Цей процес денаціоналізації, що охопив насамперед українські шляхетські кола, викликав в Україні наприкінці ХVІ - на початку ХVІІ ст. серйозний опір. В умовах посилення боротьби за вплив на освіту з боку католицького, уніатського, протестантського віровчень православна церква втрачає свою монополію у галузі шкільництва. З ініціативи окремих осіб або груп української шляхти, міщанства, духовенства виникають нові або реорганізуються старі школи.

Посилення впливу світських кіл, проникнення гуманістичних і реформаційних ідей обумовили вагомі зміни в українській освіті у цей період, виникнення якісно нової школи - греко-слов'яно-латинської. Вона ґрунтувалась на національних традиціях, поєднуючи їх з передовими досягненнями західноєвропейської школи й науки. Такий різновид школи стає визначальним у розвитку освіти у східнослов'янських землях впродовж тривалого часу. Першим навчальним закладом такого типу була школа в Острозі на Волині, яка піднесла систему освіти в Україні до рівня вищих протестантських і католицьких шкіл.

Культурно-освітній центр нового типу, який складався з колегії, літературно-наукового гуртка, друкарні і бібліотеки, заснував у 1576 р. князь Костянтин Острозький, який відігравав роль опікуна православ'я і мецената української культури. Він зібрав у м. Острозі людей з високою гуманістичною освітою. Першим ректором колегії був письменник-полеміст Герасим Смотрицький, друкарню очолював Іван Федоров (1577-1582 рр.), викладали українські учені Даміан Наливайко, Василь Сурозький. Наприкінці ХVІ ст. Острог перетворився на великий просвітницький центр.

Навчання здійснювалося за поширеною в Європі системою “семи вільних мистецтв”, яка поділялась на тривіум (граматика, риторика, діалектика) та квадріум (арифметика, геометрія, астрономія, музика). Острозька школа, як і більшість шкіл того часу, мала переважно гуманітарну спрямованість. Національні культурно-освітні традиції в Острозькій школі зберігались завдяки викладанню церковнослов'янської та грецької мов, які були літературними й конфесійними мовами даного регіону і вивчення яких було характерною особливістю шкіл у східнослов'янських землях ще з часів Київської Русі. Крім того, в умовах наступу католицизму церковнослов'янська мова виступала як засіб самозбереження національної віри й культури.

Разом з тим, навчання будувалось таким чином, щоб випускники школи за рівнем освіти не поступались тим, хто закінчив католицькі та протестантські школи. У зв'язку з цим в Острозі значну увагу приділяли вивченню латини, яка була мовою західноєвропейської школи, науки, літератури. До того ж у Речі Посполитій вона було також офіційною мовою адміністративних та судових установ. Острозька школа стала фактично першою вищою школою в Україні. Після смерті К.Острозького (1608 р.), нащадки якого прийняли католицтво, вона поступово занепадає. У 1624 р. єзуїти відкрили в Острозі свій колегіум і припинили діяльність школи.

З другої половини 1580-х рр. значну роль у суспільно-політичному і культурному житті починають відігравати братства - громадсько-політичні організації українського міщанства, які створювалися для захисту своїх станових і національно-релігійних інтересів. Вони розпочинають боротьбу проти національного і релігійного обмеження, за збереження православ'я та української культури, у тому числі у галузі освіти. Створення шкіл було одним з головних положень статутів братств. Наприкінці ХVІ - на початку ХVІІ ст. в Україні виникає близько 30 братських шкіл, першою з яких була школа при Львівському Успенському братстві (1586 р.).

Її першим ректором був визначний знавець і викладач грецької мови єпископ Арсеній. Він розробив один з найстаріших шкільних статутів Європи - “Порядок шкільний”, який містив педагогічні ідеї та визначав коло предметів. Цим статутом було закладено принцип станової рівності освіти. З 1604 р. братство запросило на посаду ректора школи чудового знавця латинської та грецької мов Івана Борецького.

