Роберт Дж. Шіллер у книзі «Новий фінансовий порядок: ризик XXI століття» — стверджує, що «світ входить у стадію розвитку, в якій основні принципи фінансів будуть інтегровані в світову економіку і наше життя залежатиме від цього значніше, ніж будь-коли». Необхідно визнати, що автор висуває цю тезу відносно «старого світу», який уже не одне сторіччя функціонує на розвиненому ринковому базисі. Однак даний висновок є ще більш актуальним для пострадянських держав, у рамках яких фінансові процеси поступово переходять від неповноцінної другорядності на передові позиції. Тому надалі ставитися до фінансового права, його предмета та регулюючих можливостей ортодоксально-догматично украй небажано. Проте деякі науковці не просто ігнорують зазначену очевидність, а за інерцією звичного войовничо відстоюють тезу, що «фінансове право забезпечує вплив тільки на окрему групу публічних відносин», маючи на увазі «суспільні відносини, що визначають рух публічних коштів».

Сьогодні, коли на українських теренах безповоротно утвердилися ринкові відносини і фінансові ресурси все більшою мірою формуються у приватному і корпоративному секторах, а питома вага державних фінансів при цьому перманентно зменшується, несерйозно стверджувати, що наявні (ринкові) відносини виходять за рамки фінансового права, оскільки за даних умов фінансові правовідносини не виступають «як владно-майнові» і, таким чином, є предметом інших галузей права.

Дана позиція соціально неповноцінна й науково вразлива, оскільки провокує щонайменше двоє неминучих наслідків. По-перше, при такому підході необхідно визнати факт відчутного й безупинного звуження об'єкта і предмета фінансового права і таким чином — самих рамок та масштабів його регулюючого впливу. По-друге, йдучи за логікою першого наслідку, закономірно необхідно визнати історичну безперспективність фінансового права як самостійної галузі права. Адже, за переконанням М.Кучерявенка, «фінансово-правове регулювання визначається: з одного боку, майновим характером особливого роду, що обумовлюється тим, що власникам майна є держава й існує це майно у специфічній формі — централізованих і децентралізованих грошових фондів; з іншого — владним характерам, який визначається тим, що реалізація владних повноважень здійснюється саме власником коштів.

Наведена позиція найбільш концентровано віддзеркалює позицію представників ортодоксальної школи. Оскільки вона абсолютно ігнорує реальну дійсність, то є необхідність проаналізувати її хоча б максимально стисло.

По-перше, з кожним пореформенним роком Українська держава стає власником все меншої частки майна, в тому числі і фінансових ресурсів. Якщо співвіднести доходну частину державного й місцевих бюджетів і  тими фінансовими ресурсами, які формуються і обертаються у ринковому секторі, то співвідношення буде 1: 3; і це ще далеко не межа. Зрозуміло, що фінансове право має врегульовувати не лише рух державних фінансів, а все більшою мірою і національного фінансового капіталу. Заперечувати це сьогодні просто шкідливо. Отже, обмежувати в нинішніх умовах об'єкт і предмет фінансового права виключно державними фінансами фактично означає правовий анахронізм і є свідченням сомнамбулічного сну теоретиків, що займаються пролонгацією фізично й морально застарілої догми.

По-друге, в сучасних умовах, коли визначальними і базовими виступають ринкові принципи та закономірності, обмежувати фінансово-правове регулювання суто «владним характером» можна хіба що в журнальних статтях, не маючи при цьому ні найменшого бізнесового досвіду, ні дня практичної роботи у фінансовій сфері. А ринкова дійсність диктує свій режим фінансово-правових стосунків держави і суб'єктів підприємницької діяльності, свої правила їх взаємовідносин і поведінки. Зокрема, фінансовий ринок не визнає алгоритм «влада — підпорядкування» в його радянському абсолюті.

Виходячи з цього, можна ще раз акцентувати, що в ринкових умовах метод владних приписів як спосіб фінансово-правового регулювання може використовуватися поряд з методами правових узгоджень, юридичних дозволів, рекомендацій і навіть свого роду стимулів й заохочень.

Отже, ринкові відносини генерують й відтворюють свого роду «нейтральне правове поле», у рамках якого відкривається «коридор свободи», де діяти в режимі категоричних імперативів практично невигідно й фінансово недоцільно. Адже приватний капітал функціонує в режимі відстоювання перш за все своїх фінансових інтересів і відгукується на загальнонаціональні потреби лише за паритетних умов, «рівності сторін». А це означає ніщо інше, як жорстке відстоювання права на отримання прибутку чи вигоди або ж наявність можливостей домагатися реальних гарантій діяти на національному фінансовому ринку, не втрачаючи права на свободу підприємництва.

