Відповідаючи сподіванням насамперед українського селянства, 10(23) червня 1917 р. Центральна рада видала свій Перший Універсал, у якому декларувалося: «Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою Російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям».

Але, як відомо, Тимчасовий уряд не поспішав з передачею хоч якоїсь частини влади Центральній раді. Лише після страшного провалу наступу в Галичині, щоб якось підштовхнути українців до участі у чужій їм війні за інтереси Антанти, Керенський змушений був визнати за Центральною радою право на урядування в п'яти губерніях (Київській, Полтавській, Волинській, Подільській та Чернігівській) колишньої царської імперії.

Напруження у відносинах між Центральною радою і центром особливо зросло після більшовицького перевороту в Петрограді, тому що лідери українського і національного руху на чолі з Грушевським не поділяли більшовицької концепції соціалізму. Вони вважали головним творчим класом республіки трудове селянство, а не переважно зрусифікований робітничий клас, прагнули зберегти нейтралітет щодо перебігу подій у Росії.

Після проголошення Декретів ІІ Всеросійського з'їзду Рад Центральна рада, втративши надію на скликання Установчих зборів прийняла Третій Універсал 7(20) листопада 1917 р., який проголосив утворення Української Народної Республіки (УНР).

Було прийнято і цілий пакет соціальних програм - ліквідація власності на поміщицькі та інші нетрудові доходи, передача ціх земель народу без викупу, встановлення 8-годинного трудового дня, державного контролю над виробництвом і т.п. Забезпечувалась свобода слова, друку, віри, зібрань, страйків, недоторканість особи, помешкання, поширення прав місцевого самоврядування, гарантії «розвитку всіх народностей на Україні сущих» на основі національно-персональній автономії та інші демократичні свободи.

Продекларувавши утворення УНР як складової частини Російської Республіки -- Федерації «рівних і вільних народів»,-- Універсал встановлював суверенітет УНР над землями, заселеними в більшості українцями: Київщиною, Волинню, Чернігівщиною, Полтавщиною, Харківщиною, Таврією (без Криму). Остаточне визначення кордонів УНР мало бути встановлене згідно волі народів суміжних територій, де більшість населення становили українці. На жаль з прийняттям Третього Універсалу Центральна рада явно запізнилась. Він не повернув їй підтримку дезорганізованих і розчарованих мас.

Контролювати хід подій Центральна рада вже не могла. Повстання у великих містах, вторгнення більшовицьких збройних сил на Україну поставили питання про само існування УНР.

Дні і тижні після падіння Тимчасового уряду були вирішальними для Центральної ради. Гострі суперечки між більшовиками і націоналістами завершилися тим. що більшовицькі делегати покинули Всеукраїнський з'їзд Рад у Києві і 25грудня 1917 р. проголосили в Харкові Україну Республікою Рад. Уряд новоутвореної радянської республіки беззастережно визнав над собою владу Раднаркому. Натомість в Києві продовжувалися пошуки компромісу. Націоналістам не вдалося взяти гору. Грушевський доклав усіх зусиль, щоб консолідувати покинутий більшовиками парла-мент.

Проголошення Радянської влади в Петрограді, ультиматум, пред'явлений Раднаркомом Центральній раді, що означав фактичний відхід більшовиків від принципів федералізму і продовження імперської політики збереження «єдиної і неподільної», поставили Грушевського і його прихильників перед неминучістю історичного вибору. В таких умовах і народився Четвертий Універсал -- декларація незалежності України,-- затверджений Малою радою і проголошений 24 січня 1918 року, але датований 9 (22) січня-- днем, коли мали зібратися Установчі збори.

