Зростаюча складність обробки землі вимагала висококваліфікованих і технічно вправних фахівців. А їх дуже бракувало в українському селі. В 1953 р. з 15 тис. голів колгоспів на Україні менш як 500 мали вищу й неповну вищу освіту. Для того щоб покращити ситуацію, з міст на роботу в колгоспах залучали досвідчених інженерів і техніків. Відстаючі колгоспи прикріплялися до промислових шефських підпри- ємств, які забезпечували технічну допомогу. В результаті на селі з'явилася нова со- ціальна група «сільськогосподарських технократів». Тим часом уряд підняв колгосп- никам заробітну платню, й розрив між промисловими та сільськогосподарськими робітниками став повільно звужуватися.
Незважаючи : на докорінні зміни та грандіозні експерименти, урядові не вдалося дибитися такого швидкого, як планувалося, збільшення сільськогосподарської про- дукції. Кремль і надалі відмовлявся надати селянам достатні стимули для кращої праці, чиновники в далекій Москві продовжували вирішувати, які культури виро- щуватиме колгосп, як їх слід сіяти, а селян карали штрафами за обробіток їхніх кри- хітних (хоч і надзвичайно продуктивних) ділянок. Убогі досягнення в перебудові сільського господарства мали, проте, важливі політичні наслідки для українських комуністів. Хрущов дуже покладався на їхню допомогу в реформуванні сільського господарства. Тим часом у Києві зростало невдоволення непропорційно великими вимогами, що ставилися до України. Теплі стосунки між Хрущовим та українськими комуністами старій холоднішати.
Зміни у промисловості. На початку 50-х років промисловість України, як і всього Радянського Союзу, розвивалася дуже успішно. По суті для неї наставав золотий вік. Але наприкіці 50-х років вона сповільнила темпи. Інша проблема, що стояла перед кремлівським керівництвом, була такою: чи продовжувати спиратися в основному на важку промисловість, чи скеровувати більші інвестиції в легку, від чого виграв би обкрадений радянський споживач. Хрущов схилявся на користь важкої промисло- вості, але, на відміну від Сталіна, він не міг цілковито знехтувати споживачем, особ- ливо після обіцянки, що до 80-х років Радянський Союз за економічними показ- никами наздожене й випередить Захід. Відтак на початку 60-х років у державних крамницях стали з'являтися телевізори, пилососи, холодильники й навіть автомобілі. Але вони надходили в дуже обмежених кількостях і були страшенно низької якості.
В 1957 р., щоб розв'язати проблему спаду продуктивності промислового вироб- ництва, Хрущов розгорнув свою суперечливу економічну реформу на основі раднар- госпів (рад народного господарства), що стала однією з найрадикальніших органі- заційних змін у радянській економіці починаючи з 20-х років. Спроба перемістити центр планування економіки від московських міністерств до обласних органів мала за мету обминути вузькі місця бюрократичної організації та чиновництво в центрі. Під контроль раднаргоспів України було передано понад 10 тис. промислових під- приємств, і під кінець 1957 р. вони наглядали за 97 % заводів у республіці (порів- няно з 34 % в 1953 р.). Не дивно, що українські планувальники економіки й госпо- дарські керівники заговорили насамперед про потреби та інтереси своєї республіки, а не Радянського Союзу в цілому. На початок 60-х років, коли Україна та інші рес- публіки стали проводити виразно незалежну економічну політику, Москва занепоко- їлася, звинувачуючи їх у «місництві». Очевидно, що й тут хрущовські реформи при- звели до несподіваних ускладнень. Як і належало чекати, «флірт» України з економічним самоствердженням виявився швидкоминучим.
