Арабські країни після ІІ світової війни

70

Арабські країни після ІІ світової війни

Арабський світ у другій половині ХХ на початку ХХІ ст. опинився в центрі міжнародної політики. Його стратегічне положення, нафтові багатства стали в роки “холодної війни" об'єктом протистояння між Сполученими Штатами Америки та Радянським Союзом. Однією із центральних проблем Близького Сходу залишається палестинське питання, яке і стало центром протистояння між Ізраїлем та майже всім арабським світом.

Дипломна робота ділиться на дві частини, кожна з яких починається із загальної характеристики регіонів: Близький Схід та Північна Африка. Буде дано аналіз соціально-економічного та політичного розвитку кожної арабської країни у другій половині ХХ на початку ХХІ ст., зроблено відповідні висновки та перспективи. Не полишено поза увагою проблему ісламського фундаменталізму та активної участі радикалів із арабського світу у діяльності міжнародних терористичних організаціях.

У даній роботі зроблена спроба на основі найновішої літератури показати процеси в арабському світі після Другої світової війни в комплексі його місце в системі міжнародних відносин. Ці процеси будуть показані без ідеологічної заангажованості з позиції науковості та історичної правди.

Арабський світ вступив у другу половину ХХ ст. ще в сильній залежності від колонізаторів. На території майже всіх арабських країн (за виключенням Сирії, Лівану, Йемену, Саудівської Аравії) знаходилися іноземні війська, багато із цих країн (Алжир, Судан) ще залишалися колоніями, інші - були такими фактично, знаходячись під протекторатом Великобританії або Франції. Червнева революція 1952р. в Єгипті, яка ліквідувала монархію, відкрила шлях до визволення. За зразком „Товариства вільних офіцерів", яке керувало революцією, були створені подібні організації і в інших арабських країнах. У деяких із них (в Іраку в 1958р., в Йемені в 1962р., в Судані і Лівії в 1969р) їм вдалося здійснити революцію за таким же сценарієм. Але і там, де співвідношення сил було іншим і події розгорталися по іншому, вплив єгипетської революції був значним. Цей вплив стимулював початок збройної боротьби патріотів Тунісу (1952р), Марокко (1953р) і Алжиру (в 1954р) за визволення, сприяло позитивним зрушенням у Сирії і Йорданії (в 1954 - 1955рр). Лідер Єгипту Г.А. Насер, який добився виведення із країни англійських військ, націоналізував Суецький канал і проголосив своєю метою єдність арабів, отримав звання „чемпіона арабського націоналізму". Лозунг - „Арабська нація єдина, а її місія вічна" Партії арабського соціалістичного відродження (ПАСВ) та її філіалів в різних арабських країнах став отримувати все більше поширення і популярність.

Захід, насамперед Англія і Франція побачили у появі революційного Єгипту і його впливу загрозу своїм інтересам на Близькому Сході, тим більше - після того, як Єгипет прийняв участь у Бандунгській конференції, виступив разом з Сирією проти військових блоків, став одним із стовпів афро-азіатської солідарності. Націоналізація Суецького каналу підірвала одну із найважливіших позицій англо-французького капіталу, який раніше володів каналом, а підтримка Насером палестинських фідаїв (партизан) викликала негативну реакцію Ізраїлю. Тому закономірною була англо-французько-ізраїльська агресія проти Єгипту в жовтні-листопаді 1956р. Не дивлячись на військову перевагу агресорів (Ізраїль окупував Синайський півострів, війська Англії і Франції - зону Суецького каналу), їх акція в кінцевому рахунку провалилася. В США їх не підтримали (розраховуючи в майбутньому на симпатії арабів), а СРСР, придушивши в листопаді 1956р. революцію в Угорщині, в ультимативній формі вимагав виведення англо-французько-ізраїльських військ із Єгипту, що і відбулося у грудні 1950р. Авторитет Єгипту і особисто Насера в арабському світі після цього настільки виріс, що це привело до зближення з ним Марокко, Тунісу і Судану, які добилися незалежності в 1956р. і особливо Сирії, яка утворила разом з Єгиптом у лютому 1958р. єдину державу - ОАР. За приєднання до ОАР виступили також національно-патріотичні сили Лівану та Іраку, які підняли повстання проти своїх прозахідних урядів у травні-червні 1958р.

