я, освіту, соціальний захист населення, утримання органів управління, культуру, спорт, сільське та лісове господарство. При цьому необхідно звернути увагу на те, що обласним адміністраціям одночасно надається право коригувати показник мінімальних видатків бюджетів міст і районів з урахуванням існуючої мережі бюджетних установ, а також (при необхідності) перерозподіляти видатки.

По суті, підхід, який був закладений в основу формування місцевих бюджетів на 2008 рік, зводиться до використання індивідуальних нормативів видатків, які фактично залежать від наявності об'єктів місцевого господарства, а також установ соціальної сфери, що підпорядковані відповідним органам місцевої влади. Але це нічим не відрізняється від практики бюджетного планування попередніх років. Запропонований підхід, як і практика планування минулих років, закріплюють існуючу диференціацію регіонів по забезпеченню суспільними благами та послугами в розрахунку на душу населення. Крім того, необхідність погоджувати зобов'язання держави, що витікають з нормативів бюджетної забезпеченості, з реальними фінансовими можливостями країни призведе до необхідності їхнього щорічного перегляду.

Використання показника мінімальних бюджетних витрат (мінімальної бюджетної забезпеченості) для планування місцевих бюджетів, на нашу думку, не тільки практично неможливе, але й суперечить самій ідеї місцевого самоврядування. Такі показники можуть використовуватися лише для надання державних гарантій по обмеженому колу життєво необхідних суспільних благ, що потрібні з точки зору справедливого розподілу доходів або створення рівних стартових умов для підростаючого покоління [111].

У проекті бюджету на 2008 рік, як і в минулі роки, було передбачено, що для економічно слабкіших регіонів нормативи відрахування від загальнодержавних податків до місцевих бюджетів будуть становити 100%, тоді як для більш сильних регіонів підлягають регулюванню. Використання індивідуальних нормативів відрахувань від загальнодержавних податків призводить до того, що в регіонах залишається різна частина зібраних податків. Динаміка доходів, а значить і витрат місцевих бюджетів з розрахунку на одиницю податкових надходжень, суперечлива і важко передбачувана.

Диференціація нормативів розподілу податків не тільки загострює бюджетні проблеми України, але й має серйозні негативні наслідки для економічного розвитку країни. За таких умов місцеві органи влади не зацікавлені ані в збільшенні бюджетних доходів, ані в ефективному використанні бюджетних коштів.

З точки зору середньострокової перспективи в економічно слабкіших регіонах значно більшого ефекту можна досягти, створивши умови для розвитку виробництва. Поточні проблеми регіонів доцільно, на нашу думку, вирішувати не шляхом диференціації нормативів, а за допомогою цільових субсидій з Державного бюджету з чіткими і зрозумілими умовами їхнього надання.

У сучасних демократичних суспільствах завдяки децентралізації компетенцій щодо розв'язання державних завдань реально враховуються індивідуальні уподобання громадян. Це дає значні переваги, оскільки дозволяє досить гнучко пристосовувати надання державних благ та послуг до потреб як поодиноких громадян, так і жителів різних регіонів. Однак визначення переліку повноважень, які "делегуються", зовсім не означає, що вищий орган влади директивне встановлює обсяги їхнього фінансування.

У багаторівневій бюджетній системі повноваження щодо вирішення певних завдань і відповідальність за пов'язані з цим видатки повинні належати одному і тому ж рівню державної влади. Дотримання цієї вимоги дозволяє підвищити відповідальність місцевих органів влади, а, значить, і ефективність державних витрат. Реформування системи міжбюджетних відносин буде приречене на невдачу, якщо не буде створений досить простий і зрозумілий механізм міжрегіонального перерозподілу державних доходів та вирівнювання доходів місцевих бюджетів. Метою такого перерозподілу має бути не забезпечення фінансування конкретних об'єктів, а вирівнювання (у визначених межах) фінансових можливостей місцевих бюджетів. Завданням держави при цьому є не забезпечення певного рівня видатків місцевих бюджетів, а механізму прозорого, справедливого і досить рівномірного розподілу отриманих у країні державних доходів між різними регіонами (у тій їх частині, яка надходить до місцевих бюджетів) [100].

Мобілізація доходів у розпорядження органів державної влади має носити відтворювально-стимулюючий характер і обов'язково враховуватись у Законі України "Про місцеві податки і збори". Щодо переліку місцевих податків і зборів, то тут необхідний зважений, науково обґрунтований підхід на основі економічного аналізу, що потребує певного часу.

Таким чином, подолання кризової ситуації та катастрофічних деградаційних процесів у суспільно-економічному житті країни потребує невідкладного вдосконалення системи міжбюджетних відносин на всіх рівнях її територіальної організації.

3.2 Напрямки вдосконалення бюджетної політики на місцевому рівні

Бюджетна політика на місцевому рівні - це офіційно визначені органом місцевого самоврядування цілі та напрямки розвитку бюджетних відносин і методи їх реалізації на місцевому рівні.

Отже для того, щоб забезпечити ефективність бюджетної політики в місті Харків необхідно:

- сформувати для кожного рівня місцевого бюджету власні та закріплені доходи;

- здійснити закріплення місцевих податків і зборів за відповідним бюджетом, максимально обмеживши справляння таких податків до інших бюджетів;

- визнати обласні органи державної виконавчої влади та місцевого самоврядування суб'єктами регіональної податкової політики, надавши їм право використовувати інструменти податкового регулювання;

- встановити граничні значення ставок місцевих податків.

Так, аналіз здійснення бюджетної політики, проведений головним фінансовим управлінням, за останні роки виявив:

- значне зменшення форм впливу на фінансові ресурси міста органів місцевого самоврядування;

- зосередженість фінансового менеджменту на залученні необхідних фінансових ресурсів із традиційних джерел навіть у період, коли обласні ради мали право здійснювати позичання;

- створення інститутів залучення фінансових ресурсів на потреби міста, що мають високі фінансові та інші ризики власної діяльності.

Процес формування бюджетної політики передує процесу складання місцевих бюджетів та узгоджується з планами економічного й соціального розвитку відповідної адміністративно-територіальної одиниці. Фактично основним документом, що визначає бюджетну політику на місцевому рівні, є програма економічного та соціального розвитку адміністративно-територіальної одиниці.

Місцеві органи влади в умовах нормативного розподілу ресурсів мають можливості формувати власну бюджетну політику, хоча при цьому обмежується їх автономність і вони працюють у рамках, визначених загальнодержавними нормативними актами. Запорукою успіху місцевої бюджетної політики може бути лише прозоре та відкрите формування проектів бюджетів та отримання підтримки й схвалення місцевим населенням.

Залучення громадян є найбільш важливою проблемою під час розробки та затвердження місцевих бюджетів. Базовим принципом демократичних держав є те, що рішення, спрямовані на розв'язання проблем громадян, мають ухвалюватись і реалізовуватись з їх активною участю.

До недоліків існуючої в Україні системи формування місцевих бюджетів можна віднести високий рівень концентрації фінансових ресурсів у Державному бюджеті, що знижує значення місцевих бюджетів у вирішенні життєво важливих для населення завдань. Тому фінансове управління в найближчі бюджетні періоди ставить перед собою вирішення наступних завдань: підвищення впливу місцевих органів влади на формування бюджету; стимулювання нарощування власної дохідної частини.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14