Школа готувала вчителів і священиків, а також намагалась зразково поставленим вихованням протидіяти антиукраїнським впливам єзуїтської школи. Визначним здобутком Львівської школи було створення її студентами греко-слов'янської граматики “Адельфотес”, призначеної не лише для вивчення мов, а й для знайомства з діалектикою, риторикою, музикою, арифметикою, геометрією, астрономією, медициною та богослов'ям.

Інші братські школи, які виникають у Перемишлі, Рогатині, Замості, Києві, Вінниці, Немирові, Крем'янці, Луцьку та ін., будувались за зразком Львівської. Вона надсилала багатьом свій статут, постачала підручники, а іноді направляла й вчителів. Під ідейним і педагогічним впливом братських шкіл перебували монастирські і парафіяльні школи.

За навчання у братських школах батьки сплачували певні кошти, діти незаможних батьків навчалися безкоштовно. За програмою навчання ці школи були закладами середнього типу. Найголовніша увага приділялась вивченню слов'янської та української книжної мов. Усі братські школи у своєму розвитку пройшли два етапи: вони виникали як греко-слов'янські, а згодом почали зближуватись з латино-польськими. Це дозволяло знайомитися з досягненнями західноєвропейської науки й літератури.

У 1615 р. була заснована Київська братська школа. Одним з організаторів школи й першим її ректором був Іван Борецький (пізніше - митрополит Іов), який переїхав зі Львова. У Київській братській школі, як і у Львівській, викладались церковнослов'янська, грецька, латинська, книжкова українська мови, філософія, риторика, поетика.

Викладання не у всіх школах було однаковим і визначалося можливостями братств. Але Львівська, Луцька, Київська братські школи за рівнем викладання успішно конкурували з єзуїтськими й протестантськими і відіграли важливу роль у розповсюдженні освіти, розвитку наукових знань, боротьбі проти католицизму.

Діяльність українських освітніх закладів проходила в умовах посилення національно-релігійного тиску. Після Берестейської унії (1596 р.) розпочалось створення уніатських шкіл: у 1609 р. Іпатій Потій заснував уніатську школу у Володимирі, такі ж школи у Барі, Шаргороді, Холмі організував уніатський орден василіан. В уніатських школах вивчались латинська, польська, грецька, а іноді й церковнослов'янська мови, але головним їх завданням було насадження уніатства. Королівський універсал 1613 р. прирівняв ці школи до католицьких.

З початку ХVІІ ст. Київ стає провідним культурним центром України, чому в значній мірі сприяло зростання економічного значення міста. У 1631 р. митрополитом Київським став Петро Могила, який заснував Лаврську школу як вищий заклад європейського типу. Від братської вона відрізнялася тим, що в ній вивчались “сім вільних мистецтв” і більше уваги приділялось латинській мові, а грецька мала другорядне значення. Відкриття школи у Лаврі викликало невдоволення Київського братства, яке не бажало передавати шкільну освіту до рук архімандрита Києво-Печерської лаври. У 1632 р. братчики примусили П.Могилу погодитись на об'єднання навчальних установ.

Школа отримала назву Київської колегії (у Західній Європі колегіями називали навчальні заклади вищого типу) і за змістом навчальних програм і рівнем викладання відповідала вимогам європейської вищої освіти. Однією з реформ, здійснених П.Могилою, стало введення викладання у колегії та багатьох братських школах латинською мовою, яка становила невід'ємну ознаку освіченості. Без її знання неможливо було вступити до вищих шкіл Західної Європи. У колегії викладались також старослов'янська, книжкова українська, польська та грецька мови. Крім того, у програму П.Могила ввів викладання “семи вільних мистецтв”. З часом у програму навчання почало входити вивчення німецької, французької, староєврейської мов, з 1751 р. введено курс російської мови і поезії. Викладались також історія, географія, література. Повний курс навчання тривав 12 років.

