Але творчість Марціала була суперечливою. У кращих епіграмах він висміював пануючі у Римі аморальність, розпусту, розбещеність, а в той же час він вимушений був лестити внаслідок свого залежного становища [8].

Найбільш славнозвісним прозаїком II століття був Луцій Апулей (125 - 180 р.р.). Луцій Апулей народився в Африці в місті Мадавре, вчився спочатку в Карфагені, а потім в Афінах. Після подорожі Східною імперією він приїхав до Рима, де с, ав адвокатом і займався літературною і науковою діяльністю: Апулей був людиною дуже освіченою. Однаково вільно він володів грецькою і латинською мовами, мав обширні й різносторонні знання з природних наук, філософії і релігії. Сучасники називали його магом. Він був одним з найвидатніших письменників пізньої античності. Апулей втілив у своїй особі і в своїй творчості характерні риси нової епохи з усіма ЇЇ суперечностями. Літературна спадщина Апулея велика: збереглися численні риторичні декламації, уривки з яких зібрано в збірці "Флоріди", філософські трактати, поетичні твори. "Апологія" - промова на власний захист у суді на процесі, де його звинувачували в практикуванні маги. Але справжня слава прийшла до Апулея після видання роману "Метаморфози", який отримав згодом назву "Золотий осел". Цей роман - авантюрно-побутовий за своїм реальним змістом і містико-алегоричний, релігійно-моралістичний за авторським задумом (герой, перетворений в осла за потяг до насолод, отримує знову людський вигляд, пройшовши через страждання і залучившись у кінці до містичного культу богині Ісіди).

У кінці II - на початку III ст. з'явилося багато своєрідних міфічних романів. Це були повісті про закоханих, щастя яких зазнавало важких випробувань - вони переживали розлуку, ув'язнення і продаж у рабство, отримували помилкові вісті про смерть, але зрештою щасливо одружувались. За таким типовим сюжетом написані романи "Дафнія і Хлоя" Лонга, "Ефіопіка" Геліодора тощо.

В ці часи процвітала й історична проза. Ще в епоху Августа Тіт Лівій написав "Історію Риму від основи міста" в 142 книгах. Вона відрізняється чудовим літературним стилем, майстерним володінням автором латинською мовою. У ті ж роки Микола Дамасський написав "Всесвітню історію" в 144 книгах. "Всесвітня історія" була створена і Помпеєм Трогом. Великим римським істориків був і Публій Корнелій Тацит (54 -- 120 р.р.). Найважливішими творами Тацита є "Історія" і "Аннали". Обидві праці присвячені історії імперії від імператора Тіберія до імператора Доміциана.

У перші десятиліття II ст. славнозвісний Плутарх з Херонеї (46 - 126 р.р.) склав свої порівняльні життєписи найвідоміших еллінів і римлян. Трохи пізніше александрієць Аппіан написав обширнии огляд історії всіх народів, які увійшли до складу імперії. Серед істориків слід згадати й Арріана з Нікомедії (Віфінія), який написав "Анабазис Олександра" - кращу з хронік походів Олександра Македонського. Цей твір за формою і побудовою нагадує "Анабазис" Ксенофонта [3].

5. Культура Римської імперії III століття

Криза III ст, відбилася не тільки на стані економічного і політичного життя Імперії, але і на її ідеології. Старі ідеї і уявлення відійшли в минуле, поступаючись місцем ,ювим. Все це знаменувало собою глибокий занепад культури. В області науки, літератури і мистецтва в III ст. не було створено нічого значного, і лише одна область культури була виключення - право, яке інтенсивно розроблялося префектами Преторія (Папінїаном, Ульпіаном та іншими відомими юристами). Саме в ці роки система римського права була поставлена у відповідність до потреб світової держави. Тепер римське право включало елементи правових норм, які діяли в провінціях.

Боротьба між релігійними і філософськими течіями, яка велася в III ст., показала, що мислителі шукали причини погіршення становища населення, безперервних воєн і загострення соціальних протиріч. Вони задумувалися над тим, як вийти з цього важкого положення. Тільки релігія і філософія могли дати відповіді на ці питання. Але як би то не було, про що б не думали філософи, загальна ситуація в країні вплинула і на них: релігійно-філософські течії набули песимістично-занепадницького характеру [1].

Пізнання матеріального світу відійшло в минуле: філософи тепер думали в основному про світ потойбічний, про сили, які керують людством, про Бога, демонів, про свободу і несвободу, про гріх і очищення. Пізнання світу відійшло на другий план. Наука знаходилася у занепаді, її замінили скептичні твердження про те, що світ людиною не може бути пізнаним, а Секст Емпірик з іншими представниками школи філософів-скептиків навіть стверджували, що світ не існує поза уявленням людини, що реальне життя - це лише плід чуттєвого сприйняття. Все ще велику роль, як і в часи правління Августа, продовжувала відігравати ідея "золотого віку", який, ніби-то, має прийти разом з появою "гарного імператора" на політичній арені. Саме для зміцнення цієї ідеї, Септимій Север з розмахом відсвяткував "сторічні ігри", на зразок тих свят, які влаштовували Август і Клавдій. Як це не раз повторювалося пізніше в житті інших народів, чим важче ставало життя і чим короткочаснішим правління імператорів, тим настирливіше вимагали правителі від своїх підданих визнання "золотим віком" час свого правління. На медалях, які видавалися легіонерам, був напис: "Ми бачимо золотий вік". Згадка про "золотий вік" містилася і в промовах імператорів, і в промовах риторів.