Хоч хрущовські реформи не виправдали пов'язаних з ними сподівань, гідне подиву зростання валового національного продукту СРСР, що аж до 70-х років пе- ревищував показники Сполучених Штатів Америки, сприяло піднесенню життєвого рівня й різко контрастувало з періодом сталінського правління. Так, на Україні між 1951 і 1958 рр. прибутки середнього робітника зросли на 230 %. Найбільше підви- щення прибутків відносно інших категорій населення отримав стражденний колгосп- ник. Інакше кажучи, за Сталіна рівень особистого споживання зростав щороку на І %, а за Хрущова --на 4 %.
Завдяки тому, що в сільськогосподарське виробництво було включено мільйони гектарів додаткових земель, зросли кількість і асортимент продуктів харчування. Нарешті раціон середньої радянської сім'ї, що звичайно складався з таких основних продуктів, як хліб і картопля, розширився до більш-менш регулярного споживання овочів і м'яса. В крамницях з'явилися навіть такі екзотичні делікатеси, як цитрусові. В далекі села проклали дороги, підвели електрику. Виснажливу працю радянської господарки, яка звичайно працювала повний робочий день на підприємстві, дещо полегшила поява відносно сучасних побутових пристроїв. А телевізор, цей чу- довий засіб пропаганди та розваг, став звичайним предметом обстановки. В містах основною проблемою залишався брак житла, головним чином через щорічний при- плив до них 2,5 млн. чоловік. Проте хоча життєвий рівень ще далеко відставав від західного, для радянських людей, які не мали великих сподівань і порівнювали свій сучасний стан з недавнім і жахливим минулим, ці зміни були значним кроком упе- ред. За Хрущова люди мали менше підстав, ніж у сталінський період, скаржитися на радянську систему.
4. Активізація інтелігенції.
У 1961 р. Хрущов почав нову хвилю десталінізації, кульмінацією якої стало ви- несення труни диктатора з кремлівського мавзолею. Критика Сталіна завжди була для українців доброю новиною, їхню впевненість у собі посилювали й інші події. Зав- дяки надзвичайно великому врожаю, який того року зібрали в республіці, партій- ні керівники України опинилися у вигідному становищі і могли вимагати від Кремля дальших поступок. У травні 1961 р., намагаючись згладити напруженість, що ви- никла між ним та українцями через проблеми сільськогосподарського виробництва, Хрущов здійснив широко розрекламовану в пресі подорож на могилу Тараса Шев-ченка. Тим часом набирала сили «відлига» в культурному житті: за кордоном був опублікований роман Б. Пастернака «Доктор Живаго», який утверджує загально- людські, а не суто радянські цінності (хоч його автора згодом було за це покарано), а в радянській періодиці з'являється повість О. Солженіцина «Один день Івана Де- нисовича», яка в суворих подробицях описує життя в'язнів сталінських концентра- ційних таборів. Здавалося, ці факти вказували на можливість дальшої лібераліза- ції в літературі та культурі попри сердите бурчання, що долітало з Кремля.
На Україні культурна еліта й насамперед письменники в умовах десталінізації вдалися до нових спроб розширити межі творчого самовираження. Й знову вони писали про втрати, що їх завдав українській культурі Сталін. Письменники старшого *покоління продовжували вимагати реабілітації своїх репресованих колег. Так, Олек- сандр Корнійчук закликав опублікувати «Бібліотеку великих 20-х» для популяризації творів Блакитного, Куліша, Курбаса та інших жертв чисток. Інші прагнули добитися аналогічного для тих, хто в 40-х роках став жертвами Кагановича. І всі таврували наступ русифікації, що продовжувався.