Київська колегія дещо відрізнялась від західноєвропейських університетів, що було обумовлено історичними умовами та національними традиціями: в ній не було обов'язкової для університетів системи факультетів, учням не надавались учені ступені, не завжди читався курс богослов'я. Останнє було пов'язане з політикою польського уряду, який забороняв викладати у колегії богословські науки, інакше заклад мав би права академії. Все ж рівень освіти, який отримували випускники Київській колегії, був достатньо високим, що давало їм можливість продовжувати навчання за кордоном і відкривало шлях до європейської науки. Київська колегія продовжувала залишатись центром українського культурного життя і у другій половині ХVІІ ст.

Хоча входження Лівобережжя до складу Росії після національно-визвольної війни під проводом Б.Хмельницького зумовило суперечливі тенденції у духовному розвитку України, на Лівобережжі зберігався багаторічний досвід організації шкільної освіти. Продовжували існувати приходські школи при церквах, в яких вчителювали дяки та їх помічники (“виростки”, “молодики”), у містах працювали школи для дітей духовенства, ремісників, купців. На Запорожжі функціонували церковноприходські та січова школи, які велику увагу приділяли навчанню військовій справі і забезпечували освіченими людьми військову канцелярію Запорозької Січі. На Правобережжі продовжували діяти братські школи, але вони поступово втратили провідну роль у галузі освіти. Натомість посилилась політика полонізації, яку проводив уряд Речі Посполитої.

У першій половині ХVІІІ ст. освітній процес на Лівобережжі і Слобожанщині був ускладнений колоніальною політикою царизму, зокрема мовною. Низка царських указів (1721, 1727, 1728, 1735 рр.) була спрямована на введення російської вимови у церковну практику й обмеження друкування та розповсюдження книжок, написаних українським варіантом церковнослов'янської мови. З другої половини ХVІІІ ст. усі школи України поступово перейшли на російську мову. Іншою перешкодою розвитку національної освіти були кріпосницькі відносини.

Початкова освіта на Лівобережжі, Слобожанщині та Запорожжі до останньої чверті ХVІІІ ст. зосереджувалась у церковно-парафіяльних школах. Вони існували майже у кожному селі, засновувалися сільськими громадами й у них навчалися діти старшини, козаків, а також селян. У 1748 р. на території семи полків Гетьманщини було 866 шкіл, але розміщення їх було нерівномірним. Так, у Ніжинському полку нараховувалося 217 шкіл, Лубенському - 172, тоді як у Миргородському - лише 37. На Слобожанщині у 1730-х рр. налічувалася 131 трирічна церковно-парафіяльна школа. В наступні роки кількість цих шкіл зменшилась, що пояснювалося дальшим розоренням і закріпаченням селян і козаків.

За свідченням лубенського полковника І.Кулябки, освічених людей не вистачало навіть для заміщення посад осавулів і сотенних отаманів. У 1768 р. з його ініціативи почалося навчання грамоті й військовій справі понад тисячі козацьких дітей. Невдовзі досвід Лубенського полку схвалила Генеральна канцелярія, котра сприяла його поширенню у всіх полках. З другої половини ХVІІІ ст. для дітей старшини створювалися закриті учбові заклади - пансіони та інтернати, в яких викладали переважно іноземці. На Запорожжі у 1754-1758 р. існувала Головна Січова школа для дітей переважно заможних козаків і старшини. За змістом навчання вона прирівнювалася до кращих братських шкіл, у ній викладали піїтику, риторику, математику, астрономію, музику (велася підготовка кобзарів, цимбалістів, сурмачів, скрипалів) та ін.