Але зрозуміло, що подібні запевнення не могли нікого обдурити, тому люди все більше і більше шукали втіху в релігії. Це призвело до того, що єдиний літературний жанр, який продовжував розвиватися в III ст. - роман - набув релігійно-філософського забарвлення. Такі романи писав Апулей, Геліодор з Емеси, в романі "Ефіопіка" якого банальний для античного роману сюжет - пригоди двох закоханих, що знаходять одне одного після важких випробувань, - поєднується з прославлянням протегуючого автором сонячного бога на ім'я Аполлон, але під яким, мабуть, автор мав на увазі імператора - емесського Елагабала [10].

Найбільш примітним в цьому відношенні є, мабуть, релігійно-філософський роман відомого софіста Філострата, який розповідає про мудреця і чудотворця І століття нашої ери Філострат зображує у романі новий ідеал. Головний герой твору є довершеним зразком античної мудрості і доброчесності. Ці якості він придбав за роки праведного життя, слідуючи заповітам Піфагора, і в спілкуванні з філософами Ефіопи та Індії. Але герой не замикається в собі, а ставить свою щедрість на службу суспільству; він вчить громадян, реформує і відновлює релігійні обряди, зупиняє заколоти, викриває хабарників, виганяє демонів, дає поради імператору. У своєму романові Фіпострат вустами головного героя Аполлонія сформулював свою программу монархії, яка засновувалася б на міській автономії, свободі думки і мирній політиці. Все це виражається в активній боротьбі Аполлонія проти тирана Доміциана [11].

Образ Аполлонія, а саме його беззавітне служіння суспільству, близький до ідеалу мудреця у вченнях філософів-стоїків і кініків. Вони виступали за загальну гармонійну єдність світу. Стоїки вважали розум вищим початком, який диктує неминуче підкорення законам природи, виконання свого обов'язку. Аполлоній же, виходя" їй з положень неопіфагорійців і платоніків, вчив, що вищим за розум є деякий ідеальний початок - абсолют. Його не можна пізнати розумом, до нього потрібно прагнути, оскільки тільки у з'єднанні з ним з'являється вища мета у житті.

З кожним роком ідеологічна боротьба все гострішала. У середовищі аристократії із західних провінцій процвітав культ Антонінів - ідеальних правителів, які, ніби-то, з'являться і влаштують світ без солдатів, без варварів, без тиранів і передадуть всю владу сенатові. Серед них з'явилися пророки, які провіщали пришестя подібного сенатського "мессії". Дуже часто він уявлявся в образі Геракла - доброго царя, приборкувача черні. Такого Геракла шанували правителі Галльської імперії - імператор Проб, який встановлював дружні стосунки із західною знаттю, а також імператор Максимїан, який придушив повстання багаудів.

Аристократія східних провінцій шанувала сонячні культи. У образі Сонця мали на увазі єдиного верховного Бога, який був захисником імператора на землі і на небі.

В армії і у військових колах шанували Юпітера - бога римської слави і могутності. У середовищі плебса і солдат не могли прижити ся складні релігійно-філософські культи, а тому серед них була поширена примітивна магія і віра в демонів. Лише культ рятівника Мітри, що давав відповідь на запитання, що таке зло і як його позбутися, а також християнство набули тут значного поширення [4].

У 313 році імператор Константан своїм едиктом офіційно заборонив переслідування християн і визнав свободу віросповідання в Римській імперії. Це фактично означало визнання панування християнської церкви в імперії. Сам імператор став брати активну участь у церковних справах, а богословські спори стали пов'язується з боротьбою за єпископські кафедри, що перетворилися на державні посади.

Боротьба з єресями та язичництвом покликала до життя величезну християнську літературу, яка заклала основи християнської теологи. Творці християнської теології здобули титул "батьків церкви", а створені ними основи теології -- назву "патристики".

Друга половина IV століття -- час талановитих і освічених проповідників. Натхненні проповіді" Григорія Назіанського видають у ньому вихованця риторичної школи в Афінах. Великими літературними здібностями та знанням усієї античної культури вирізнялися й уродженці Каппадокії -- Григорій Нісський, автор численних проповідей, трактатів, діалогів, листів, і його брат Василій, прозваний Великим, архієпископ Кесарійський у Каппадокії, також відомий як чудовий оратор: його проповіді й листи оригінальні за композицією та живою, яскравою мовою. Ще вище за каппадокійців стояв як промовець Іоанн Златоуст, єпископ Константинопольський. Промови його, написані чистим античним діалектом і старанно оздоблені, були вельми популярні. Та особливо уславився він своєю мужністю, викривши в проповідях розбещеність звичаїв, що панували в імператорському дворі в Константинополі. За ці проповіді оратор поплатився вигнанням і помер на засланні.