Відстоюючи незалежність і повну державну самостійність України, Універсал водночас відбив прагнення його авторів до соціалістичного вибору і в кінцевому рахунку -- до створення федерації соціалістичних республік усього світу. Але це бачилось десь там, у далекій перспективі. Згодом у своїй статті «Україна окремішна» Грушевський, розуміючи це і твердо стоячи на ґрунті реалій кінця 1918 року, звертається до своїх сучасників, а може й до нас сьогоднішніх: «Поки що ж перед нами велике і тяжке завдання соціального і політичного будівництва на Україні». І перший її Президент твердо заповідав своїм нащадкам: «...всі, хто щиро приймає до серця інтереси українського народу, повинні дбати про збереження українськоі окремішності від сторонніх впливів і втручань».

Але сил для захисту суверенітету республіки у Центральної ради не було, а ідея соціалістичного федералізму ставала все більше і більше ілюзорною; стомлені війною, розгублені, політично дезорієнтовані і введені в оману селянські маси України фактично стояли осторонь тієї героїчної боротьби, яку вела обеззброєна Центральна рада проти більшовицького наступу на Україну.

Коли з Петрограду надійшов ультиматум, делегати Всеукраїнського з'їзду Рад виявили майже монолітну твердість і прийняли ухвалу, що у відповідь на погрозу війною УНР проголошує свій нейтралітет і готовність захищати свої інтереси, якщо буде допущено пряме втручання в українські справи.

Водночас почався наступ Червоної армії та інших військових угрупувань, на Київ. Сил у Центральної ради протистояти цьому наступові не було. 25 січня (7 лютого) війська, депутати Центральної ради, уряд УНР залишили зруйнований і палаючий Київ і відступили на Волинь.

Трагедія Бреста

Крах ілюзій федералізму доповнювався ускладненням зовнішньополітичної ситуації. Фактично війна між Центром і Україною вже розпочалася. Однак це не завадило спільній російсько-українській делегації вес-ти переговори у Бресті про перемир'я з австро-німецькими властями, що розпочалися 22 грудня 1917 р. Троцький якомога затягував їх, виконуючи вказівку Леніна.

Про «зрадницьку» роль Троцького й Грушевського у підписанні Брестського миру в сталінській схемі «Короткого курсу» і безкінечних варіаціях на цю тему, написаних впродовж 70-ти років, сказано чимало. Всього там було вдосталь, не було лише незалежного «скептичного» аналізу. Насправді від української делегації там мало що залежало. Після приїзду делегації до Києва з австро-німецькими пропозиціями на руках, де не було жодного слова про возз'єднання з УНР західноукраїнських земель, Грушевський опинився в скрутному становищі. Перед ним стояв вибір із двох неприйнятних умов: або вести переговори з Ан-тантою, а це означало брати участь у чужій Україні війні, або підписати договір з австро-німецькою делегацією. Як пізніше згадував керівник української делегації О. Севрюк, Грушевський наполягав на тому, що мир може бути ухвалений лише за умови об'єднання Східної Галичини і Північної Буковини на правах окремої Землі Австрійської імперії під протекторатом австрійської корони.

Австро-німецьке командування не збиралося виконувати жодних умов, висунутих урядом Центральної ради. Замість сіро- і синьожупанних дивізій, шо були сформовані з галицьких українців у Австрії (Гру-шевський просив повернути їх додому), в Україну, поділивши її на зони впливу, рушили окупанти. Коли О. Севрюк, підсівши у вагон Грушевського десь між Житомиром і Сарнами, розповів йому про умови миру, професор гірко заплакав. Згодом після повернення до Києва Грушевський говорив на засіданні Центральної ради, що німецькі війська прийшли на власний розсуд, але ж у розумінні простих людей прихід більше як 450 тисяч окупантів в Україну так чи інакше пов'язувався з діями Центральної ради (це не додавало їй авторитету в масах).

Після повернення до Києва Грушевський видає кілька трактатів, де він викладає свої принципи побудови майбутньої Української республіки «не для буржуазії, а для трудящих мас...» Це мала бути народна республіка з децентралізованим управлінням в ній на ґрунті поділу на землі за американською моделлю без жодного бюрократичного політичного диктату центру.