Таким чином, ринкові перспективи розвитку фінансового права нового типу, тобто контекст його зростаючого впливу і юридичної дієвості за рахунок балансу інтересів, означає ніщо інше, як паритет «інституціональності» та «демократизму», які визначальною мірою залежать від того, наскільки ринковою є функціонуюча політико-економічна система і наскільки адекватним у цьому сенсі є фінансове законодавство, а отже — і фінансове право як таке.

Про відсутність сьогодні зазначеної адекватності свідчить той факт, що про фінансове право як самостійну, правомочну галузь не згадують ні парламентарі, ні юристи, які за родом своєї діяльності займаються вирішенням практичних проблем, що за ринковими принципами мали б бути в компетенції фінансово-правового регулювання. Адже в своїй практичній ролі фінансове право зводиться до узгодження економічних інтересів, персоніфікатори яких нерідко перебувають у гострих конфліктах і навіть у режимі жорсткого антагонізму. Завдяки фінансовому законодавству ринкового типу і адекватним нормам фінансового права стало б можливим сфокусувати юридичну силу держави й суспільства на найбільш суперечливих та больових ділянках фінансової системи, забезпечуючи у такий спосіб успішний розвиток національної економіки в цілому. І саме в цьому його історичний сенс, особливе значення і гарантія того, що лише за таких умов фінансове право перестане відчувати себе «ринковим недоростком» чи «пасинком» серед інших галузей чинної юриспруденції.

Навіть за радянських часів діюча жорстка цензура пішла на поступки і дала «добро» на запуск категорії «фінансове право» в офіційний оборот. Після цього настав період її активного наукового розроблення. Це стало серйозною передумовою для серйозних заявок щодо розуміння фінансового права як окремої, самостійної галузі публічного права. Виокремлення на той час фінансового права в самостійний об'єкт дослідження означало справжню революцію в науковій думці. Адже таким чином незримо визнавалася традиція дореволюційної російської, західноєвропейської континентальної і та англо-американської наукових правових шкіл, які стояли на об'єктивістських засадах, практично не розділяли фінанси і фінансове право залежно від форм власності і способів господарювання. Однак, і це зрозуміло, подібне розуміння могло бути присутнім у радянській моделі фінансового права лише умоглядно, оскільки на державному рівні існували адекватні монопольному праву фінансові правовідносини.

Тобто законодавчі і нормативні акти, які обслуговували і захищали лише інтереси держави, фактично представляли домінантний блок фінансового права. Інерційно зазначене «статус-кво» дехто прагне відстоювати і нині.

Після розпаду СРСР у деяких авторитетних для свого часу учених-правознавців з'явилося зрозуміле бажання відмовитися від звичної, а точніше — примусової ортодоксальності. Так, відомий російський учений-правознавець С.С.Алексєєв, який користується глибокою повагою серед наукової громадськості і сьогодні, у передмові до своєї книги, що вийшла уже в період ринкових реформ, заявив про те, що «потрібно йти вперед шляхом істини», демонструвати нарешті «прагнення до очищення, посильне звільнення від догм, стереотипів та комплексів, які були характерними для недавнього стану нашої правової науки». Заради історичної об'єктивності важливо ще раз визнати, що саме завдяки найбільш авторитетним вченим того періоду був відвойований дуже важливий плацдарм на фронті «класової боротьби», зокрема одержана свого роду індульгенція на теоретичне життя таким багатьом загальноцивілізаційним явищам і серед них — фінансовому праву. Переоцінити це історичне завоювання неможливо.

Але водночас, представники так званої «ринкової хвилі», користуючись незвичною свободою для теоретичних заявок, розпочали інтенсивно обґрунтовувати народження «нових» галузей права. Таким чином, за останнє десятиліття з'явилося не менше півсотні галузевих різновидів, багато з яких фактично є складовими фінансового права й інших системних галузей юриспруденції. Саме останніми роками спостерігається спонтанно-стихійне «розмноження» правових галузей лише за семантичними ознаками. Без найменшого опору і заслуженої в цьому разі критичності запускаються в понятійний оборот такі «різновиди галузей» права, як «акціонерне», «банківське», «бюджетне», «валютне», «вексельне», «інвестиційне», «інноваційне», «кредитне», «конкурентне», «лізингове», «податкове» та ін. Якщо подібну правотворчість якимось чином не обмежити, то невиправдана поява так званих «галузей» права продовжуватиметься, завдаючи відчутної шкоди чинному правознавству та юридичній практиці. Фінансове право в силу своєї аморфності й слабкості «на ринку» таких галузевих велетів, як конституційне, цивільне, адміністративне, господарське, потерпає найбільше.

