Авіація Великої Британії у Другій світовій війні

- 21 -

Міністерство освіти і науки України

Вінницький державний педагогічний університет ім. М. Коцюбинського

Індивідуальне навчально-дослідне завдання із спеціальних історичних дисциплін на тему:

«Авіація Великої Британії у Другій світовій війні»

Вінниця. 2007

Вступ

В період Другої Світової Війни військово-промисловий комплекс всіх країн учасниць почав розвиватися небаченими до того часу темпами. ВПК був представлений багатьма видами зброї. Майже всі кошти в країнах виділялися на розробку та удосконалення зброї.

Темою моєї роботи є «Літаки Великої Британії в Другій світовій війні». Метою - як найглибше дослідження історії розвитку військової авіації, розробки нових видів літаків в період ДСВ.

Авіація для Англії відіграла, в роки ДСВ, вирішальне значення, але так як ця країна є острівною слід зазначити, що деякі бої відбувалися саме на морі, але все ж таки не без втручання авіації. Англійська авіація допомагала союзним країнам по антигітлерівській коаліції в боротьбі з фашистською Німеччиною та її союзниками, а також робила часті нальоти на військові аеродроми та на об'єкти виготовлення зброї.

Тема моєї роботи завжди буде актуальною через те, що Друга світова війна являлася початками розвитку нових знань з військової авіації. На основі вивчення недоліків тих літаків створювалася могутня військова авіація сучасності.

Авіація Великої Британії в роки Другої світової війни

Влітку 1940 року над Англією нависла загроза давно обіцяного фюрером вторгнення на Британські острови. Складовою частиною гітлерівського плану захоплення Англії «Морський лев» була операція «Адлерангріф». До кидка через Ла-Манш приготувалися екіпажі двох з половиною тисяч літаків, що базувалися на 400 аеродромах Голландії, Бельгії, Франції, Норвегії і Данії. 12 і 13 серпня німці провели масовані нальоти на основні аеродроми і берегові радарні станції англійців, а 14-го почали нічні рейди до авіаційних заводів фірм «Брістоль», «Вестланд», «Роллс-ройс» і «Глостер». Результат -- пошкодження двох аеродромів і декількох станцій, радіолокацій. Не дуже вдало пройшли і нальоти на підприємства. Найчастіше бомбардувальники не встигали долетіти до мети -- на півдорозі їх перехоплювали англійські винищувачі. Втрати «Люфтваффе» тільки 13 серпня склали 47 літаків. Британці позбулися 13 машин. Вже наступного дня над островами з'явилися не пікірувальники Ju-87, що бомбили аеродроми напередодні, а двомоторні винищувачі Месершміт Ме-110 з бомбовим навантаженням: командування «Люфтваффе» не ризикувало більше посилати без супроводу порівняно тихохідні бомбардувальники на «розтерзання» англійським винищувачам. У ті ж дні стурбований втратами, Герінг розпорядився «надалі у складі кожного екіпажа літака, що діє над Англією, мати не більше одного офіцера». До середини жовтня німецька авіація вдень і вночі намагалася розгромити королівські військово-повітряні сили, розладнати систему ППО, підготувати висадку вермахту на Британські острови. І кожного разу, несучи чималі втрати англійці відбивали атаки.

Героями повітряної битви, названої англійцями «битвою за Англію», стали пілоти 600 винищувачів «Спітфайр» і «Харікейн». Як правило, «Харікейни» нападали на ворожі бомбардувальники, а більш швидкісні «Спітфайри» примушували вплутуватися в бій винищувачів супроводи. Залишившись наодинці з «Харікейнами», фашистські літаки або ставали їх жертвами, або рятувалися втечею, так і не долетівши до об'єктів бомбардування. «Спітфайр», швидкість якого приблизно дорівнювала швидкості Ме-109 з двигуном «Даймлер-Бенц» 601В (1000л.с.), перевершував основний винищувач «Люфтваффе» в маневреності. Реджінальд Мітчелл головний конструктор фірми «Супермарін», утілив у винищувачі кращі якості гоночних літаків, зумів зробити їх надзвичайно легкими в управлінні, маневреною машиною. Своєю маневреністю «Спітфайр» зобов'язаний не тільки ретельному підбору площ рульових поверхонь, їх ваговий і аеродинамічному балансуванню, але і крилу порівняно великої площі. Додавши крилу аеродинамічний вигідні контури, Мітчелл вдало поєднував в літаку високу швидкість гоночної машини з маневреністю хорошого винищувача з малим навантаженням на крило.