Німецько-австрійське командування недовго терпіло Центральну раду. 28 квітня 1918 року, саме тоді, коли депутати гостро критикували дії української делегації в Бресті, до залу засідань вдерлася команда німецьких солдат. Це була, за словами Винниченка, прелюдія кінця. Наступного дня в залі засідань зібралися незаарештовані депутати (Грушевський був змушений провести ніч у казармі однієї з українських частин, оскільки на нього було здійснено замах російським офіцером), похапцем затвердили конституцію, внесли зміни до земельного законодавства і проголосили Грушевського Президентом УНР, якої вже не існувало. Саме в цей час під наглядом німецьких частин на Софійській площі Скоропадського було проголошено гетьманом, який «узяв на себе усю повноту влади».

Увесь період гетьманщини професор перебував у підпіллі. Ще раз його бачили на Софійській площі, коли 22 січня 1919 року було проголошено Акт злуки УНР і ЗУНР. Але вже 6 лютого вояки Директорії відійшли з Києва, залишивши місто більшовицьким військам. Останні дні перебування Грушевського в Україні пов'язані з його спробами створити опозицію Директорії в особі Комітету захисту республіки. В есерівській газеті «Життя Поділля» Грушевський відкрито виступив проти спроб Петлюри налагодити контакти з Антантою через французьких представників у Одесі, закликав порозумітися з більшовиками і робітничо-селянськими Радами.

Перед загрозою арешту петлюрівськими властями Грушевський вирушає до Станіславу (тепер Івано-Франківськ), а звідти -- на Прагу, де він зустрічається з першим президентом ЧСР професором Томашем Масариком, своїм давнім знайомим і колегою. Там він готується взяти участь у роботі конгресу Соціалістичного інтернаціоналу. Дізнавшись про договір Петлюри з Пілсудським, він виступає з гострим осудом польської інтервенції на Україну, прагне захистити інтереси України на Паризькій мирній конференції. Всесвітньо відомий вчений відвідує Берлін, Женеву, Відень. Він одержує пропозиції від Оксфорда і Прінстона, веде переговори з Львівським університетом, де запанували його опоненти. Зрештою разом з родиною він залишається у Бадені під Віднем (у Австрії в цей час при владі перебував уряд соціал-демократів), куди до Грушевських з'їжджаються представники інтелектуальної еміграції з обох частин України.

Шлях на Голгофу

На початку 1921 р. українська делегація на ризьких переговорах знайшла можливість передати Грушевському запрошення повернутися в Україну. Вче-ний вступає в зносини з головою раднаркому X. Раковським. Звістки про неп і початок політики українізації знову повертають його думками на рідну землю. З іншого боку, і радянські власті вважали за краще мати Грушевського вдома, аніж за кордоном: дуже це була принадлива фігура, навколо якої могла гуртуватися опозиція. Адже настав час Генуезької конференції, Раппало... Лід невизнання і блокади СРСР потроху скресав. У грудні 1923 р. видатного українського історика обирають членом АН УРСР, за ним резервується кафедра української історії, власті запевняють його, що він матиме всі можливості плідно працювати.

2 березня 1924 р. родина Грушевських виїздить з Відня, а вже 7 числа палкі прихильники патріарха української історичної науки, визначного політичного діяча зустрічають його на пероні Київського вокзалу. Навколо Грушевського створюється школа дослідників різних напрямків історії, культури, літератури українського народу, відтворюються академічні інституції. Вчений зав'язує контакти з науковим зарубіжним світом, насамперед в Європі. В цей період свого життя Грушевський повністю відходить від політичної діяльності але ж постійно перебуває під гласним і таємним наглядом ДПУ.

