Скориставшись поразками Османської імперії у 1686р. відбувається нове повстання у Тирнові. Воно готувалося під керівництвом князя Ростислава Стратимировича, який видавав себе за нащадка останнього віденського царя. Він відправився до Москви і там встановив зв'язок з патріархом Іокимом. В цей час заколот в Тирново був розкритий. Незважаючи на жорстокий опір, турецькі війська захопили міський посад та повністю спустошили його. Частина населення знайшла притулок у вежі куди й прибув Ростислав, але під натиском сил ворога останні повстанці відступили в гори. Повстання було потоплене у крові. Прихильники Ростислава були страчені,2/3 населення столиці було знищено /6, 113/. Тяжко пораненому Ростиславу вдалося втекти до Росії, а у 1689р. він прибуває до Москви. Однак і після цієї невдалої спроби болгарської родовитої та заможної знаті шляхом озброєного повстання відновити болгарську національну державність, вона не залишала надії досягти своєї мети і намагалася використовувати усілякий привід та зручний момент у міжнародній політичній ситуації для нового виступу. Таким моментом стали воєнні невдачі та поразки турок у 1687р., коли вони зазнали тяжкої поразки при Мохачі, та захоплення Белграда австрійцями у1688р. (/3,121/. Організатором болгарського повстання на цей раз був валашський князь Щєрбан II. Центром повстання знову було місто Чипровці. На чолі повстання стояли два чіпрвичанина - Гєоргій Пеячевич та Богдан Марінович. Валашський князь Щєрбан, звертаючись до володарці Софії та царів Івана та Петра з проханням наділити як найшвидше війська на Дунай, запевнював російську владу у тому, що „як тільки її війська з являться сюди, все місцеве населення повстане і збереться сербів та болгар з 300 тис., а німцям ті народи зовсім не раді /4, 77/. Але Росія в цей час була зайнята кримськими татарами і надіслати свої війська на Дунай не змогла.

Спочатку воєнні дії чіпровчан при підтримці вдало наступаючих у Сербії та Боснії австрійців мали деякий успіх, але в бою при с.Кутловіце вони були повністю розбиті турками. Чіпровці були остаточно розорені й пограбовані. Більша частина населення була знищена, інших було взято у полон, а ті хто залишився в живих втекли до Валахії.

В той час як верхи міського болгарського суспільства організовували невдалі повстання проти турецького панування з метою відтворення національної державності і втягували в свої авантюри і місцеве трудове населення, котре потім розплачувалось своїм жителям за виступи національних феодалів, трудові маси болгарського народу, починаючи з XVI ст. Також перейшли до самооборони у формі озброєних виступів законів хайдуків, або гайдуків.

Боротьба сербського народу за визволення від іноземного панування, як і болгарського, висловлювалася у широкій участі повсталих в воєнних діях проти турецьких військ. У 1688 - 1689рр. Війна з Туреччиною здійснювалась головним чином силами населення Боснії, Сербії та Македонії. Саме ця обставина обумовила швидкий наступ австрійських військ на балканському фронті. Вже у 1686 - 1687рр. до австрійських військ почали приєднуватися добровольці із Хорватії, Баната, Боснії. Коли навесні 1688р. австрійці розгорнули наступ на лівобережжі Дунаю, населення цих районів самостійно створювало загони, які здійснювали напад на турецькі війська. Антитурецька боротьба в цей час дістала найбільшого поширення у Банаті та Валахії. Про участь сербів у воєнних діях в Угорщині та Трансильванії свідчить одна з сербських літописів: „... і тоді багато сербів перейшло на бік імператора і почали воювати проти турків та гнали їх від міста Бубім до великого сербського міста Бєлграда...” (2,78).

У вересні 1688р. австрійські війська захопили Белград, котрий захищав Єген - паша. Серби починають озброюватися, створювати загони, переслідувати банди Єген - паші, які відступають до Нішу. Як записано в сербському літописі,”серби- воїни, які знаходилися під Белградом в імператорському війську, зібралися разом, і створили велике військо. Вони поділилися на три частини, й розійшлися по усій сербській землі, та почали боротьбу з турками, з тими які тікали, і з тими, які не тікали. І воювали вони ціле літо й зиму, аж до весни, і тяжкі були втрати тих і тих” /5, 78/.

Сербські добровільні загони не тільки допомагали австрійцям, а й вели самостійну боротьбу. Навесні 1689р. гайдуцький загін, який налічував 3 тисячі чоловік, захопив місто Ужице, а потім здійснив напад на Нові Пазар(2, 79). Швидкий наступ австрійських військ в Сербії, перехід на їх бік місцевого населення, повстання в болгарському місті Чіпровці - все це ставило турецький уряд в тяжке положення. З кінця XVII ст. Росія починає виступати на міжнародній арені, як захисниця інтересів православних балканських народів. Захист пригноблених Туреччиною народів для російського уряду був лише заходом посилення впливу Росії в турецьких володіннях. Але незважаючи на цілі російського уряду боротьба Росії проти Туреччини у кінці XVII ст. підривала владу Порти над балканськими народами, сприяла укріпленню політичних та культурних зв'язків південних слов'ян з Росією. Все це було чудовим ґрунтом для розвитку визвольної боротьби на Балканах.

