вiдповiдно
з’являються бiльш широкi можливостi для отримання додаткового прибутку. Таким
чином, поєднуючи фактори привабловастi сфери вексельного обiгу для банкiв й
виключну її важливiсть для всієї економічної системи, можна говорити про те, що
робота банку з векселями у сучасний перiод набуває певної значимості i потребує
бiльш детального вивчення, яке має грунтуватися на аналiзi дiяльностi КБ у цiй
сфері , оскiльки першi кроки у данному напрямку вже зробленi.
2.4 Правове
регулювання вексельного обігу в Україні.
Розвиток вексельного обігу неможливий без створення
правового забезпечення, яке, з одного боку, гарантувало б можливість більш
широкого його застосування, а з іншого, -безумовне стягнення вексельного боргу.
Правовою основою вексельного обігу в Україні є:
1)національні законодавчі і підзаконні
нормативно-правові акти України;
2)положення Одноманітного вексельного
закону, прийнятого Женевською вексельною конвенцією у 1930 році.
Першим кроком на
шляху відродження векселя у нашій державі було прийняття 18 червня 1991 року
Верховною Радою України Закону "Про цінні папери і фондову біржу"[21]. І,хоча, ст. 3 Закону тільки
допускає випуск і обіг векселя, а ст. 21 дає визначення поняття
"вексель" і перелічує реквізити переказного і простого векселів, чого
явно недостатньо для правової регламентації вексельного обігу, однак було зроблено
головне – створено юридичне поле функціонування векселя. Вексель було
законодавчо визнано як один з інструментів фінансово-господарського життя.
Відповідно до
Постанови Верховної Ради "Про порядок набуття чинності Закону Української
РСР "Про цінні папери і фондову біржу", Закон введено в дію з 1
січня 1992 року. Кабінету Міністрів було доручено визначити порядок випуску і
обігу векселів; відповідні доручення були дані Міністерству фінансів і
Національному банку України. Майже одночасно, з інтервалом в один місяць, були
прийняті нормативні акти вищеназваних органів, де висловлюється пропозиція
про необхідність використання Положення про переказний і простий вексель,
затвердженого постановою ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1937 року № 104/1341[22]
Ця пропозиція
була підтверджена Постановою Верховної Ради України від 17 червня 1992 року
"Про застосування векселів у господарському обороті України"[23]. Постановою вводився
вексельний обіг з використанням простого і переказного векселів відповідно до
Женевської конвенції 1930 року, при цьому Кабінету Міністрів України і
Національному банку було доручено вжити всіх необхідних заходів для
повноцінного використання векселів в господарському обізі.
Спеціальним
листом Національного банку України від 25.02.93 р. № 22001/85 до установ банків
було надіслано Положення про переказний і простий векселі, яке по суті дослівно
відтворювало текст Положення про переказний і простий вексель, затвердженого
ЦВК і РНК СРСР 7 серпня 1937 року[24].
У свою чергу Положення 1937 року знаходиться у тісному взаємозв'язку з
основними положеннями Женевсь-кого Одноманітного вексельного закону 1930
року. Тим самим, законодавець дотримувався певної послідовності (спадковості) у
системі вексельного законодавства, здійсненої шляхом прямої імплантації норм
міжнародного права у національне законодавство. Крім того, одночасно з
вищезгаданим документом, Національним банком України був затверджений Порядок
проведення банками операцій з векселями від 25.02.93 р., який забезпечував
створення механізму використання векселя як знаряддя кредитування і як
платіжного засобу[25].
Застосування цих двох нормативних актів значно розширювало можливості правового
регулювання вексельного обігу.
Одночасно із створенням нормативної бази,
регулюючої вексельний обіг, були видані нормативні акти, покликані активізувати
вексельний обіг. З цією метою був виданий 17.05.93 р. Декрет Кабінету Міністрів
№ 52-93 "Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних
відносинах”[26].
Нині цей Декрет
втратив силу у зв'язку з прийняттям 15 вересня 1995 року Закону України
"Про операції з даваль-ницькою сировиною у зовнішньоекономічних
відносинах"[27].
Велике значення
для ефективності використання векселя має швидкість і реальність виконання
вексельних зобов'язань. Ці питання регулюються ст. 34 Закону України "Про
нотаріат", прийнятого 2 вересня 1993 року[28].
Дана стаття передбачає як один з видів нотаріальних дій, що здійснюються в
нотаріальних конторах, опротестування векселів. У ст. 92 цього ж Закону
викладено перелік можливих видів протестів: протест про неоплату, неакцепт або
недатування акцепту. Порядок внесення протестів здійснюється відповідно до
законодавства України про простий і переказний векселі. Конкретизація
вищезгаданих питань знайшла своє відображення в Інструкції "Про порядок
здійснення нотаріальних дій нотаріусами України", затвердже-ної наказом
Міністерства юстиції України від 14.06.94 р. №18/5[29].(На сьогодні вже діє Указ
Президента України “Про врегулювання діяльності нотаріату в Україні” № 932\98
від 23.08.98, яким встановленно, що векселі, опротестовані нотаріусами в
установленому законом порядку, є виконавчими документами).