Перший тур повітряних битв другої світової війни розкрив і недоліки винищувачів кінця 30-х років: вісім підкрильних кулеметів «Спітфайра» виявилися слабкою зброєю проти літаків ворога, оснащених протикулевою бронею. Однієї лише скорострільності вже не вистачало. «Пройняти» винищувачі і бомбардувальники «Люфтваффе» можна було тільки гарматними снарядами.

Якщо війська не стоять один проти одного, не йдуть в атаку танки, і супротивник невразливий від вогню важкої артилерії, головним знаряддям війни стає бомбардувальник, своєрідний «снаряд» наддалекої «артилерії» що посилає смертоносні «гостинці» за сотні миль від своїх позицій. Весною і влітку 1940 роки «Люфтваффе» зробили перші нальоти десятків і сотень бомбардувальників на Англію, але так і не змогли підготувати цими рейдами висадку на Британські острови німецьких військ. Відбити атаку з повітря англійцям допомогла винищувальна авіація. Потім настала година екіпажів англійських бомбардувальників -- їм належало нанести у відповідь візити Ла-Манш.

«Винищувальна авіація може захистити нас, але забезпечити перемогу можуть лише бомбардувальники. Отже, ми повинні розвивати саме той вигляд авіації, який здатний знищити промисловість Німеччини і наукові установи, від яких залежить військовий потенціал супротивника. Це змусить його триматися на шанобливій відстані від нашого острова»--так заявив Уїнстон Черчилль восени 1940 роки. Не випадково британський прем'єр заговорив про систематичні нальоти на «третій рейх» лише через рік після початку війни. У вересні, коли країна тільки-тільки оправилася від «битви за Англію», бомбардувальники були зайняті зовсім не скороченням військового потенціалу Німеччини, а знищенням десантних суден, що приберігалися німцями для вторгнення на острови. Тільки чотири відсотки тих, що піднімалися в повітря літаків брали курс на континент. Для ударів по центрах гітлерівської промисловості англійцям доводилося удаватися до традиційного нападу -- уночі. Сумна Рок десятків «Веллінгтонів», що ризикнули бомбити острів Гельголанд без супроводу винищувачів, примусила відмовитися від денних рейдів на континент. З тих пір англійська авіація бомбила глибокі тили рейху лише вночі. Під покривом темноти 24 вересня 1940 року британські «Веллігтони», «Хемпдени» і «Уїттлі» прорвалися до гітлерівської столиці і бомбили газові заводи залізничні сортувальні станції, аеродром Темпельхоф. З 119 бомбардувальників Берліна досягли 84. У місті загинули 23 людини, англійці втратили 12 льотчиків, штурманів, стрільців. Одна бомба догодила навіть в сад гітлерівської канцелярії, але не вибухнула.

Взимку 1941 року англійська розвідка доносила з континенту, що гітлерівці зовсім не відмовилися від планів вторгнення до Англії. Навпаки, все свідчило про пожвавлення на Заході: у вермахті з'явилися перекладачі англійської мови, в штабах -- величезна кількість карт Британії, до кидка через Ла-Манш готувався цілий авіадесантний корпус.

«Підготовка до висадки» виявилася стратегічною містифікацією німців що гарячково готувалися до «східного походу», до агресії проти Радянського Союзу. Про плани ж щодо Англії ясніше за ясне сказано в особистому посланні Гітлера Муссоліні, в якому фюрер сповіщав італійського лідера про початок війни проти СРСР: «Що ж до повітряної війни проти Англії, то ми якийсь час дотримуватимемося оборони, але це не означає, що ми не в змозі відображати британські нальоти на Німеччину». «Хай Англія спробує не зробити висновків з грізних чинників, перед якими вона виявиться, - продовжував Гітлер. -- Тоді ми зможемо, звільнивши свій тил, з потрійною силою обрушитися на супротивника з метою його знищення...» Добре відомо, чим стало для гітлерівців «звільнення тилу», чим закінчився для них бліцкриг проти Радянського Союзу. І хоча в перші місяці війни фашистським військам вдалося захопити чималу територію нашої країни а «Люфтваффе» -- вивести з ладу неабияка кількість радянських літаків пропагандистські крики про повний розгром ВВС Червоної Армії опинилися передчасними.