Але особливо визначною подією стала поява нового покоління письменників, кри- тиків і поетів, таких як Василь Симоненко, Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Іван Драч, Микола Вінграновський і Дмитро Павличко, котрі вимагали ви- правити «помилки», яких у минулому припустився Сталін, і надати гарантії того, що культурний розвиток народу не душитимуть у майбутньому. На їхній погляд, най- краще втілити цю мету можна лише «шляхом повернення до правди». З нетерпінням спостерігаючи за непослідовністю десталінізації, вони вимагали припинити втру- чання партії в справи літератури й мистецтва, визнати право експериментувати з різноманітними стилями, забезпечити центральну роль української мови в освіт- ній і культурній діяльності в республіці. На початку 60-х років представники цього нового покоління в літературі, яке стали називати «шестидесятниками», не лише відкидали втручання партійних чиновників, а й викривали лицемірство, опортунізм і надмірну обережність своїх старших колег. У своєму бунтарстві, спрямованому од- ночасно й проти контролю партії, й проти позиції старших, ці талановиті молоді люди, звісно, переходили за встановлені Хрущовим рамки лібералізації. До того ж нова літературна когорта корлстувалася значною й дедалі ширшою підтримкою, особливо серед молодої інтелігенції.
5. Реакція.
Неспокій, що поширювався в усьому радянському суспільстві, не міг не стурбу- вати Хрущова та його кремлівських однодумців. У грудні 1962 р. він викликав до себе групу провідних російських письменників і застеріг їх від надмірного радикалізму. Через кілька місяців дошкульній критиці в пресі було піддано ряд представників ро- сійської інтелігенції. Стало зрозуміло, що режим невдовзі почне погром лібералів. Сприйнявши сигнал Москви, партійні чиновники в Києві приготувалися приструнити «незрілі елементи» в українській літературній громаді.
Навесні 1963 р. наступ почав Андрій Скаба, український партійний чиновник, відповідальний за ідеологічну чистоту, нищівно розгромивши творчість таких лі- тературознавців, як Сверстюк, Світличний і особливо Дзюба. Валентин Малан- чук, головний охоронець ідеології на Україні, застерігав громадськість від моло- дих і недосвідчених письменників, котрі виступають у «ролі перших борців проти культу особи і звертають надмірну увагу на негативні явища цього періоду і, більше того, вихваляють твори західних письменників». Крім чергового заклику до боротьби з усіма виявами українського «буржуазного націоналізму», він з гордістю оголошував про свої успіхи в боротьбі з релігією і обіцяв замінити релігійні свята на такі радян- ські утвори, як «День Серпа і Молота» та «Вечори робітничої слави».
Іншим фактом, що вказував на повернення певних аспектів сталінізму, стала по- ява кількох неофіційних антисемітських публікацій. Найхарактернішою з них був трактат «Іудаїзм без прикрас», що його у 1964 р. опублікувала Академія наук Украї- ни, цілком ймовірно, за вказівкою Москви, оскільки в останні дні життя Сталіна пропагандистський апарат фабрикував матеріали, в яких намагався показати близькі зв'язки й тісну співпрацю між українськими націоналістами та сіоністами. Лібераль- на українська інтелігенція піддала книгу суворій критиці. Але справжній вибух обу- рення викликало повідомлення про те, що у травні 1964 р. вщент згорів відділ бібліо- теки Академії наук України, в якому зберігалися тисячі безцінних книжок і доку- ментів з української історії та культури. У вчиненні цього «нечуваного в історії світо-вої культури злочину» признався якийсь Погружальський -- русофіл зі схильностя-ми психопата.
Ці події стали промовистим свідченням рішучості Хрущова відновити дисцип- ліну серед інтелігенції. Проте повертатися до політики «жорсткої руки» було запізно. Ряд невдач у внутрішній і зовнішній політиці, серед яких провал ракетної конфрон- тації навколо Куби, розрив з Китаєм, безладдя, породжене реформами, й катастро- фічний неврожай 1963 р., фатально ослабили позиції радянського лідера. В жовтні 1964 р. його колеги втратили терпець і змусили Хрущова піти у відставку. Добі ре- форм, експериментаторства й лібералізації прийшов кінець.
Часи Хрущова, цілком очевидно, були перехідним етапом радянської історії. Не- зважаючи на численні невдачі, розчарування й несподівані наслідки від реформ та експериментів, усе ж таки вдалося перетворити СРСР із країни, де правлять терор і драконівська політика, на більш раціональну систему господарювання, орієнтовану на передову індустріальну технологію. Цей перехід виразно відчувався на Україні, де сталінізм сягнув найжахливіших форм.