Визвольний рух балканських народів під час війни „Священої ліги” з Туреччиною зазнав вже більш широкого розмаху, ніж століття тому. Рух охопив більшу частину балканських земель та набув характеру рішучої озброєної боротьби з турецькими військами. У добровільних та гайдуцьких загонах воювали селяни, а іноді й міське населення. Рух був ще стихійнішим, слабо організованим.

У подіях 1688-1690 рр. яскраво проявилася специфіка визвольного руху балканських народів у XVI - XVIII ст.: він був тісно пов'язаний з воєнними діями австрійців проти Туреччини і не носив самостійного характеру. У 1690р. австрійський воєнний загін прорвався через всю Сербію до Македонії. Йому надали велику допомогу сербські і македонські повстанці. Однак восени 1690р. загін був розгромлений турками і відступив. Турецькі війська жорстоко розправлялися з усіма жителями тих районів, через які вони проходили. Рятуючись від звірств, багато селян, ремісників і торговців втекли в гірські райони Герцеговини і Чорногорії, а близько 60-70 тисяч пішло за Дунай /4, 60/.

У числі останніх був і перський патріарх Арсеній ІІІ Чорноєвич. Цей патріарх користувався великою популярністю серед православних сербів. Тому уряди держав, які воювали з Туреччиною, намагалися перетворити його в слухняного виконавця своїх політичних намірів і розрахунків. Арсеній Чорноєвич, як і деякі інші його попередники, мав політичні зв'язки з Венецією та Австрією та намагався з їхньою допомогою визволити Сербію від турецького панування. В цей же час православне духівництво постійно побоювалося притиснення своїх прав католицькою церквою, яка господарювала в Австрії та Венеції. Саме тому, коли під час війни „Священої ліги” з Туреччиною питання про визволення балканських народів стало на твердий ґрунт, сербське духівництво зробило спробу залучитися підтримкою Російської держави.

У 1690р. слідом за австрійськими військами із Сербії тікали в першу чергу активні учасники руху, яким загрожувала особливо серйозна небезпека при поновленні турецької влади на сербських землях, а також більш заможні та впливові прошарки населення. Сербський літописець на випадково зазначає, що патріарх Арсеній тікав „з найбагатішим народом своїм” /8, 93/. Склад переселенців в якійсь мірі характеризує суспільні прошарки, які брали участь у русі, керували ним.

Коли серби- біженці зібралися у Бєлграді, патріарх скликав у липні 1690р. скупщину із „ представників народу”, на якій, окрім єпископів, ігуменів, кнеза Іована Рашковича, був присутній белградський ріхтор (суддя) Іван Мілютинович і ряд інших осіб із титулами „капітан” та „біров”(2,93). Капітанами в Сербії в цей час називають особи, які очолювали міські або сільські общини, а біровами- сільські старости або помічники старост. Таким чином, представники місцевого самоуправління під час переселення, як, мабуть і під час самого повстання, діяли від імені усього народу, організовували визвольний рух.

Серед переселенців було багато заможних людей, зазвичай ремісників та торговців. Це в значній мірі обумовило у XVII ст. те, що більш помітно, ніж раніше виступає заможна верхівка населення.

У визвольному русі брали участь й окремі сербські кнези, які по соціальному статусу були дрібними феодалами, наприклад кнез Стари Валаха Іван Рашкович, який займав перше місце у керівництві повстання у Старій Сербії. Цікаво, що серед переселенців до Австрії опинилися й особи, які негайно почали претендувати на отримання дворянства. Захищаючи їх інтереси, патріарх Арсеній Чорноєвич прохав у 1706р. угорський сейм, „щоб дворяни сербської народності, які такими вже не є, користувалися усіма звичайними правами по своїм містам та монастирях; і щоб вони мали змогу вільно збирати десятину та інші прибутки від своїх володінь” /2, 95/.

Досить показним є і те, що у русі брав участь і представник сербських феодалів - емігрантів Георгій Бранкович, який зробив спробу організувати та очолити самостійне повстання сербів проти турецького панування. В діяльності Бранковича відображалось прагнення малочисельних представників феодалів - сербів до відродження самостійної держави на Балканському півострові.