Після нападу Гітлера на Радянський Союз англійці стали розгортати наступальну повітряну війну проти Німеччини. Але і у них не вистачало дальніх бомбардувальників, здатних діяти далеко від рідних берегів. Єдиним літаком, якому вдавалося вдень майже безкарно здійснювати рейди на континент, опинився «Моськіто» фірми «Де Хевіленд». З'явившись в 1939 році, «Моськіто» викликав подив інженерів і льотчиків своєю цельнодеревянной конструкцією. Архаїчне дерево замість алюмінію! Ще більше вражала, здавалося б, повна беззахисність деяких з цих літаків від винищувачів супротивника -- плавність силуету бомбардувальника не порушувалася жодній кулеметній турелью. І це в століття «суцільнометалевих фортець», що «літають, з безліччю стовбурів»!

Але у фахівців фірми «Де Хевіленд» були свої міркування з приводу захисту «Моськіто» від «Мессершмітів». Легкість конструкції, ретельна обробка поверхні крил, аеродинамічна досконалість контурів машини -- ось що коштувало цілої батареї автоматичних браунінгів, бо перевага у швидкості і маневрі робило літак практично невразливим.

Тільки восени 1940 роки, коли закінчилася «битва за Англію», почалося серійне виробництво «Моськіто». Оснащені радіолокаторами, вони наводили з'єднання важких бомбардувальників на військові об'єкти Німеччини. На морі вони з успіхом боролися з підводними човнами, розстрілювали їх з великокаліберних бортових гармат. За сотні кілометрів від рідних берегів «Моськіто» штурмували мости і переправи, заслужили титул «руйнівників гребель». На кожну тисячу літако-вильотів «Моськіто» доводилося лише 11 збитих машин. Як правило, в бойових донесеннях значилося: «Завдання виконано, всі «Моськіто» повернулися на базу». Які ні успішні були рейди цих легких літаків, забезпечити свої острови від нальотів «Люфтваффе» і нанести німцям чутливі удари британці могли лише за допомогою важкої бомбардувальної авіації.

Весною -- влітку 1941 роки королівські ВВС (RAF-Royal Air Force) стали одержувати серійні чотиримоторні «Ланкастери», «Манчестери», «Стірлінги». У квітні 1942 року екіпажі 12 новітніх «Ланкастерів» вперше після денного нальоту «Веллінгтонів» на острів Гельголанд спробували серед білого дня бомбити моторобудівний завод в Аугсбурзі. Додому повернулися тільки п'ять машин. І це не дивлячись на те, що увагу німців відвернули з'єднання інших літаків, що імітували нальоти на Руан, Шербур, побережжя Ла-Маншу!

Намагаючись, все ж таки, вирішити важливе бойове завдання -- здійснювати регулярні і ефективні удари по Німеччині, англійці, а потім і американці зіткнулися з цілим комплексом складних проблем. Як і всяка грізна і складна зброя бомбардувальна авіація вимагала точного і гнучкого управління, чіткого взаємодії маси підрозділів. Надзвичайно підвищилися вимоги до точність літаководіння. Вперше в практиці бойової авіації знадобилося синхронізувати дію сотень важких машин, що одночасно націлюються на район вельми малої площі. На самому верхньому «поверсі» керівництва війною слід було вирішити, що вважати мірилом ефективності бомбардувальної авіації -- кількість скинутих на об'єкти бомб, об'єм руйнувань і які об'єкти або комплекс таких слід руйнувати в першу чергу. Питання далеко не дозвільні, якщо врахувати брак літаків, екіпажів і крайню небажаність розпилювати сили далеко діючої авіації.