В ті ж роки, коли на сході імперії сяяла слава Іоанна Златоуста, на заході зійшла зірка Аврелія Августина, єпископа з міста Пппон у римській Африці. Августин залишив величезну літературну спадщину, проповіді, трактати, листи. Найзначніші з його творів -- "Сповідь" та "Про град Божий" -- не мали собі рівних ні в латинському, ні в грецькому богослов'ї часів пізньої імперії і вплинули на середньовічну теологію й релігійну філософію. Досить сказати, що серед пізньоантичних християнських письменників у середні віки не було нікого, кого б так охоче читали й вивчали, як Августина [3].

Висновок

Кожен період в історії світової культури по-своєму цінний. Але не випадково особливу роль відводять античній культурі. І література, і мистецтво, і драматургія, і філософія античного світу стали відправною точкою у розвитку всієї подальшої культури. Мистецтво античного світу вперше по-справжньому відкрило й оспівало людину, зробило її мірою всіх речей, пізнало її як прекрасний і довершений феномен природи [7].

Римський майстер на відміну від грецького, такий, що бачив реальність в її пластичній єдності, більше схилявся до аналізу, розчленовування цілого на частини|на шматки|, детального зображення явища. Греки бачили світ|світ| як би крізь все що об'єднувала і зв'язуючий воєдино поетичний серпанок міфу. Для римлянина вона починала|розпочинала,зачинала| розсіватися, і явища сприймалися у виразніших|чіткіших| формах, пізнавати які стало легше, хоча це ж приводило|призводило,наводило| до втрати відчуття цілісності всесвіту|світобудови|.

Кінець римського мистецтва формально і умовно може бути визначений падінням Імперії. Питання ж про час виникнення римського мистецтва -  вельми|дуже| спірний. Розповсюдження|поширення| на території Апеннінського півострова в I тисячолітті до н.е. високохудожніх творів|добутків| етрусків і греків сприяло тому, що тільки|лише| що починало|розпочинало,зачинало| формуватися римське мистецтво виявлялося|опинялося| непомітним. Адже довгий час, з VIII по VI в. у. до н.е., Рим був невеликим поселенням серед безлічі інших італійських, етруських і грецьких міст і поселень. Проте|однак| навіть з|із| цього віддаленого минулого, куди йдуть|вирушають| витоки|джерела| римського мистецтва, зберігаються фібули з|із| латинськими іменами, цисти і такі монументальні бронзові статуї, як Капітолійська вовчиха. Навряд чи тому правомірно починати|розпочинати,зачинати| історію мистецтва стародавнього|древнього| Риму, як це іноді|інколи| роблять|чинять|, з I в. до н.е., не враховуючи хоч і невеликою кількісно, але|та| дуже важливий|поважний| матеріал, який з часом|згодом|, потрібно думати|вважати|, зростатиме [9].

Література:

1. Аппиан. Римские войны. - СПб., 1934 (Серия «Античная библиотека»). Вергилий Марон. Буколики. Георгики. Энеида. - Москва, 1971 (Серия «Библиотека всемирной литературы»).

2. Виппер Р.Ю. Лекции по истории Греции. Очерки по истории Римской империи. Рим и раннее христианство. - Ростов-на-Дону, 1995.

3. История Древнего мира. Древний Рим / А.Н.Бадак, И.Е.Войнич и др. - Минск, 1998.

4. История Древнего Рима / Под ред. В.И.Кузицина - Москва, 1993.

5. История древнего мира. Ч.П. Греция и Рим / Под ред. А.Г.Бокщанина. - Москва, 1982.

6. История древнего Рима.-Москва, 1994.

7. Ливии Тит. История Рима от основания города. - Москва, 1989, 1991, 1993.-Т.1-3.

8. Лукан Марк Анней. Фарсалия, или поэма о гражданской войне. - Москва, 1993 (Серия «Литературные памятники»).

9. Малые римские историки. Веллей Патеркул. Римская история. Аней Флор. Две книги римских войн. Луций Ампелий. Памятная книжица. - Москва, 1996.

10. Мифология древнего мира.-Москва, 1977.

11. Моммзен Т. История древнего Рима. -СПб., 1993.

12. Тимофеева Н.К. Релегиозно-мифологическая картина мира этрусков.- Новосибирск, 1980.

13. Трухина М.Н. Политика и политики «золотого века» Римской республики (II в. До н. э.).-Москва, 1986.

14. Хрестоматия по истории древнего Рима / Под ред. В.И.Кузшцина. - Москва, 1987.

Страницы: 1, 2, 3, 4