Підсумовуючи викладене вище, зазначимо: ринкова система об'єктивно вимагає і примушує, щоб до сфери регулюючою впливу фінансового права належали не лише «публічні грошові фонди», а головним чином і насамперед розмаїтий спектр фінансових ресурсів. Йдеться про те, що національний фінансовий капітал формується й обертається на ринку фінансових послуг, ринку цінних паперів і фондовому ринку, в тому числі в різного роду похідних формах, у так званих «інститутах спільного інвестування», тобто в пайових та корпоративних фондах, у формі консорціумного капіталу тощо. Ці ринкові канали та форми руху фінансового капіталу розпочали теоретично досліджувати й практично освоювати відносно недавно, що позначається і на перспективах розвитку фінансового права.

Висновки

Підсумовуючи все викладене вище можна зазначити:

Фінансове право - це самостiйна галузь публiчного права, що регулює суспiльнi вiдносини у сферi мобiлiзацiї, розподiлу i використання централiзованих i децентралiзованих фiнансових ресурсiв держави з метою забезпечення виконання нею своїх завдань i функцiй.

Своє вираження фінансове право знаходить у законах як нормативних актах вищої юридичної сили, інших нормативних та підзаконних актах, постановах Кабінету Міністрів, відповідних міністерств, відомств, державних комітетів, рішеннях Національного банку, державних комісій, судових рішеннях з фінансово-правових проблем тощо.

Взагалі, фінансове право України перебуває у стадії формування, на яке впливають різні чинники: наявність залишків минулої системи (наприклад, фіскальний ухил), основ теперішнього (внутрішня незбалансованість, суперечливість норм), тенденції розвитку (рівність суб’єктів права усіх форм власності, посилення матеріальної відповідальності за правопорушення в галузі фінансів), нові економічні та політичні умови держави. Останнє поки що проявляється переважно у формі напрямків та тенденцій у розвитку фінансового права України.

 Останнє поки що проявляється переважно у формі напрямків та тенденцій у розвитку фінансового права України.

В його розвитку можна виділити такі найбільш суттєві напрямки:

1. Зміни фінансово-правових норм, що зумовлені переходом економіки до ринкових відносин. Тепер ці норми базуються на принципі рівності прав суб’єктів незалежно від форми власності і відповідно до цього – їх фінансових зобов’язань перед державою і регіональними утвореннями, прав на захист їх законних інтересів, самостійності господарюючих суб’єктів тощо.

Слід також відзначити і спрямованість фінансово-правових інститутів на стимулювання виробництва, використання їх для регулювання економіки тощо.

2. Посилення матеріальної (фінансової) відповідальності за правопорушення у фінансовій сфері. Це стосується також і відповідальності державних органів, які здійснюють фінансову діяльність.

3. Спрямованість фінансово-правового регулювання на встановлення більшого розмаїття в методах фінансової діяльності держави та органів місцевого самоврядування. Разом із тим у них ще переважує фіскальна сторона.

4. Фінансове право повинно відображати розвиток в Україні місцевого самоврядування. Зміни, що відбуваються в його нормах, спрямовані на розширення самостійності місцевого самоврядування й сфери їх правового регулювання. Органи місцевого самоврядування мають право приймати нормативні акти, які регулюють фінансові відносини на території їхнього юрисдикції.

5. Фінансово-правові норми, які закріплюють повноваження державних органів у галузі фінансів, повинні відображати конституційний принцип поділу влади в галузі фінансів.

Зазначені тенденції набудуть свого подальшого розвитку, незважаючи на те, що вони потребують свого поглиблення та закріплення. При цьому потрібно враховувати й те, що розвиток фінансового права в цілому повинен відповідати нормам міжнародного права та сприяти створенню фінансової основи для їх реалізації, утвердженню прав і свобод людини.

Список використаної літератури

1. Білецька Г.М., Кондратенко Н.Г. Окремі питання вирішення податкових спорів: сучасний аналіз та шляхи покращання // Перспективи розвитку юридичної науки очима молоді: Збірник наукових праць / За ред. В.І. Терентьєва, О.В. Козаченка. – Миколаїв: МНЦ ОНЮА, 2008. – С. 31–34;

2. Ковальчук А. Ринкові перспективи розвитку фінансового права // Право України: Юридичний журнал. – 2007. – №5, С.108-112.

3. Ковальчук А. Роль і місце фінансового права за ринкових умов // Право України: Юридичний журнал. – 2007. – №2, С.45-47.

4. Кучерявенко М. Майбутнє фінансового права: невже криза // Право України: Юридичний журнал. – 2007. – №8. С.34-38.

5. Сучасний стан та перспективи розвитку фінансового права: Тези доповідей Міжнародної науково-практичної конференції, 23–24 листопада 2007 року / Науково-дослідний інститут фінансового права. – К.: ПП „Укртехнопрінт”, 2008. – Ч. 2. – 88 с.

Страницы: 1, 2