Після висадки в Нормандії англо-американським військам допомагали важкі і середні бомбардувальники, винищувачі «Спітфайр», «Тайфун» «Мустанг», «Тандерболт». У Північній Африці проти танків діяли винищувачі-бомбардувальники «Харрікейн» з 40-мм гарматою. На Тихому океані і в Середземному морі воювали середні бомбардувальники В-25 «Мітчелл» (той самий що, піднявшись з авіаносця, бомбив Токіо), оснащені 75-мм знаряддям в носової частини фюзеляжу. Але гарматних «Харікейнів» і В-25 випустили в ліченій кількості, оскільки вирішальної ролі в боротьбі з танками вони зіграти не могли.

Без надійної броні союзні винищувачі-бомбардувальники могли розраховувати лише на раптовість штурмового удару. Як тільки німецькі зенітники опам'ятовувалися, вони не давали союзникам безкарно прасувати свої позиції. «Мустанги» і «Тайфуни» вимушено вдавалися до тактики «Моськіто»: несподівано, попереджує ворожі винищувачі, обрушитися на приголомшеного супротивника, і тут же, поки не пізно, забиратися геть.

Блекберн «Рок»

Перед Другою світовою війною у винищувальній авіації одержали розвиток і офіційне визнання деякі, м'яко кажучи, нетривіальні концепції. Їх поспішили упровадити, не дивлячись на відсутність обкатки в бойових умовах. Однією з таких концепцій був винищувач, все озброєння якого було зосереджено в тургелі з круговим обстрілом. У Англії ця філософія привела до створення реальних літаків: сухопутного Боултон-Пол «Дефайент» і палубного Блекберн «Рок» (Рух -- міфічний птах). Вона була помилковою, оскільки наявність тургелі, звичайно встановлюваної на бомбардувальниках, дуже важкої і не обтічної для винищувача, а також другого члена екіпажа -- стрільця, що сидить в ній, не могли не відобразитися на швидкості і маневреності такого винищувача.

На початку 30-х років фірма Боултон-Пол, що займалася в основному виробництвом рухомих стрілецьких установок для бомбардувальників, випустила серію біпланів Хоукер «Демон», оснащених гідравлічної туреллю власної розробки. Для поліпшення обтічності за туреллю була передбачена так званій «рачина спинка» -- що випускається в похідному положенні гар грот, поліпшуючий обтічність, а в прибраному, бойовому положенні що майже не створює мертвих зон для обстрілу верхньої півсфери. Відправною крапкою для створення палубного винищувача-моноплана і оснащення їм нових авіаносців була готова чотирьох - кулеметна турель з гідроприводом, навколо якої і почав «рости» новий літак. Недоліки схеми, такі, як великий шкідливий опір тургелі, її вага, значні мертві зони в передній і нижній півсферах, а також розділення обов'язків між льотчиком, зайнятим виключно пілотуванням, і стрільцем, що веде вогонь в невигідних для себе умовах, вважалися малозначними і в розрахунок не бралися. При цьому указувалося, що двомісний винищувач-біплан «Демон» чудово зарекомендував себе. Ця паралель також була неправомірна, адже що добре на мало швидкісному біплані, то малоприемлемо для винищувача-моноплана із збільшеною швидкістю.

У 1937 р. фірма Блекберн одержала від міністерства авіації замовлення на розробку двох палубних літаків нового покоління. Паралельно з «баштовим» винищувачем «Рок» (специфікація ВМС номер 0.30/ 35) йшло проектування пікіруючого бомбардувальника вельми схожої конструкції, що надалі одержав найменування «Ськуа». Уніфікація більшості вузлів і агрегатів цих двох машин, на думку конструкторів Дж. Петі і Р. Родса, спрощувала і здешевлювала процес НИОКР, серійного виробництва, а також ремонт і технічне обслуговування.

Прототип «Рока» без посадочного крюка і механізму складання крила був готовий до літа 1938 р. Надалі літак був повністю адаптований до використання з авіаносців -- під хвостовою частиною фюзеляжу встановили консольний посадочний крюк, крило зробили таким, що складається, встановили також крюки для кріплення повідця катапульти.

Страницы: 1, 2