Боячись найгіршого, США висадили свої війська в Лівані („доктрина Ейзенхауера”), а Великобританія в Йорданії. У підсумку їм вдалося утримати ці держави в орбіті свого впливу. Але в Іраку повстання армії вилилося у „безсмертну революцію 14 липня", яка скинула у країні монархію і при владі став Абд аль-Керім Касем, який очолював „Товариство вільних офіцерів” за зразком єгипетського. Але відносини між ОАР і Іраком не склалися. Генерал Касем зняв з поста свого заступника Абд ас-Саляма Арефа, який виступав за приєднання до ОАР, став переслідувати пронасерівських громадян в Іраку, в т. ч. і місцевий філіал ПАСВ, при цьому опорою йому були комуністи та курдські націоналісти. Це викликало, в свою чергу, переслідування компартії в ОАР і, як наслідок цього загострення відносин Насера з СРСР який до цього часу повністю підтримував Насера. Але це відчуження було недовгим, особливо після виходу Сирії із ОАР в 1961р.

Президент США Д. Ейзенхауер висунув ще в січні 1957р. доктрину, згідно якої США повинні були „заповнити вакуум", який утворився на Близькому Сході після уходу Англії і Франції із регіонів свого традиційного впливу. Ряд країн в т. ч. Ліван, Туніс, Йорданія прийняли цю доктрину боячись все зростаючого впливу Насера і СРСР який йому допомагав. Власне в протистоянні цьому впливу і була сутність доктрини Ейзенхауера. Три принципи лежали в основі близькосхідної політики США після Другої світової війни - боротьба проти впливу СРСР, захист всіма засобами Ізраїлю і забезпечення свого панування над нафтою району. І якщо з питання про Ізраїль добитися взаєморозуміння з арабами було складно, то в іншому США чимало досягли. Тому і СРСР і ОАР не мали іншого вибору, як діяти разом. Вони разом прагнули підтримувати афро-азіатську солідарність, особливо в 1960р. який був названий „роком Африки” - утворилося 17 незалежних держав на континенті. Разом вони підтримали революцію в Алжирі та Йемені.

В Алжирі повстання в листопаді 1954р. переросло у визвольну війну проти французького панування. Фронт Національного Визволення (ФНР), який керував війною, користувався підтримкою арабського світу, світу ісламу, СРСР і інших країн народної демократії. Війна революціонізувала обстановку в регіоні, втягнула у військові дії жителів сусідніх з Алжиром країн в першу чергу Туніс і Марокко. У самій Франції протести проти війни в Алжирі два рази приводили до серйозних політичних криз, коли до влади прийшли соціалісти (1956р), а через два роки - генерал Шарль де Голль, який змінив характер режиму в країні. Багаточисельні жертви і руйнування в Алжирі (до 1,5 млн. загиблих алжирців, 9 тис. зруйнованих поселень) не дали бажаного результату для Парижу. В 1959р. де Голль визнав право алжирців на самовизначення. Але жорстокий опір ультраколоніалістів у Франції і особливо серед верхівки алжирських французів (ОАС), збройні виступи в 1960р. і 1961р. продовжили військові дії ще на два роки. Тільки в березні 1962р. (м. Евіан) були підписані мирні угоди, які припинили війну в Алжирі і дали можливість його жителям проголосувати за незалежність 1 липня 1962р.

