Водночас така політика, сприяючи розвитку національної економіки й покращанню добробуту громадян, містила й відчутні загрози. Слід зауважити, що період значного розширення обсягів кредитування й активізації виходу комерційних банків України на міжнародні ринки капіталів характеризується істотними змінами й у структурі кредитного портфеля за позичальниками (рис. 3).

Як видно з наведених даних, за досить короткий термін — три з половиною роки — частка кредитів, виданих фізичним особам, збільшилася у 2,2 раза. Водночас структура кредитування за видами валют істотних змін не зазнала, хоча збільшилася частка кредитів у іноземній валюті. Так, якщо на кінець 2004 року заборгованість фізичних осіб за кредитами, наданими в іноземній валюті, становила 55,1 % від їх загальної заборгованості, то на кінець першого півріччя 2008-гo — 62,1 %. У частині кредитування юридичних осіб ці показники станови-відповідно 39,6 % і 42 %.

У подібному підході до розвитку кредитування фізичних осіб навряд чи все кожна оцінити позитивно. Дійсно, значна частина цих кредитів мала споживчий характер і спрямовувалася на придбання імпортних товарів (автомобілів, побутової техніки тощо), тобто, по суті, українські банки кредитували іноземних виробників. Але ж це кредитування значною мірою і здійснювалося за рахунок зовнішніх запозичень банків. Тому стверджувати, що саме Україна кредитувала розвиток економік інших країн навряд чи буде коректно. Подібні переміщення ресурсів в умовах глобалізованої світової економіки є цілком природним явищем. Можливо українська економіка й не мала прямої вигоди від цього, але таке кредитування справило помітний позитивний вплив на зростання рівня життя населення, адже кредити стали доступними не лише заможнім громадянам, а й тим, хто за вітчизняними мірками мав середній рівень доходів, а у певних випадках — нижчий за середній.

Взагалі слід відзначити, що українські банки нарешті повернулися обличчям до клієнтів, змінивши стратегічне бачення своєї місії та діяльності. Якщо на початку нинішнього століття не всі банки сприймали громадян як надійних і важливих партнерів, а в середині 90-х років минулого століття взагалі приділяли їм мало уваги, то нині роздрібний банківський бізнес стає все вагомішим напрямом розвитку. Подібні тенденції у кредитній діяльності комерційних банків є характерною ознакою ринкової економіки та заслуговують на позитивну оцінку.

Проблеми зовнішнього покриття нестачі ресурсів на внутрішньому фінансовому ринку, як і з будь-яких інших запозичень, визначаються забезпеченням платоспроможності банків за своїми борговими зобов'язаннями. Саме в цій площині проявилися перші ознаки кризових явищ у окремих банків, які свого часу активно виходили на ринки зовнішніх запозичень. Доки на світових фінансових ринках було достатньо ресурсів, і відносно дешевих, проблем із рефінансуванням боргів за рахунок нових запозичень (саме на це орієнтувалися українські банки-позичальники) не було. Однак світова фінансова криза кардинально змінила ситуацію, і на початку осені 2008 року окремі вітчизняні банки опинилися у скрутному становищі, не маючи власних ресурсів для вчасного погашення зовнішніх боргів. Водночас це були проблеми лише окремих банків, хоча й досить відчутні, але навряд чи критичні для банківської системи загалом. Певною мірою ситуацію підправило проведене НБУ рефінансування проблемних банків.

Ця ситуація спричинила найбільшу загрозу для банківської системи — панічні настрої у вкладників банків: побоюючись за свої заощадження, вони почали їх масово знімати, причому не лише з депозитних рахунків у проблемних, а й в інших банках. У таких умовах завжди потрібні вчасні й рішучі дії, щоб приборкати негативні тенденції на початку їх зародження. Цікаво, що саме Україна має позитивний досвід урегулювання подібних ситуацій. У набагато складніший період політичного протистояння — під час "помаранчевих" подій 2004 року — НБУ прийняв рішення про тимчасову заборону на зняття коштів з депозитних рахунків до закінчення їх терміну, що досить швидко стабілізувало ситуацію.

