та Петроґраду; засновано Національну ґалерію Мистецтва, Український Історичний Музей та Українську Національну Бібліотеку, яка зростала з надзвичайною швидкістю. Наприкінці гетьманської доби в цій бібліотеці було вже понад 1.000.000 книжок. Поміж науковими закладами перше місце належало Українській Академії Наук.

Після масової демобілізації армії Центральна Рада почала формувати українське військо.

Мобілізація мала розпочатися в жовтні 1918 року; мали зібрати з цілої України в жовтні 1918 року 85.000 вояків, а на 1 березня 1919 року -- 79.000.

Ще в липні 1918 року була зформована Гвардійська Сердюцька дивізія з 5.000 вояків. Укомплектовано її хлопцями від 18 до 25 років з родин хліборобів, статечних господарів, переважно з Полтавщини. У листопаді 1917 р., на прохання делегації вояків-галичан, почато формування Галицько-Буковинського Курення Січових Стрільців. Згодом цей курінь мав розгорнутися на дві дивізії. Формували його в Києві.

На початку серпня 1918 року Український Національно-Державний Союз перетворився на Український Національний Союз, який виставив гасло -- боротьба за владу в Україні.

Була й друга опозиційна сила: Всеукраїнський Союз Земств; головою Київської Губерніяльної Земської Управи був С. Петлюра.

Національний Союз повів рішучу боротьбу проти гетьманського уряду.

Україна мусіла шукати інших шляхів та зв'язків перед загрозою наступу большевицьких сил, які почали захоплювати північносхідню частину Чернігівщини.'"

Л. Троцький відверто казав на VI з'їзді Совєтів, що завдання Червоної армії -- скористувавшись з моменту, коли німецькі війська залишать Україну, а війська Антанти ще не встигнуть її опанувати, заволодіти українськими землями.

1.3 Директорія

У листопаді 1918р. гетьман П. Скоропадський без згоди народу проголосив Україну частиною Росії. Щоб урятувати українську державність, створюються Український національний союз на чолі з В. Винниченком (1880 -- 1951) і новий уряд -- Директорія УНР. Проти гетьмана повстали січові стрільці, підтримані селянськими масами Білоцерківщини. Формується Дніпровська дивізія (10 тисяч чоловік) на Трипільщині. До лав українського війська вступають селяни, робітники, інтелігенти.

Після зречення гетьмана Директорія, утворена у листопаді, фактично прийшла до влади.18 грудня 1918 p. Директорія Української Народної Республіки урочисто вступила до Києва.

Становище нової влади було дуже тяжким. Україна була оточена ворогами з усіх боків. Шість різних армій діяли на її території. На заході стояли польські війська. Після повалення гетьманської держави посилився рух радянських військ в Україну. На південно-східному кордоні виступили російські сили антибільшовицького спрямування, які очолив генерал Денікін. Південна смуга, з Одесою, Миколаєвом, Херсоном, була зайнята французами.

Німецька та австро-угорська армії тримали "нейтралітет", бо їх солдати кидали зброю і амуніцію й шукали нагоди для виїзду додому. Крім того, в Україні почали діяти сотні загонів під проводом різних отаманів.

Велике лихо Директорії полягало в тому, що вона не мала відповідних органів, які б проводили в життя її програму. Становище уряду було важким ще й тому, що усередині його не було єдності, не було спільної політичної лінії. Директорія не була спроможна об'єднати українські сили. На бік більшовиків перейшла одна з найбільших повстанських груп під командуванням отамана М.Григор'єва, яка перед тим тривалий час боролася з ними на півдні України. Перейшов на бік більшовиків також анархіст Н.Махно зі своїм великим загоном. Ще більше значення мав перехід на бік більшовиків Дніпровської дивізії, що стояла поблизу Києва, під командою отамана Зеленого. Україна вкрилася повстанськими загонами, які не визнавали влади Директорії. Простір їх дій був обмежений: кожний діяв у своєму регіоні. Вони часто змінювали орієнтацію: то ставали на бік Директорії, то переходили до більшовиків, чим посилювали анархію. А у Директорії не було сил боротися з радянськими військами, з плинними настроями повстанських отаманів, з антиукраїнською агітацією.

Урочиста церемонія Злуки відбулася 22 січня 1919 р. на майдані Святої Софії у присутності десятків тисяч киян.

2.Боротьба українців за незалежність в роки Другої світової війни

2.1 Українська повстанська армія - Збройні сили Українського народу

УПА була створена 14 жовтня 1942 року за рішенням політичного проводу ОУН для захисту мирного населення України від знущань Німецької окупаційної влади. Головнокомандуючим УПА, з 1943р. по 1950р. був Роман Шухевич, псевдонім Тарас Чупринка. Маючи визначні здібності, він створив дієздатну, багаточисельну військову силу, котра потужно протистояла Німецьким і Радянським каральним військам.