У ХVІІІ ст. розвиток вищої освіти в Україні був пов'язаний насамперед з діяльністю Києво-Могилянської академії, якій указами Петра І від 1694 р. та 1701 р. було надано статус академії, права самоуправління (як у вищих навчальних закладах Європи) й уперше дозволено викладати курс богослов'я. До середини ХVІІІ ст. Києво-Могилянська академія вважалась одним з перших за значенням вищих навчальних закладів Російської імперії. Серед її слухачів було багато вихідців з Правобережжя й західноукраїнських земель, уродженців центральних районів Росії, а також представників пригноблених Туреччиною та Австрією слов'янських народів (сербів, болгар, чорногорців та ін.). Хоча навчання в академії значною мірою мало церковно-богословський характер, її слухачі діставали досить всебічну освіту.

Головну масу студентів становили діти старшини, духовенства, заможних козаків і міщан; у реєстрі слухачів за 1729 р. згадано представників майже всіх відомих тоді старшинських сімей. Разом з тим, серед студентів були й бідні, що жили у бурсі (гуртожитку). Свою роль культурно-освітнього центра академія почала втрачати з кінця ХVІІІ ст. й була закрита у 1817 р. Її функції перейняла Київська духовна академія (1819 р.).

Українська старшина, не задовольняючись духовним характером академії, яка з другої половини ХVІІІ ст. все більше перетворювалася у спеціальний церковний навчальний заклад, не раз ставила питання про відкриття у полкових містах Гетьманщини та Слобожанщини університетів. Навіть російські адміністратори П.Румянцев та Г.Потьомкін неодноразово виступали з подібною ідеєю. Царський уряд відкидав усі ці проекти, штучно консервуючи церковно-схоластичний характер освіти в Україні.

Важливе значення у розвитку освіти мали також колегіуми у Чернігові (1700 р.), Харкові (1726 р.), Переяславі (1730 р.). Харківський колегіум став центром освіти Слобожанщини, у відкритих в 1768 р. додаткових класах викладались інженерні науки, артилерійська справа, геодезія, географія, французька та німецька мови, а з 1773 р. було відкрито клас вокальної та інструментальної музики. Крім того, наприкінці ХVІІІ ст. існувало ще дві семінарії - у Полтаві та Новгород-Сіверському, які були всестановими й загальноосвітніми школами.

Розвиткові національної освіти на Правобережжі й західноукраїнських землях заважала політика полонізації, яку проводив польський уряд. Шкіл на Правобережжі було дуже мало. Влада підтримувала лише єзуїтські колегії та уніатські школи, навчання в яких мало яскраво виражений польсько-католицький характер. У містах Східної Галичини існували трирічні школи, в яких навчалися діти шляхти, міщан, духовенства, а викладання здійснювалося польською мовою. Важливим осередком освіти й науки на землях Західної України був Львівський університет (1661 р.), викладання в якому велося латинською мовою.

Після першого поділу Речі Посполитої (1772 р.) західноукраїнські землі увійшли до складу імперії Габсбургів. Австрійський уряд здійснив реформи в галузі освіти. З 1774 р. було запроваджено три види шкіл: однокласні “парафіяльні” з викладанням рідною мовою; трикласні “тривільні”; чотирикласні “нормальні” з викладанням німецькою мовою. Як “рідна мова” була допущена й українська (церковнослов'янська з українською вимовою). Львівський університет було перетворено на світський заклад, при ньому у 1787-1808 рр. діяв “Руський інститут” (“Studium Ruthenum”) - відділення, де на філософському і богословському факультетах окремі предмети викладалися українською мовою.

Дуже низьким стан освіти був на Буковині. За турецького панування тут майже не було шкіл. З встановленням австрійської влади було відкрито кілька шкіл, де викладання велося переважно румунською та німецькою мовою. Закарпаття перебувало у складі Угорського королівства, що обумовило там політику латинізації та мадяризації. Разом з тим, там існувала невелика кількість церковно-уніатських шкіл з викладанням “руською” (як називалась там українська) мовою. Викладання слов'яно-руською мовою здійснювалося також у Мукачівській монастирській школі (з 1744 р. - духовній семінарії), яка стала основою для створення учительської семінарії. У 1776 р. вона була переведена до Ужгорода.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12