І все ж були дні радісні. Виходять чергові томи його фундаментальних досліджень, ростуть нові покоління істориків. Визнанням світового значення його наукової діяльності стало святкування 6О-річчя вченого-енциклопедиста в жовтні 1926 р. З цієї нагоди на його адресу надійшли поздоровлення з наукових центрів США, Німеччини. Австрії. Чехословаччини, Польші, інших країн, від різних установ Росії і України, приватних осіб. Не було лише вітання від офіційних властей та славнозвісних істпартів, що стали на шлях вичищення української культури. Само ці інституції вживають заходів до того, щоб перешкоджати поширенню серед читачів його «шкідливих для радянської влади праць».

Всупереч організованій кампанії проти вченого в Україні, підступів його недоброзичливців, всесоюзна академія обирає його своїм дійсним членом. Але становище в Україні стає нестерпним. Проходить гучний процес проти міфічного СВУ. Засобами залякування та адміністративного тиску ДПУ підключають до цькування вченого його колишніх учнів і співробітників Л.Онишкевйча. О.Оглобліна. Особлива інтенсифікувалося шельмування після виходу IX тому його «України-Руси». Концепцію вченого історії визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького офіційна преса кваліфікує як націонал-фашистську.

Зрештою вченого відправили до Москви, де його фактично інтернують, ставлять під постійний нагляд ДПУ, часто викликають на допити, але дають можливість працювати в архівах. Ніби відчуваючи наближення кінця, вчений, незважаючи на значну втрату зору. продовжує інтенсивно працювати. Він закінчує Х том «Історії України-Руси», який був відредагований його дочкою Катериною Михайлівною. Було підготовлено й рукопис XI тому, який зник з ЦНБ АН УРСР уже в повоєнні роки за загадкових обставин. В цей же період він закінчує роботу над 7-м, 8-м, і частиною 9-го тому історії української літератури, видає серію трактатів з історії громадської думки XVIII століття на Україні.

Але труднощі наростають. ДПУ інкримінувало йому ідейне керівництво т. зв. «Українським національним центром» (УНЦ). Жодних доказів існування такої організації навіть ДПУ не вдалося винайти, але це не завадило його безперервним викликам на Луб'янку, а також на «співбесіду» з сталінським сатрапом Лазарем Кагановичем.

Восени 1934 р. дружина історика Марія Сільвестрівна домоглася дозволу на короткочасну поїздку до Кисловодська на лікування. Під час перебування в санаторії для вчених в результаті некваліфікованого

медичного втручання, а фактично знову ж таки за загадкових обставин вчений помер. Йому лише нещодавно минуло 68 років, попереду ще могли бути роки плідної роботи...

Закінчення

Величезна працездатність, енциклопедична ерудиція, універсалізм дозволили йому однаково плідно працювати в літературознавстві й фольклористиці, археографії й соціології. Найбільше гострих дискусій розгорталося і по сьогоднішній день точиться навколо його фундаментальної праці-- «Історія України-Руси».

Свою присягу Михайло Грушевський гідно додержав. Ніхто з українських вчених не дорівняв йому числом своїх публікацій (майже 1800, в тому числі 180 книжок) Ледве чи багато вчених є на світі, що могли б з ним рівнятися. Своє завдання, як історика свого народу він розумів дуже широко, і його сумлінно і талановито виконав.

Не меншими є й заслуги перед народом М. С. Грушевського як політичного діяча. Перший голова Центральної ради, перший Президент України він багато доклав зусиль до згуртування доти роз'єднаного імперською політикою народу України, його політичних представників.

Звертаючись сьогодні до історичної постаті і драматичної долі Михайла Сергійовича Грушевського -- видатного вченого-енциклопедиста, державного і громадського діяча, який започаткував у шаленій революційній бурі українську державність, ми не можемо не вбачати в його багатющому науковому і громадсько-політичному доробку одне з головних життєдайних джерел сьогоденного відродження незалежної України в її нестримному пориванні до миру, злагоди і щасливого майбуття.

Література

М. Грушевский «Історія України», К. 1992р.

«Совість української державності: нарис політичної біографії

М. С. Грушевського», Відродження, 1993р., №1,2

«М. Грушевський - світоч української державності», Право України, 1996р., №7.

Страницы: 1, 2