Жорстокі та антилюдські політичні системи комуністичних та фашистських загарбників сприяли державницьким та патріотичним почуттям мирного населення, котре масово вливалося в ряди УПА. В 1944р. УПА нараховувала близько півмільйона осіб. Саме УПА врятувала населення Західної України від масового терору і повного знищення комуністичним режимом, очолюваним Сталіним. УПА -це широкомасштабний партизанський рух опору, який був дуже добре організованим, мобільним, скоординованим і являв собою дійсно партизанську армію відмінну від усіх інших, що діяли в Другу Світову Війну. УПА ніколи не отримувала міжнародної допомоги. Зброю, боєприпаси, уніформу діставали в бою з нацистами і більшовиками. УПА володіла сіткою підпільних військових навчальних закладів. Також в кожному військовому підрозділі перебував священник, котрий виконував функції капелана.

Все керівництво УПА було високорелігійним і велику увагу приділяло захисту церкви на Західно-Українських землях від безбожного комуністичного режиму. В УПА були люди різних національностей: росіяни, вірмени, грузини, узбеки, азербайджанці, німці, італійці, євреї і татари. Вони переходили в УПА, протестуючи проти політичних режимів Німеччини і Росії, переховуючись від їх спецслужб. Деякі були просто звільнені при депортації з залізничних ешелонів, при ув'язненні з тюрем Гестапо, СС та НКВД. Підрозділи УПА знищили багато високопоставлених ворожих командирів, котрі приймали участь в каральних операціях проти мирного населення. Два керівники найвищого командного складу ворожих армій Нацистського СА Віктор Люцце і Червоної Армії маршал Микола Ватутін, були знищені УПА.

Каральні війська СССР жорстоко розправлялися із мирними людьми, котрі матеріально і морально підтримували борців за волю, а також із членами родин воїнів УПА. Найжорстокіші катування зазнавали родичі воїнів української армії, котрі боролися в підпіллі із більшовизмом. В тому числі і родичі головного командного складу УПА. Так, вся родина Романа Шухевича, дружина і малолітні діти, були арештовані, піддані фізичним і моральним катуванням та утримувалися як заручники.

Мирне населення високо цінувало боротьбу УПА і всіляко підтримувало військові підрозділи УПА. Завдяки підтримці мирного населення та хорошій організаційній діяльності вищого командного складу, успішні бойові дії велися до початку 50-х років і були направлені виключно проти каральної системи СССР. 5 березня 1950 року ворожі спецслужби вистежили в с.Білогорща під Львовом Головнокомандуючого УПА Романа Шухевича з відділом особистої охорони. В нерівній битві з військами НКВД вони загинули, як Герої, знищивши чимало ворогів. Рівно через 3 роки, 5 березня 1953р. помер Сталін.

З 1950р. по 1954р. очолював УПА Василь Кук, котрий будучи раненим в бою попав в полон. Практично з початку 50-х років за рішенням головного проводу ОУН активні бойові дії згортаються, деякі формування розпускаються, а організаційна мережа переводиться в глибоке підпілля і основний напрям роботи зосереджується на пропагандивно-інформаційній діяльності. Левова частка найкращих сил ОУН та УПА отримує завдання легалізуватися, щоб в майбутньому підтримати та продовжити національно-визвольну боротьбу. Це завдання було успішно виконано і основні сили були збережені від повного знищення. Ці люди плекали ідею Української Державності протягом усього життя та передали її наступним поколінням. В наслідок чого у 1991 році постає Незалежна Українська Держава. Окремі відділи діяли включно до 60-х років.

Останній військовий обов'язок воїни УПА виконували в жовтні 1956 року коли сміливо боролися на боці угорців, щоб допомогти угорському антикомуністичному повстанню.

Українська Повстанська Армія була народною армією. Вона діяла в умовах бездержавності протягом багатьох років і повністю утримувалася народом.

2.2 УПА на Вінниччині

На терені Вінницької області діяла група УПА-Південь. Вона буда сформована влітку 1943 року під командуванням полковника "Батька" (Омеляна Грабця) на Уманщині. На початку 1944 року ця група складалася з 3-х Воєнних округів (ВО): ВО "Холодний Яр", ВО "Вінниця" та ВО "Умань". До ВО "Вінниця", яким командував командир "Ясен", входили курені "Сторчана", "Мамая" та "Буревія".