Австрія не збиралася надавати політичну незалежність сербським землям, захопленим нею у Туреччини, а бажала їх приєднати до імперії. Розуміючи це, очоливши визвольну боротьбу в Сербії місцева християнська влада, духівництво та дрібні феодали-християни все ж таки вважали для себе більш вигідним замінити турецьке панування на австрійське. Вони сподівалися отримати права та привілеї у складі Австрійської імперії, яка в цей час була більш передовою в суспільно - політичному відношенні державою, ніж відступала Туреччина в якій прогресувала внутрішня криза.

XVIII ст. ознаменувалося для Османської імперії погіршенням як внутрішнього, так і міжнародного її становища. Слабкий розвиток виробничих сил обумовив перетворення Туреччини в найбільш відсталу державу в Європі. Декілька століть існування Порти не призвело до економічної консолідації пригноблених земель. Визвольна боротьба, яка розпалювалась серед підкорених Османській імперії народів, була для неї серйозною небезпекою. Повстання сербів, чорногорців, болгар, греків під час війни „Священої ліги” з Портою показали слабкість останньої. Міцного тилу у величезній імперії османів не було ні в одній із підкорених народів турецьким пануванням робило кожну війну європейських держав з Туреччиною сприятливим моментом для нових повстань.

Все це, однак, не зробило султана більш обережним та стриманим у експансіоністських намірах. У 1710р. Порта розпочала війну проти Росії. Ця подія викликала значний резонанс у південнослов'янських землях. Петру І повідомляли з Балкан про готовність православних народів підняти повстання в запіллі османських військ. Очікуючи на прихід російської армії, активізувалися гайдуки та озброєні селяни Західної Болгарії. Однак Прутський похід Петра І в 1711р. закінчився поразкою росіян /1, 477/.

Зрада одного з волоських князів допомогла туркам оточити війська й відсікти їх від південнослов'янських загонів. Провал Прутського походу змінив наміри болгарських патріотів. У результаті цього загальний виступ у Болгарії не відбувся.

Тим часом чорногорський народ також все частіше звертає свої погляди у бік Росії. Найбільш чітко сформулював завдання повного визволення Чорногорії від турецької залежності митрополит Данило Негуш (1697-1735) (4, 61). В першу чергу він вважав необхідним ліквідувати міжплемінні чвари, створити дійсну єдність племен і зміцнити роль загальнодержавних органів. Створення Негушем єдиного суду, його допомога племінним кнезам у вигнанні і винищенні отуреченого населення сприяли зміцненню внутрішньої єдності і послабленню турецького впливу в країні. За нього в 1711р. Чорногорія, відгукнувшись на заклик Петра І, вступила у війну проти Туреччини. Це поклало початок дружбі російського і чорногорського народів. Під час відвідування Данилом Росії Петро І видав йому одноразову допомогу і встановив постійну грошову субсидію Цетинському монастиреві. Російська допомога йшла через митрополитів, що сприяло дальшому зростанню їх авторитету в країні.

Політику Данила продовжував митрополит Василь (1750-1766рр.) і самозванець Степан Малий (1767-1773рр.). останній зміцнював зв'язки між окремими племенами і домагався створення сильної державної влади у країні. Його прагнення видати себе за Петра ІІІ, що чудом врятувався, привело до тимчасового погіршення російсько-чорногорських відносин. Однак відносини з Росією знову поліпшились за митрополита Петра І Негоша (1782-1830рр.), який активізував воєнні дії проти Туреччини в період російсько-турецьких війн. Об'єднавши зусилля всіх племен Чорногорії і Брди, він 22 вересня 1796р. при селі Круси розгромив чисельну турецьку армію, що фактично зробила Чорногорію незалежною від Туреччини (4,63).

Австро-турецька війна 1716-1718рр. закінчилася Пожаревацькою мирною угодою, за якою Банат, Срем та Північна Сербія з Бєлградом перейшли під владу Австрії. Однак надії християн цих теренів на поліпшення умов життя не виправдалися. Не випадково протягом 1718-1739рр. серби слабко підтримували Габсбургів, які були вимушені знову уступити туркам Белград з областю. Під час цієї війни у районі Нові Пазар спалахнуло повстання на чолі з кнезом Афанасієм Ретковичем. Однак австрійські війська реальної допомоги повстанню не подали, іі воно зазнало поразки. Австрійський уряд прагнув використати південнослов'янські народи тільки як воєнну силу. Він ніколи не висував завдання відновлення самостійних держав на Балканах і робив усе можливе, щоб не допустити розгортання визвольного руху. Все це підірвало віру балканських народів у можливість одержати допомогу від Австрії. Тому від середини XVIII ст. основну роль в антиосманській боротьбі в Європі відіграє вже не Австрія, а Росія. Її успіхи сприяли подальшому ослабленню Османської імперії і підвищували шанси підкорених народів на визволення. Показовою щодо цього є російсько-турецька війна 1768-1774рр. Порта в ній зазнала поразки, а низка статей Кючук-Кайнарджийського мирного договору давала змогу Росії взяти під захист православних на Балканах. Це зміцнювало культурні, релегійні та політичні зв'язки балканських земель із Російською імперією.