Таким чином, до
середини 1994 року загалом було завершено створення нормативної бази
вексельного обігу. Однак його механізм запустити так і не вдалося. Цьому було
немало причин як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру.
Початком другого
періоду розвитку вексельного законодавства, на наш погляд, потрібно вважати
Указ Президента України від 14.09.94 р. № 530 "Про випуск та обіг векселів
для покриття взаємної заборгованості суб'єктів підприємницької діяльності
України"[30].
Цим Указом як засіб оформлення взаємної заборгованості суб'єктів
підприєм-ницької діяльності був введений звичайний товарний вексель. З метою
роз'яснення положень Указу Національний банк України затвердив Порядок
проведення заліку взаємної заборгованості і оформлення її векселями від
22.09.94 р. № 193[31],
який містить чотири блоки цієї процедури, а саме:
1)
оформлення і облік платіжних документів;
2) проведення
заліку взаємної заборгованості;
3) вексельне
оформлення простроченої заборгованості;
4) подальші
операції з векселями.
Однак цілу низку
організаційно-технічних питань не було з’ясовано, і Національний банк України
30.09.94 р. спрямував роз'яснення № 17217/640 "Про роботу установ банків
в Україні в зв'язку з оформленням заборгованості суб'єктів підприємницької
діяльності України векселями"[32].
Указ Президента
України від 14.09.94 р. № 530 передбачав рефінансування Національним банком
України облікових і позикових операцій з векселями, які здійснюються
комерційними банками. Роз'яснення з кредитування комер-ційних банків за
операціями, пов'язаними з вексельним обігом, затверджені Постановою Правління
Національного банку України від 5 грудня 1994 року № 203, передбачали проведен-ня
рефінансування або шляхом прийняття векселів під заставу або шляхом їх
переобліку.
З метою корекції термінів проведення
взаємного заліку і оформлення простроченої заборгованості векселями у бік їх
подовження, необхідні зміни внесені Указом Президента України від 14.10.94 р.
"Про оперативну міжвідомчу комісію з питань подолання платіжної кризи і
про деякі заходи з упорядкування розрахунків і платежів"[33].
У міру наближення
терміну платежу за векселями, знову були спрямовані "Роз'яснення відносно
використання векселів в господарському обізі"[34] телеграмою
Національного банку України від 22.02.95 р. N 15010/48.
Указ Президента
України від 14.09.94 р. № 530 передбачає постійне використання векселів для
оформлення простроченої заборгованості. Незабаром, після першого взаємозаліку,
Постановою Кабінету Міністрів України від 31 травня 1995 року № 379 "Про
проведення заліку взаємної за-боргованості суб'єктів підприємницької
діяльності України і оформлення простроченої заборгованості векселями"[35] було передбачено
проведення у червні 1995 року другого взаємо-заліку.
Відповідно до
Постанови Кабінету Міністрів України від 01.12.95 р. № 960 "Про проведення
заліку взаємної заборго-ваності суб'єктів підприємницької діяльності України і
оформлення заборгованості векселями"[36]
відбувається третій взаємозалік. У виконання даної Постанови Уряду
Національ-ний банк України прийняв Порядок проведення заліку взаємної
заборгованості з подальшим оформленням її векселями, затверджений Постановою
Правління НБУ від 04.12.95 р. і надіслав листом № 22017/940-5855-322[37]. Цей Порядок, в основному,
регламентує організаційно-технічну сторону використання векселів. Вказаний
документ передба-чає використання при проведенні заліку не тільки простих, але
й переказних векселів.
У зв'язку з енергетичною
кризою в Україні і зростаючою заборгованістю Російській Федерації Кабінет
Міністрів України приймає Постанову від 12.06.1996 р. № 641 “Про затвердження
порядку погашення боргових зобов'язань підприємств, установ і організацій за
спожитий природний газ, поставлений з Російської Федерації в 1994 році”[38], відповідно до якої оформлення
простроченої заборгованості відбувається за допомогою векселів.
З 1999 року на
українському вексельному ринку з'явилися так звані “податкові” векселі.
Відповідно до Порядку випуску, обігу і погашення векселів, які видаються на
суму податку на додану вартість при ввезенні (пересилці) товарів на митну
територію України[39],
податковий вексель - це звичайний вексель, який видається платникам ПДВ на суму
податкового зобов'язання при ввезенні (пересилці) товарів на митну
територію України. Векселедержателем є державна податкова адміністрація за
місцем реєстрації векселедавця як платника ПДВ.