Восени 2008-го замість того, щоб діяти, керівництво центрального банку почало обговорення ситуації, у тому числі в засобах масової інформації, отримавши цілком закономірно зворотний ефект: чим більше вкладників переконували у відсутності загрози, тим менше вони вірили в це. В остаточному підсумку тимчасову заборону на зняття коштів із депозитних рахунків було запроваджено, але невчасність цього рішення призвела до відчутного вимивання коштів із банківської системи і зменшення її ресурсного потенціалу, а отже й потенціалу української економіки. Безумовно, подібне рішення створює певні незручності для вкладників і порушує їхні права, визначені у кредитній угоді (хоча дострокове зняття коштів із депозитних рахунків теж можна розглядати як порушення прав уже банків, адже кошти перебувають в обороті). Однак подібні незручності не можна й порівняти з наслідками для економіки, а також вкладників і суспільства, від потенційно можливої кризи в банківській сфері.

Фактично подібні дії спровокували подальше загострення ситуації, і не лише в банківській системі, а й загалом в економіці — стався, по суті, обвал національної валюти. До того ж, падіння курсу гривні зумовлюється не тільки, а можливо, й не стільки світовою фінансовою і кризою в банківській системі України. Справжні, глибинні причини походять від внутрішніх проблем, адже курс національної валюти є відображенням стану економіки й політичної стабільності. При цьому головною проблемою була й залишається відсутність реалістичної й обґрунтованої стратегії розвитку економіки й фінансової системи7, внаслідок чого він має непослідовний і хаотичний характер. Загрози й ризики розвитку не визначаються, отже, і не формується система упереджувальних заходів.

Наприклад, хіба загрози розвитку вітчизняної чорної металургії, яка забезпечувала основну частину валютних надходжень, були абсолютно не передбачуваними? Ні, про них було відомо давно, але мало що робилося для модернізації галузі. Фактично, користуючись сприятливою ситуацією на світових ринках, власники підприємств галузі збирали "вершки", що не могло тривати безкінечно. Після різного падіння попиту на метал передусім унаслідок скорочення обсягів будівництва, зумовленого іпотечною кризою, підприємства галузі виявилися неконкурентоспроможними, їхні власники й керівники звертаються до влади по допомогу. Та чому вони раніше (криза, яка безпосередню їх стосувалася, розпочалася ще у 2006 році) практично нічого не робили дія модернізації виробництва? Аналогічне стоиться й інших експортно-орієнтованих галузей економіки, а також будівництва згадаємо лише "роздуті" ціни на житло в Києві).

Звернення про допомогу до держави є проявом рецидивів мислення часів адміністративної економіки, хоча з моменту переходу до ринкових відносин минуло багато часу. До того ж, наразі взагалі чітко не визначені концептуальні підходи до надання фінансової допомоги окремим підприємствам і галузям, а їх звернення до влади побудовані, як правило, на залякуванні наслідками кризи. Справді, криза досить глибока і державна підтримка, очевидно, потрібна. Виникають лише запитання: за рахунок кого, з якою метою і в якій формі вона має надаватися? Що отримаємо сьогодні та у перспективі і, врешті-решт, де взяти стільки коштів (які нині просять підприємства майже всіх галузей) у поки що досить бідній країні?

Не заглиблюючись в аналіз ситуації, що склалася в економіці України та на валютному ринку (що є предметом окремого дослідження), зупинимося на окремих діях центрального банку, які зумовили, і не лише з нашої точки зору, загострення ситуації в банківській системі. Якби НБУ не мав позитивного досвіду стабілізації національної валюти у другій половині 90-х років минулого століття, його окремі дії можна було б розцінити як непрофесіоналізм, адже деякі з них навіть не піддаються логічному поясненню. Насамперед це стосується проведеної влітку 2008 року ревальвації гривні (офіційний курс НБУ опустився до позначки 4,84 грн. за долар США, на готівковому ринку — до 4,60 грн.). Враховуючи високий рівень інфляції (станом на кінець липня — 114,9 % у річному обчисленні), нестійкий стан економіки, від'ємне сальдо торговельного балансу, визнати ці дії як обґрунтовані навряд чи можна. Більше того, керівництво НБУ заявляло, що у перспективі курс гривні має дорівнювати приблизно 4 грн. за долар, і саме це відображатиме реальну вартість гривні в контексті рівня розвитку економіки України. Досі реального пояснення подібній політиці НБУ так і не надав.