Які ж зміни відбулися в хрущовські роки і -- що не менш важливо -- які не від- булися? Припинилися масові арешти, терор і чистки. Таємна поліція, прерогативи якої обмежили, тепер викликала «небезпечні елементи» на «задушевні» розмови і, як правило, погрожувала звільненням з роботи чи обмеженням можливостей дістати освіту їхнім дітям. Та якщо ці зустрічі не давали бажаного результату, проводилися арешти (але вже не розстріли), не такою суворою стала трудова дисципліна. Посту- пово підвищувався життєвий рівень. На деякий час письменники, поети та інші діячі культури дістали ширший простір для самовираження. Зростали впевненість керів- ництва республіканської компартії у своїх силах та визнання важливого економічного значення України у складі СРСР. Але найбільш вражаючою, особливо з огляду на жахливі втрати, що їх зазнала українська інтелігенція в 30-х роках, стала поява но- вого багатообіцяючого покоління діячів культури.
Проте в недоторканості збереглося багато основоположних рис радянського способу життя. Цензура продовжувала жорстоко регламентувати межі того, що дозволялося читати, бачити й слухати. Абсолютну монополію на політичну владу ут- римувала комуністична партія. Попри реформи економікою й далі управляли бюро- крати, а всі громадяни працювали на державних підприємствах і в установах та ку- пували товари у державних крамницях. Зростання значення України в СРСР і полі- тичні успіхи окремих українців ніяк не змінили того факту, що інтереси України лишалися цілком підпорядкованими інтересам радянської імперії в цілому.
6. Суспільні зміни.
У 60-х роках в українському суспільстві відбулися величезні зміни: протягом цього десятиліття частка українців, що проживають у містах, сягнула 55% , тобто більшість із них стала міськими мешканцями. За радянськими підрахунками, до 2000 р. понад 70% українців проживатимуть у міських центрах. Звісно, що швидка урбанізація є вже протягом багатьох поколінь явищем всесвітнім, і був потрібен лише певний час для того, щоб вона захопила й українців. Оскільки населення України завжди вважалося здебільшого аграрним, а культура, ментальність і національна сві- домість українців були глибоко пройняті духом села, еволюцію цього суспільства хліборобів у суспільство городян можна, не вагаючись, назвати Великим перетво- ренням.
Що ж спонукало українців масово кидати село й перебиратися до міста? Пере- дусім за цим крилися чинники, аналогічні тим, що рухали урбанізацію у будь-якій країні: ширші можливості знайти роботу, здобути освіту, приваблива різноманіт- ність форм відпочинку, зручніші умови побуту. Внаслідок такого притоку українців у містах, цих столітніх твердинях неукраїнського населення, нарешті постали україн-ські більшості. Й традиційна дихотомія між українським селом і російським (поль-ським, єврейським) містом начебто почала стиратися.
Процес урбанізації на Україні має варті уваги особливості. За всієї своєї бурх- ливості він, проте, перебігав повільніше, ніж в інших частинах СРСР. Так, у Росії в 1970 р. урбанізація досягла 62 % і за своїми темпами дорівнювала Японії та За- хідній Європі; тим часом на Україні вона розгорталася із швидкістю, що наближа- лася до темпів урбанізації у Східній та Південній Європі. До того ж на Україні урба- нізація географічне не збалансована й зосереджується насамперед у східних інтен- сивно індустріалізованих (і зрусифікованих) Донецькій, Луганській, Дніпропетров- ській і Запорізькій областях. Проте останнім часом з'явилися ознаки сповільнення урбанізації на сході та її одночасного прискорення на Західній Україні. Визначним лишається той факт, що з масовим переселенням українців до міста український селянин, що протягом століть був архетипом мешканця краю, перетворюється нині на вимираючий вид.
Страницы: 1, 2, 3
|