В міру того, як Османська імперія занепадала, водночас втрачаючи змогу впливати на розвиток ситуації у віддалених районах, роль візира у Боснії та Герцеговині ставала все менш і менш вагомою. Наприкінці XVIII ст. боснійські беги почали демонструвати відкриту непокору центральній владі, почуваючись практично незалежними від Порти.

Отже, південнослов'янські балканські народи, як видно, відмовляються коритися новому господарю - Османській імперії і починають активну визвольну боротьбу. Агітація ряду західних держав, спрямована на підбурювання підкорених народів до повстань, почала давати ще кращі плоди для цього. Зв'язки балканських країн із Російською імперією, багато в чому посприяло початку їх національного відродження, особливо це стосується болгар.

Висновки

Потрапивши до складу Османської імперії південнослов'янські народи були позбавленні усіх політичних прав. Значну частину населення в процесі завоювання знищили або продали у рабство. Феодальні відносини в країнах повністю збереглися, але змінюється зовнішня форма землеволодіння, оскільки більша частина земель тепер належала султану.

Політичне становище підкорених народів за часів турецького панування не було однаковим. Серед них у меншій залежності перебувала Боснія та Герцеговина - окраїни Османської імперії. У найбільш тяжкому становищі перебувала Болгарія, яка знаходилася у самому центр турецьких володінь. Турецька влада контролює усі ланки внутрішнього життя захоплених країн.

Соціально-економічне становище балканських країн визначалися головним чином суспільною організацією Османської імперії. У способі життя турків-османів було досить мало такого, що можна було б порівняти з життям західних держав чи балканських країн до їх завоювання турками. Не зважаючи на те, що османи збільшували податки та повинності в підкорених країнах, вони виявляли повагу до прав іноземців і дозволяли їм робити все, що не суперечило приписам ісламу. Але це аж ніяк не полегшувало життя простого народу, яке презирливо називалося райя.

Характерна риса державного устрою Османської імперії полягала у тому, що доступ до державних посад був відкритий для представників нетурецького походження, як приймали іслам. Тому часто густо майже весь управлінський апарат опинявся в руках відступників з підкорених християнських народів. Широкі ж народні маси залишалися вірними своїй країні.

Важливою зміною стало повне скасування суспільної ієрархії в підкорених країнах. Усіх представників правлячих та знатних родів було винищено. Стара знать збереглася лише в Боснії, через те, що сектанти-богомили прийняли віру в Прока. Без політичних провідників слов'яни виявилися повністю ізольованими від решти світу, відлучені від суспільного та культурного розвитку, який переживав захід. В тяжкому стані опинилася і торгівля. Зловживання турецької адміністрації, безкарність чисельних банд, розбійників політична анархія заважали нормальному розвитку внутрішньої і зовнішньої торгівлі, яка тим паче здебільшого знаходилася в руках неслов'янських, не рідко іноземних елементів.

Як ми бачимо, все це робило неминучою боротьбу балканських народів за своє національно-політичне, та антифеодальне визволення, яке почалося в перші ж роки після втрати ними своєї політичної незалежності. Якщо у XVII столітті визвольна боротьба має ще локальний характер, то у XVIII вона набуває більш потужної сили. Це був масовий рух за знищення феодальних порядків, національного гніту і створення автономних або самостійних держав. Але і він не досяг своєї мети і крайньою жорстокістю був придушений османськими військами. Дипломатичне втручання європейських держав кожен раз зазнавало поразки. Однак поступово серед балканських народів окріпла віра в те, що Росія не залишить їх в біді і потрібно продовжувати боротьбу проти османського гніту.

Визвольна боротьба нанесла відчутний удар феодально-абсолютистському гніту Туреччини, послабило її воєнно-ленну систему. Важливо зазначити, що у визвольній боротьбі брало участь не тільки селянство але кнези і деяк феодали. Спільне лихо, жорстоке національне та феодальне іго, згуртувало населення підкорених країн.

Переможні війни, які вела Росія з Туреччиною в останній чверті XVIII ст. створили ще більш сприятливі умови для визвольної боротьби південнослов'янських народів. Кючук - Кайнарджийський мир 1774 року був першим міжнародним актом, який визнав за Росією право на захист християнських народів.

Героїчна боротьба яку південні слов'яни вели XVII - XVIII ст. проти турецького гніту, недивлячись на те, що не принесла цілковитого визволення мала дуже велике значення: балканські народи, ціною власних жертв, загородили собою західну Європу від навали турок.

Страницы: 1, 2