Ще більш незрозумілу позицію (по суті, стороннього спостерігача) зайняв центральний банк у період загострення ситуації на валютному ринку. Адже ніхто інший, як він згідно з чинним законодавством має забезпечувати стабільність національної валюти. Своєю ж бездіяльністю, як би її не інтерпретували, НБУ спровокував стрімку девальвацію гривні. Пояснення щодо переходу до ринкового курсоутворення ще можна було б якось прийняти, якби не попередня ревальвація гривні. А загалом подібні маніпуляції на валютному ринку наводять на думку про чиюсь зацікавленість у подібних спекулятивних коливаннях курсу, адже в таких діях жодного натяку немає на врахування інтересів національної економіки, фінансової системи в цілому й банківської зокрема, не кажучи вже про пересічних громадян.

Пояснювати, чим загрожує валютна нестабільність, немає потреби. З огляду на проблематику даної статті зауважимо, що для інституційної фінансової інфраструктури ця загроза є досить відчутною. Безумовно, комерційні банки в умовах нестабільності можуть заробляти на валютних спекуляціях, що завжди й роблять, їх можна звинувачувати у корпоративному егоїзмі (хоча ринкова економіка фактично на ньому й засновується), але тоді у цьому ж треба звинувачувати й центральний банк. Однак треба враховувати незаперечний факт — доходи від валютних спекуляцій, що є одномоментними, ніколи не зможуть компенсувати наступних втрат, яких можуть зазнати банки.

Загалом стосовно банківського сегмента інституційної фінансової інфраструктури в Україні зазначимо, що наразі існують істотні загрози його стабільності подальшому розвитку. Їхня внутрішня складова поки що не досить відчутна. Так, якщо на кінець 2007 року частка прострочених кредитів, наданих суб'єктам господарювання, становила 0,8 %, сумнівних — 0,9 %, то станом на кінець вересня 2008-го — відповідно 1,1 % і 0,8 %. Стосовно кредитів, наданих фізичним особам, показники становили відповідно 1,1 %, 0,5 % та 1,5 % і 0,9 %. Щоправда ситуація може значно погіршитися внаслідок дії ключової зовнішньої загрози — поглиблення кризи в реальному секторі економіки — і зумовлюватиметься глибиною й тривалістю рецесії. Для мінімізації наслідків цього чинника банки ні в кому разі не повинні без належних підстав обмежувати чи припиняти кредитування економіки. Намагання окремих комерційних банків мінімізувати кредитну діяльність як з власної ініціативи, так і з боку НБУ в остаточному підсумку можуть зашкодити самим банкам (крім того, поки що реальних альтернатив кредитним операціям, які дають левову частку прибутків, немає). Водночас зазначимо, що нинішня ситуація в економіці й фінансовій системі, хоча і є досить загрозливою, проте залишається керованою, а відтак усе залежить від виваженості економічної й фінансової політики держави, дій НБУ й комерційних банків.