Большевицька пропаганда багато років паплюжила українських повстанців, називаючи їх "українсько-німецькими націоналістами", "прислужниками Гітлера" і т. п. Щоб спростувати ці звинувачення, варто звернутися до німецьких джерел. В період окупації у Вінниці виходила газета "Вінницькі вісті" під егідою німецької адміністрації і висловлювала іі думку. 3-го червня 1943 року ця газета писала про борців за волю України: "Ми думаємо, що ці "отамани", які прибирають голосні опереткові псевдоніми, втягнені ...у майстерну сітку жидівсько-більшовицьких провокацій. Тим самим вони перебувають на службі ворогів України... В своїх власних інтересах населення України категорично відкидає більшовизм і відпекується від так званих "національних" бандитських груп".

Влітку-восени 1943 року УПА-Південь вирушила в рейд на захід через Гайсинщину, Жмеринку, Літинщину в Летичівщину. Про боротьбу українських повстанців в той час в Літинському р-ні розповідає учасник тих подій Микола Миколайович Шестопаль родом з с. Вонячен (нині Городище).

Якось уночі хтось постукав до них у хату - це був командир "Батько". Він приніс з собою друкарську машинку, на якій почав друкувати листівки. А Микола Шестопаль, тоді 16-тирічний хлопець, розкидав і розклеював ці листівки у Літині. У них розповідалося про звірства фашистів, про те, як бідують українці, що виїхали в Німеччину. В цих листівках повстанці закликали юнаків і дівчат не їхати в Німеччину. "Батько" говорив з молоддю, пояснював їм, що і німці, і більшовики це вороги і з ними треба боротися, співав пісні: "Ми українські партизани, нащадки славних козаків, ми носим бомби і нагани і б'єм комуну й німаків".

Поживши кілька днів, поки поранена рука зажила, "Батько" пішов на Летичів.

А через деякий час Миколу Шестопаля схопили німці й кинули в Літинську тюрму. Його там били, вимагаючи, щоб він сказав, де "Батько".

Якось вночі в тюремну камеру зайшли якісь люди і розбудили Миколу: "Вставай, ми українські повстанці, прийшли вас визволяти". Той злякався, подумав, що це провокація німців, але потім побачив "Батька" і зрозумів, що це "свої". Вони розкидали листівки, прихопили кілька гвинтівок і втекли. В Літині після цього зчинився страшенний гармидер, літали ракети, чулася безладна стрілянина німців і поліцаїв. Але семеро сміливих повстанців, які вчинили наліт на Літинську тюрму, були вже далеко.

Під час німецької окупації на терені Вінниччини були сутички між червоними партизанами і українськими повстанцями. Згідно архівних матеріалів большевицькі партизани загону ім. Кірова під керівництвом С. Тарнавського роззброїли націоналістичну групу в с. Жорниці Іллінецького р-ну. А в постанові Літинського РК КП(б)У говориться, що "украинско-немецкие националисты убили наших подпольщиков Главачука Феодосия и Ткачука Герасима - с. Новоселица-Залужная".

В кінці 1943 року, ЗГІАНО звіту про бойову діяльність кавбригади ім. Леніна, "имели место случаи также столкновения партизан с украинскими националистами, которые, численностью до 600 чел., дислоцировались в селах и хуторах вблизи Черного леса".

Як свідчить Микола Шестолаль, на Літинщині між "Батьком" і червоними партизанами була укладена угода про координацію дій. У звіті командира з'єднання ім. Леніна Владимирова також є згадка про намагання большевицьких партизан провести переговори з українськими повстанцями. Під час перебування з'єднання на Літинщині його командування довідалося, що в Брусленові стоїть бригада УПА. "Мечковскому и Васильеву было приказано связаться с ними... и "пригласить их в гости" в часов 10-11 вечера", - свідчить Владимиров. Але ті не погодились, пояснивши Бурченку (очевидно, комісарові) і Владимирову, що бандерівці з Брусленова вийшли. А, насправді, ті залишалися на місці і лише наступного дня залишили село.

За намагання знайти спільну мову з українськими повстанцями Бурченко, як вважає М. Шестопаль, потрапив у немилість до большевицького керівництва.

Весною 1944 року перед наступом Червоної Арміі група УПА-Південь вирушила з Вінниччини й Кам'янець-Подільщини на Волинь. Під час цього переходу повстанці зазнали тяжких втрат у боях з "заградітельнимі отрядамі" НКВД.

Для українських визвольних сил на Вінниччині почався новий етап - боротьба з большевицькою окупацією. 7 квітня 1944 року, згідно донесення майора НКВД Бруєвича, його опергрупа вступила в бій з українськими повстанцями на території Хмельникського р-ну, було вбито 2-х повстанців і одного взято в полон.

Одним з найголовніших завдань Української Повстанської Арміі було проведення агітаційної роботи серед населення, розповсюдження листівок із закликами підніматися на боротьбу проти фашистського і большевицького поневолення.