В тому ж році „вільні офіцери" скинули монарха в Йемені і проголосили республіку. Це стало лише початком багаторічної (до 1970р) війни племен, які складали більшість населення Йемену, з республіканським режимом і єгипетським військом, яке допомагало йому. Війна закінчилась компромісом, за яким була збережена певна автономія племен в рамках республіки. Паралельно цим подіям в 1967р. було скинуто колоніальний режим у Південному Йемені, який з 1839р. був під владою Англії. Тут після декількох років боротьби з місцевими феодалами, а також внутрішньополітичною елітою держави, утворився з 1969р. режим „соціалістичної орієнтації” - найпослідовніший союзник СРСР. Але не дивлячись на значну економічну, технічну і військову допомогу СРСР, південно-йеменському соціалізму було дуже важко підтримувати в своїй державі навіть відносну стабільність, що крім внутрішніх причин (племінне за структурою сільське населення, пережитки феодалізму, засилля клановості і регіоналізму), пояснювалось також їх постійним протистоянням зі всіма сусідами - з Північним Йеменом, якому вони прагнули нав'язати єдність на своїх умовах, з Саудівською Аравією, яка боялася їх як „бази комунізму" на півострові, і з Оманом - в прикордонній провінції якого - Дофарі - південно-йеменці підтримували партизанський рух проти султана. Положення ускладнювалося і жорстокою фракційною боротьбою у верхівці Південного Йемену, яка перманентно роздиралася ідейно-політичними, груповими і персональними протиріччями. Все це завершилося в 1990р. (після фактичного припинення допомоги СРСР) об'єднанням півдня і півночі Йемену на умовах і при повному пануванні останнього. Спроба сепаратистів знову поділити єдину країну в 1994р. провалилася.

Таким чином, Єгипет на чолі з Насером не зміг встановити свою гегемонію в арабському світі. Прихід ПАСВ до влади в 1963р. в Сирії та Іраку, не виправдав надію прихильників арабської єдності до її реалізації. З ПАСВ Сирії Насер швидко вступив у конфлікт, з ПАСВ Іраку було дещо інше. Вона була позбавлена влади, а новий правитель генерал Абд ас-Салям Ареф, який орієнтувався на Єгипет, загинув навесні 1966р. його наступник дистанціювався від Єгипту, а в 1968р. був скинутий ПАСВ, яка швидко взяла курс не на співробітництво, а на суперництво з Єгиптом і Сирією. Ще до цього Насер втратив вірного союзника в особі президента Алжира Бен Белли, який був скинутий в червні 1965р. Хуарі Бумедьен, який очолив країну, взяв курс на повну самостійність Алжиру, прагнув зробити його лідером всього афро-азіатського світу (що особливо проявилося в ООН) і своєрідною „Японією Середземномор'я".

Найважчим ударом для Насера і для всього арабського світу стала поразка в червневій війні 1967р. з Ізраїлем.6 днів війни і повний розгром збройних сил Єгипту, Сирії та Йорданії, окупація Синайського півострова, західного берегу р. Йордан і Голанських висот. Неузгодженість арабів, моральна і технічна перевага ізраїльтян, пасивність та уповільненість дій арабів, зрада привілейованої частини арабського офіцерського корпусу. Чорна сторінка в арабській історії ХХ ст. на деякий час паралізувала дієздатність арабських держав, уряди і армії яких були дискредитовані.

Разом з тим, червень 1967 р. парадоксальним чином відродив Палестинський рух опору до життя (ПРО). В 1948 р. при утворенні держави Ізраїль із 1350 тис. арабів Палестини 780 тис. стали біженцями, які були розміщені у палаточних таборах ООН на території Йордану, Сирії, Лівану і Єгипту. Інші у своїй більшості, проживаючи на Західному березі р. Йордан і в секторі Газа під контролем Єгипту як і біженці були незадоволені самим фактом поділу Палестини і надзвичайно несправедливим характером цього поділу в результаті рішення ООН від 22. ХІ. 1937 р. згідно якого євреї, тобто ? населення отримували 56% території країни, але особливо арабо-ізраїльською війною 1948-1949рр., яка завершилася пануванням Ізраїлю на 80% території Палестини. Палестинські араби весь час покладали надію на те, що ООН, а після 1952 р. Насер, ліквідують цю несправедливість.

В міру того, як ця надія зникала, вони стали створювати загони фидаїв, які нападали на Ізраїль. Цьому сприяв і ріст їх чисельності (тільки біженців на 1968р. нараховувалось 1346 тис. чол.) і національна самосвідомість (сотні тисяч із них навчалися в спеціально створених ООН 452 школах і 10 навчальних закладах-центрах). До того ж, країни в яких вони тимчасово поселилися, були не в змозі утримувати біженців і тому всіляко сприяли їх прагненням повернутися на батьківщину, в т. ч. і із зброєю в руках. Це особливо логічно вписувалося в ідеологію арабського націоналізму і арабської єдності, яку пропагували Насер і ПАСВ. До палестинських фідаїв приєднувались і представники інших арабських народів - від алжирців, сирійців, до йєменців і іракців. У 1964р. виникла Організація Визволення Палестини (ОВП), яка прагнула політично об'єднати всіх борців за відродження в Палестинську арабську державу.