Інший важливий сегмент інституційної фінансової інфраструктури — страховий ринок — ні в національному, ні в міжнародному масштабах не мав відчутного впливу на зародження й розвиток фінансової кризи. Швидше навпаки, досить потужні всесвітньо відомі страхові компанії опинилися у скрутному становищі внаслідок нинішньої кризи, оскільки не завжди в змозі фінансово забезпечити сплеск страхових подій. Так, заявила про загрозу банкрутства одна з найпотужніших у світі — американська страхова компанія "AIG", яка була одним із лідерів з перестраховки фінансових ризиків, у тому числі у сфері іпотечного кредитування. В Україні (де "AIG" теж працювала) поки що подібної ситуації не спостерігається з простої причини — страхування охоплює трохи більше 10 % страхового поля, а розвиток цієї сфери в останні роки забезпечувався переважно за рахунок його номінально добровільних, а фактично обов'язкових форм, насамперед страхування автотранспортних засобів при їх придбанні в кредит, а також страхування майна при іпотечному кредитуванні і страхування у сфері туризму. Так, якщо загалом чисті страхові премії у 2006 році порівняно з 2005-м зросли на 17,3 %, у 2007 році порівняно з 2006-м — на 40,9 %, то зі страхування наземного транспорту (крім залізничного) — відповідно на 82,8 % і 173,7 %. При цьому значно зросла частка цього виду страхування в загальній сумі чистих страхових премій: у 2005 році - 13,9 %, у 2006-му — 21,7 %, у 2007-му - 27,6 %. Поступово цей вид страхування витіснив страхування фінансових ризиків, частка якого мала таку динаміку: 2005 рік - 19,7 %, 2006-й - 17,0 %, 2007-й - 13,0 %.

Цілком очевидно, що фінансова криза негативно позначиться на діяльності українських страхових компаній. Насамперед можуть відчутно скоротитися суми страхових премій у зв'язку зі зменшенням доходів громадян (як за рахунок наслідків згортання виробництва, так і в результаті падіння курсу національної валюти), а також згортання банківського кредитування фізичних осіб. Стосовно страхових виплат зазначимо, що основною загрозою може бути страхування фінансових ризиків, оскільки в умовах кризи їх імовірність істотно збільшується. Тому зниження частки цього виду страхування в останні роки відчутно зменшує загрози для страхового сегмента. Щодо вищезгаданих напівобов'язкових видів страхування зазначимо, що, безумовно, вони містять певні ризики, але через їх специфіку не є надто загрозливими. Безперечно, криза позначиться і вже позначається на туристичному бізнесі, а відтак і на обсягах страхування. Проте загалом це скорочення практично пропорційно відіб'ється на обсягах і страхових премій, і страхових виплат унаслідок зменшення кількості застрахованих туристів. Отже, це можна розглядати як загрозу розвитку страхового ринку, а не банкрутства страхових компаній.

Складнішою є ситуація у страхуванні, пов'язаному з кредитним сегментом фінансового сектору. Розвиток страхування автотранспортних засобів в Україні наразі прямо залежить від активності банків. Хоча поки що обсяги продажів автомобілів не скорочуються (а до певного періоду можуть і зростати — громадяни переорієнтовують свої заощадження з фінансових активів у дорогі товари тривалого користування), кредитування їх купівель банки практично призупинили. Відповідно зменшується і кількість страхових угод зі страхування автотранспортних засобів, оскільки загалом воно є добровільним. Однак у частині зростання страхових виплат, які можуть бути зумовлені кризою, прямої загрози українським страховим компаніям наразі не існує, адже вони страхують ризики, пов'язані з пошкодженням, повною загибеллю чи втратою автотранспортного засобу, що є предметом застави. За фінансові ризики, які обумовлюються неплатоспроможністю позичальника, страхова компанія перед кредитною установою відповідальності не несе. Цей ризик комерційного банку чи кредитної спілки забезпечується власне заставою. Подібна ж ситуація має місце й у сфері страхування при іпотечному кредитуванні. Припиняється будівництво, згорнуто кредитування придбання чи будівництва житла — отже, зменшаться й обсяги страхових премій. Але фінансові ризики, які можуть виникнути при неплатоспроможності позичальників, нині страхові компанії беруть на себе неохоче.