Наступним
етапом формування нормативно-правової бази вексельного обігу в Україні була
Постанова Кабінету Міністрів України від 27.06.1996 року № 689 “Про
затвер-дження порядку застосування векселів Державного казна-чейства”[40]. Казначейські векселі можуть
використовуватися для:
- погашення кредитної заборгованості
за згодою відповідних кредиторів (розрахунки казначейськими векселями
здійснюються за вексельними сумами);
- продаж юридичним особам, які є
резидентами відповідно до законодавства України;
- застави з метою забезпечення
зобов'язань перед резидентами відповідно до законодавств про заставу;
- зарахування в оплату податків до
державного бюджету за бажанням векселедержателя.
Нарівні з
нормативними актами, що містять переважно норми вексельного права, існують
такі, в яких регламентуються окремі питання вексельного обігу. Розглянемо їх,
об'єднавши в окрему групу.
Ще до прийняття
Закону України "Про цінні папери і фондову біржу", ст. 24 Закону
України від 27 березня 1991 р. "Про підприємства в Україні"[41] допускала в
фінансових і кредитних відносинах підприємств використання товарного векселя.
Ст. 53 Закону України від 2 жовтня 1992 року “Про заставу”[42], регламентувала порядок
укладення договору застави цінних паперів, в тому числі векселя. Відповідно до
норми цього Закону застава векселя здійснюється шляхом індосаменту і вручення
заставодержателю індосованого цінного папера. Про можливість використання
застави цінних паперів для кредитування згадано також у п.4 ст. 8 Закону
України від 20 березня 1991 р. “Про банки і банківську діяльність”[43], де зазначено, що Національний
банк України видає кредити іншим банкам під заставу векселів і цінних паперів.
З відносин застави витікає такий специфічний метод виконання зобов'язань, як
внесення цінних паперів до депозиту.
Таким чином,
законодавець не тільки розширював правове поле застосування векселя, але іноді
й звужував його. Зокрема, пункт 17 Положення про інвестиційні фонди і
інвестиційні компанії, затвердженого Указом Президента України від 19 лютого
1994 року[44],
забороняє інвестиційному фонду випускати векселі. Проте, уявляється, що нині
переважає тенденція лібералізації вексельного обігу. Так, Правила виготовлення
і використання вексельних бланків, затверджені Постановою Кабінету Міністрів
України і Національного банку України від 10 вересня 1992 року[45], передбачали запов-нення
вексельного бланка тільки друкарським способом. У той же час, згідно з
Постановою Кабінету Міністрів України від 15 березня 1995 року № 177 "Про
внесення змін до правил виготовлення і використання вексельних бланків,
затверджених Постановою Кабінету Міністрів України і Національ-ного банку
України від 10 вересня 1992 року № 528", допускалося заповнення
вексельного бланка як друкарським, так і недрукарським способами.
З метою
розширення сфери обігу векселів 26 липня 1995 р. був прийнятий Указ Президента
України "Про розширення сфери обігу векселів"[46], що передбачав скасування
обмежень відносно розміру суми зобов'язань за одним векселем, яка
встановлювалася угодою суб'єктів господарської діяльності.
Необхідно
відмітити, що Указом Президента України від 2 листопада 1993 р. № 504
"Про сплату державного мита за вексельні бланки"[47] вводилося
відповідне мито, яке зараховується до прибутку Державного бюджету. Виданий у
виконання даного Указу лист Національного банку України від 01.12.93 р. №
22001/279-7230 "Про порядок обліку та видачі простих та переказних
векселів"[48]
забороняв виготовлення бланків векселів підприємствами і банками. Законом
України від 2 липня 1995 р. "Про внесення змін і доповнень до деяких
законодавчих актів України" встановлювалося державне мито за здійснення
протесту векселя у розмірі 0,3% неоподатковуваного мінімуму прибутків громадян.
Отже, можна
резюмувати, що основи вексельного права в Україні закладені. Однак низка питань
вексельного обігу продовжує регламентуватися широким колом розрізнених нормативно-правових
актів.
Крім того, дуже важливим є наступне :
Як вже зазначалось вище у 1937 році у
СРСР була ратифікована Женевська конвенція 1930 року за № 358, якою
впро-ваджений у дію Одноманітний закон про простий та переказний векселі,
Раднаркомом було прийняте Положення про простий та переказний векселі, яке
відтворювало російською мовою текст Одноманітного закону з урахуванням
відповідних обмовлень, передбачених додатком ІІ до Конвенції.
З 1991 року, з
моменту набуття Україною незалежності, у відношенні до міжнародних договорів
для нашої країни має чинність Віденська Конвенція 1978 року “Про
правонаступництво держав по відношенню до договорів”, у відповідності з якою
Україна повинна пройти процедуру ратифікації з метою підтвердження своєї
причетності до Женевської конвенції 1930 року за № 358.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14
|