Червень 1967р. означав остаточний крах надій палестинців на ООН і на арабські країни. Тому вони вирішили діяти самі і розгорнули з липня 1967р. партизанську війну на окупованій Ізраїлем території. Витіснені ізраїльтянами на сусідні території, вони продовжували цю війну на лініях перемир'я, тим більше, що Ізраїль теж наносив удари, особливо по Єгипту, через ці лінії. За 1967 - 1969рр. особистий склад політичних кадрів ПРО виріс у 30 разів, чисельність його збройних сил у 150 раз, ступінь їх оснащення зброєю, фінансами та іншим забезпеченням - майже в 300 раз.

Все це відбувалося на фоні небаченого піднесення патріотизму серед палестинців, де б вони не знаходились і ким би вони не були.

Велике значення мала і та обставина, що з січня 1968р. на чолі ОВП став Я. Арафат, який займався організацією загонів фидаїв з 1958р. Він отримав освіту в Єгипті, став підприємцем в Кувейті, потім пройшов школу політика-нелегала у багатьох країнах Близького Сходу, нагромадив великий досвід керівництва підпільними організаціями, формуванням збройних сил, організацією фінансової допомоги і потоками інформації, агітації і пропаганди, розвідувальними та диверсійними акціями. Володіючи талантом дипломата, Арафат на протязі десятиліть в умовах обстановки, яка дуже часто різко змінювалася, як в середині ОВП так і навколо неї, завжди зумів знаходити оптимальний варіант, який забезпечував підтримку ПРО з боку різних, іноді навіть ворожих одна до одної сил арабського світу.

Піднесення ПРО в 1967 - 1970 рр. араби назвали „палестинською революцією”. Вона була використана арабським урядом для ліквідації наслідків шестидневної війни і включення ПРО в контекст загально арабського протистояння з Ізраїлем. Але подальше посилення ПРО не входило в їхні плани, особливо Йордані та Лівані, де ПРО мав найбільший вплив. Почалися атаки армії Лівану (в 1969 і 1973рр) і Йорданії (в 1970 - 1971рр) в результаті яких ПРО мав важкі втрати. Але ПРО виявився надзвичайно живучим в силу багатьох причин - невирішеності економічних і соціальних проблем, які багато в чому і сприяли виникненню ПРО, постійного збільшення кількості палестинців і симпатій до них серед арабів, соціальні еволюції самих палестинців, серед яких за десятиліття вигнання відсоток інтелігенції, підприємців, службовців, інженерно-технічних працівників і кваліфікованих робітників став набагато вище, ніж серед інших арабів. Крім того, ПРО залишався козирем у зовнішній політиці майже всіх арабських держав як у їх взаємовідносинах з країнами Заходу так і між собою. Тому всі арабські країни в 1973р. визнали ОВП „єдиним представником арабського народу Палестини і надали їй повні права члена ЛАК, а ГА ООН прийняла в листопаді 1974р. резолюцію про „право палестинської нації на самовизначення", на „національну незалежність і сувернітет”.

Але наступні події сильно ускладнили реалізацію цієї резолюції. З 1975р. ПРО був втягнутий у довгу громадянську війну в Лівані, однією з причин якої було небажання правих кіл християнської буржуазії Лівану терпіти присутність ПРО в країні. В 1982р. Ізраїль почав окупацію півдня Лівану і змусив загони ПРО до евакуації в інші арабські країни. Але і на цей раз військове послаблення ПРО не привело до його політичного послаблення. Більше того, мирний опір палестинців, який почався з 1987р. (інтіфада) на окупованих територіях поставив під питання панування Ізраїлю на захоплених ним територіях. З 1993р. Ізраїль і ОВП визнали одна одну і створену палестинську автономію на Західному березі р. Йордану з столицею у м. Раммаллах (домовленості між головою ОВП Я. Арафатом та прем'єр-міністром Ізраїлю І. Рабіном).

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8