Таким чином, можна стверджувати, що страхові компанії поки що не відчули такого впливу фінансової кризи, як комерційні банки, які до певної міри і провокували кризу, і водночас відчутно постраждали від неї. Неістотним і опосередкованим впливом на зародження фінансової кризи в Україні можна вважати те, що своєю страховою підтримкою вони сприяли банкам у розвитку кредитування автотранспортних засобів, будівництва і придбання житла. Більше того, вони налагодили співпрацю на основі укладання угод, а окремі банки створили власні страхові компанії. Без такої підтримки кредитні установи не змогли б так успішно й прискорено розвивати згадані досить ризикові напрями кредитування. З позицій розвитку інституційної фінансової інфраструктури цю співпрацю можна однозначно вважати позитивною тенденцією. Нинішні проблеми у фінансовій сфері, що можуть поглибитися в майбутньому, з цією співпрацею не пов'язані, а зумовлюються іншими чинниками, що сформувалися у кредитній системі і про які йшлося вище.

Досить складною є ситуація на українському фондовому ринку. На значних проблемах у його функціонуванні, насамперед структурних диспропорціях, наголошують багато дослідників. Зауважимо, що, хоча за кількісними параметрами (див. табл.) він розвивається досить динамічно, його головна проблема — закритість і непрозорість — залишається нерозв'язаною тривалий час (у 2003 році на ринку цінних паперів неорганізований ринок займав 97 %, у 2006-му — 94,1 %, у 2007-му — 95,3 %). Якщо раніше це можна було пояснити його формуванням заново у зв'язку з переходом до ринкових відносин, а на початковій стадії функціонування — націленістю на розв'язання завдань приватизації, то наразі відсутність прогресу в посиленні його транспарентності є неприйнятною для економіки й суспільства. Скажімо, чи може індекс ПФТС, на зразок фондових індексів провідних торговельних майданчиків світу, відображати реальні процеси в економіці України, якщо обсяги угод, укладених на цій біржі, не охоплюють і 5 % ринку цінних паперів? Відповідно ні біржа ПФТС, ні інші вісім українських бірж не відіграють тієї ролі, яку мають відігравати як організатори торгівлі і провідні суб'єкти обслуговуючої фінансової інфраструктури.

Фондовий ринок України, як і інших країн світу, негативно реагує на загострення економічної кризи і насамперед зниженням інвестиційної активності. Можна стверджувати, що суб'єкти його інституційної інфраструктури відчутно постраждали і можуть ще більше постраждати внаслідок зменшення як обсягів операцій з цінними паперами, так і їхньої дохідності. Це, у свою чергу, негативно позначиться й на суб'єктах підприємництва, для яких ускладнюється доступ до ресурсів. При цьому зазначимо, що фондовий ринок на відміну від банківської системи і страхування може набагато сильніше впливати на кризові процеси, провокуючи й загострюючи їх. І чим розвиненішим і потужнішим він є, тим сильнішим може бути цей вплив. І хоча поки що, враховуючи нинішній стан його розвитку, негативний вплив навряд чи можливий, варто зупинитися на питаннях взаємозв'язку функціонування фондового ринку й економіки. Йдеться про дуже важливий, на наш погляд, теоретико-методологічний аспект, що визначає засади функціонування цього ринку — наукові і практичні засади ціноутворення на цінні папери, передусім на акції.

ВИСНОВОК ТА РЕКОМЕНДАЦІЇ

В умовах розвиненої інфраструктури фондового ринку основою ціноутворення є біржова торгівля. Ціни на окремі фінансові інструменти, що формуються на біржі, можна, з одного боку, визнавати як реальні й обґрунтовані, оскільки вони є ринковими й відображають урівноваженість попиту і пропозиції. За таких умов неорганізований ринок теж орієнтується на біржу, маючи чіткі цінові параметри. Але, з другого боку, рушійні сили ринку, домінуючими серед яких є спекулятивні мотиви (основа доходів інвесторів і торговців — курсові різниці), спричиняють постійні коливання на ньому, адже за цінової стабільності рівень доходів від гри на біржі обмежується дивідендами, процентами чи дисконтом, що не влаштовує гравців. Тому вони постійно розхитують ринок, граючи або на підвищення, або на пониження. Подібні коливання часто є штучними, а відтак ціни на окремі фінансові інструменти відхиляються від економічних реалій.