Одна з листівок, що поширювались в нашій області, закликала українців: "На жадну проголошену ворогом мобілізацію ми не підемо, ані на німецьку, ані на московсько-більшовицьку... Ми не приймаємо наказів ворога. Нам наказує сьогодні тільки організація українських націоналістів (ОУН).

На Вінниччині розповсюджувались також книжечки "Слово бойцам и командирам Красной Армии", Універсал Української Головної Визвольної Ради від червня 1944 року, гумористичні листівки, "Український перець".

Зокрема, на Вінниччині після війни діяло кілька націоналістичних груп. Так в Гайсинському і Тростянецькому районах, за даними секретаря Гайсинського РК КП(б)У, діяла "бандитская группа бандеровцев" Ломачевського. Згідно довідки в. о. начальника управління МГБ Вінницької області полковника Антонова від 25. XI. 47 p. на території Хмельникського та Уладівського районів діяла група "нелегала-оуновца" Бевзелюка Василя Максимовича, а в Літинському р-ні - група Гуменюка. 22 листопада опергрупа УМГБ під керівництвом підполковника Марушенко розправилася з Бевзелюком - він був убитий.

У вересні 1946 року Вінницький обком КП(б)У доповідав секретарю ЦК КПБ(б)У Хрущову, що на території області виявлені листівки "антисоветского, националистического содержания". На території Сорочанського мелькомбінату були знайдені листівки загону Віктора Деманченського із зверненням до народу: "Весь забранный хлеб лежит на складах, а мы пухнем от голода... Для того, чтобы вы остались живы, надо чтобы все эти склады пошли дымом, а хлеб чтобы был в наших руках".

А в селі Паланка Тульчинського р-ну з'явилися листівки надруковані на машинці:

"Драгоценный, замученный большевистской и фашистской неволей украинский народ, пойми, что большевизм и фашизм - это родные братья, враги всего человечества.

Смерть кровавому фашизму! Смерть кровавому большевизму!

Да здравствует свободная, вольная, независимая Украина!

Разбирай колхозно-крепостнический хлеб, чтобы избежать страшный голод в 1947 году!"

Автори і розповсюджувачі цих листівок знайдені не були.

Через рік, у вересні 1947 року секретар Вінницького обкому КП(б)У М.Стахурський відправив доповідну такого змісту:

"Сов. секретно. Секретарю ЦК КП(б)У товарищу Кагановичу.

Доношу, что 17 августа 1947 года в 5 часов 30 минут утра на территории села Тартак Чечельникского района директором инкубаторной станции тов. Швец А.А. обнаружено, подобрано и сдано районному отделению МГБ 11 листовок контрреволюционного содержания, а именно:

"Червоноармійці! Організовуйте революційну боротьбу проти Сталіна під гаслом: воля народів і людини! Геть тиранів і диктатуру сталінськоі кліки! Смерть Сталіну!"

Таким чином, не збулося пророкування німецьких окупантів, щодо УПА, висловлене ними в газеті "Вінницькі вісті": "Досить двох тижнів, щоб таку "велику силу", ... яка є просто смішною в обставинах сучасної війни з її літаками, танками, вогнеметами та іншими модерними воєнними засобами, знищити дощенту". Боротьба УПА проти большевицькоі окупації тривала до 1952, а за деякими даними до 1956 року.

3.Висновки

Не полишаючи сподівань на на створення незалежної Української держави, українці використовували всі можливості для досягнення цієї мети. Зокрема й на Вінниччині. Так, на Тиврівщині в 1917-1928 роках діяли загони повстанців під проводом отамана Зеленого, добра слава про якого збереглась і понині, незважаючи на потуги радянської влади. На Вінниччині діяли загони Січових стрільців та Директорії. Під Могилів-Подільським українські війська прийняли останній бій з більшовиками.

Про події тих часів нам нагадує Хрест на цвинтарі в Тиврові,споруджений на могилі павших січових стрільців.

Саме намаганням зламати опір українців і пояснюється особлива жорстокість комуністів під час голодомору 1932-1933 років та репресії тридцятих років на Вінниччині.

Але воля народу не була зломлена, про що свідчить дослідження А.Малигіна і нинішнє сьогодення.

Література

1.Нагаєвський І. Історія Української держави ХХ ст. К., 1994

2. Литвин М. Р., Науменко К. Е. Історія Галицького стрілецтва. Львів, 1991,

3.Анатолій Малигін. БОРОТЬБА ОУН-УПА НА ВІННИЧЧИНІ

4.Орест Субтельний :Історія України(видання 1991 року).

5.Наталія Полонська-Василенко :Історія України (у двох томах, 3-тє видання 1995р.)

Страницы: 1, 2