Помітний тиск на процеси ціноутворення на ринку акцій чинять також їхні емітенти — корпорації. І якщо спекулянти зацікавлені в коливаннях ринку, то діяльність корпорацій спрямована лише на постійне зростання курсу акцій, що забезпечує підвищення рівня капіталізації акціонерного товариства. Сьогодні існує думка, що головною метою корпоративного управління й фінансового менеджменту є максимізація ринкової вартості фірми, "оскільки досягнення цієї мети, як правило, свідчить про значний економічний потенціал підприємства, забезпечення добробуту акціонерів, максимальні та стабільні прибутки". Такий підхід поділяє більшість вітчизняних і зарубіжних науковців. Разом із тим щодо сучасного визначення основної мети корпоративного управління виникають декілька важливих питань.

Перше. Що реально змінюється у фінансовому забезпеченні діяльності акціонерного товариства при зростанні його ринкової вартості? Чи приводить зростання цін на акції до зміцнення його фінансового потенціалу? Практично нічого, адже це доходи інвестора від зростання ринкової вартості або спекулянта — у вигляді різниці між цінами придбання й продажу. Фінансовий потенціал корпорації збільшується на основі додаткової емісії акції чи залучення позикового капіталу. Безумовно, рівень капіталізації корпорації відчутно впливає на можливості використання цих джерел, але сам по собі він ресурсів не дає. Тому рівень капіталізації варто швидше розглядати як один із важливих оціночних показників діяльності акціонерного товариства, що використовується в загальній системі фінансових коефіцієнтів.

Друге. До якої межі може зростати ринкова вартість і чи може процес зростання мати безперервний характер? Знову відповідь є очевидною — ні. Будь-який товар, а акції (ринкові, звичайно) — це не що інше, як фінансовий товар, має граничну корисність і, відповідно, граничну ціну, яка відображає рівень можливості продажу. У разі його перевищення товар практично не можна продати. У зв'язку з цим виникає питання: якою буде мета корпоративного управління при досягненні граничного рівня капіталізації? Не може ж вона зникати. Саме тому періоди зростання змінюються періодами спаду. Така циклічність може як збігатися з економічним циклом, так і відхилятися від нього, адже без неї практично втрачається сенс як у фінансовому управлінні, так і в діяльності окремих суб'єктів на фондовому ринку.

Третє. Які наслідки має реалізація основної мети фінансового менеджменту в корпораціях? Потенційно можливими серед них є відхилення на певному етапі ринкових цін на акції від фінансових реалій, тобто формування тих самих "мильних бульбашок", які, врешті-решт, лопаються. І якщо вони охоплюють широке коло суб'єктів, то спричиняють зародження фінансової й економічної криз, оскільки негативні тенденції на фондових біржах також вкрай негативно позначаються на економіці. Отже, саме в меті управління фінансами корпорацій, що нині є домінуючою формою організації бізнесу, закладено не що інше, як продукування криз. Тому, з нашої точки зору, питання корпоративного управління фінансова наука має переосмислити в контексті згладжування циклу й запобігання кризам.

ВИКОРИСТАННІ ДЖЕРЕЛА

1.Льовочкін С., Опарін В., Федосов В. Реформування фінансової моделі як основа макроекономічної стабілізації в Україні // Економіка України. — 2008. — № 10. — С. 23.

2.Льовочкін С.В. Макрофінансова стабілізація в Україні у контексті економічного зростання: Моногр. — К.: Наша наука і культура, 2003. — С. 330.

3.Льовочкін С., Опарін В., Федосов В. Фінансова інфраструктура ринкової економіки: концептуальні підходи // Економіка України. — 2008. — № 11. — С. 57—71.

4.Федосов В., Опарін В., Льовочкін С. Фінансова реструктуризація в Україні: проблеми і напрями: Моногр. / За наук. ред. В. Федосова. — К.: КНЕУ, 2002. — С. 206—220

5.Опарін В. Фінансова система України (теоретико-методологічні аспекти): Моногр. — К.: КНЕУ, 2009. — С. 162—168.

6.Шелудько В.М. Фінансовий менеджмент: Підруч. — К.: Знання, 2006.

Страницы: 1, 2, 3