Зростаюча складність обробки землі вимагала висококваліфікованих і технічно
вправних фахівців. А їх дуже бракувало в українському селі. В 1953 р. з 15 тис. голів
колгоспів на Україні менш як 500 мали вищу й неповну вищу освіту. Для того щоб
покращити ситуацію, з міст на роботу в колгоспах залучали досвідчених інженерів
і техніків. Відстаючі колгоспи прикріплялися до промислових шефських підпри-
ємств, які забезпечували технічну допомогу. В результаті на селі з'явилася нова со-
ціальна група «сільськогосподарських технократів». Тим часом уряд підняв колгосп-
никам заробітну платню, й розрив між промисловими та сільськогосподарськими
робітниками став повільно звужуватися.

Незважаючи : на докорінні зміни та грандіозні експерименти, урядові не вдалося
дибитися такого швидкого, як планувалося, збільшення сільськогосподарської про-
дукції. Кремль і надалі відмовлявся надати селянам достатні стимули для кращої
праці, чиновники в далекій Москві продовжували вирішувати, які культури виро-
щуватиме колгосп, як їх слід сіяти, а селян карали штрафами за обробіток їхніх кри-
хітних (хоч і надзвичайно продуктивних) ділянок. Убогі досягнення в перебудові
сільського господарства мали, проте, важливі політичні наслідки для українських
комуністів. Хрущов дуже покладався на їхню допомогу в реформуванні сільського
господарства. Тим часом у Києві зростало невдоволення непропорційно великими
вимогами, що ставилися до України. Теплі стосунки між Хрущовим та українськими
комуністами старій холоднішати.

Зміни у промисловості. На початку 50-х років промисловість України, як і всього
Радянського Союзу, розвивалася дуже успішно. По суті для неї наставав золотий вік.
Але наприкіці 50-х років вона сповільнила темпи. Інша проблема, що стояла перед
кремлівським керівництвом, була такою: чи продовжувати спиратися в основному
на важку промисловість, чи скеровувати більші інвестиції в легку, від чого виграв би
обкрадений радянський споживач. Хрущов схилявся на користь важкої промисло-
вості, але, на відміну від Сталіна, він не міг цілковито знехтувати споживачем, особ-
ливо після обіцянки, що до 80-х років Радянський Союз за економічними показ-
никами наздожене й випередить Захід. Відтак на початку 60-х років у державних
крамницях стали з'являтися телевізори, пилососи, холодильники й навіть автомобілі. Але вони надходили в дуже обмежених кількостях і були страшенно низької якості.

В 1957 р., щоб розв'язати проблему спаду продуктивності промислового вироб-
ництва, Хрущов розгорнув свою суперечливу економічну реформу на основі раднар-
госпів (рад народного господарства), що стала однією з найрадикальніших органі-
заційних змін у радянській економіці починаючи з 20-х років. Спроба перемістити
центр планування економіки від московських міністерств до обласних органів мала
за мету обминути вузькі місця бюрократичної організації та чиновництво в центрі.
Під контроль раднаргоспів України було передано понад 10 тис. промислових під-
приємств, і під кінець 1957 р. вони наглядали за 97 % заводів у республіці (порів-
няно з 34 % в 1953 р.). Не дивно, що українські планувальники економіки й госпо-
дарські керівники заговорили насамперед про потреби та інтереси своєї республіки,
а не Радянського Союзу в цілому. На початок 60-х років, коли Україна та інші рес-
публіки стали проводити виразно незалежну економічну політику, Москва занепоко-
їлася, звинувачуючи їх у «місництві». Очевидно, що й тут хрущовські реформи при-
звели до несподіваних ускладнень. Як і належало чекати, «флірт» України з
економічним самоствердженням виявився швидкоминучим.

Хоч хрущовські реформи не виправдали пов'язаних з ними сподівань, гідне
подиву зростання валового національного продукту СРСР, що аж до 70-х років пе-
ревищував показники Сполучених Штатів Америки, сприяло піднесенню життєвого
рівня й різко контрастувало з періодом сталінського правління. Так, на Україні між
1951 і 1958 рр. прибутки середнього робітника зросли на 230 %. Найбільше підви-
щення прибутків відносно інших категорій населення отримав стражденний колгосп-
ник. Інакше кажучи, за Сталіна рівень особистого споживання зростав щороку на
І %, а за Хрущова --на 4 %.

Завдяки тому, що в сільськогосподарське виробництво було включено мільйони
гектарів додаткових земель, зросли кількість і асортимент продуктів харчування.
Нарешті раціон середньої радянської сім'ї, що звичайно складався з таких основних
продуктів, як хліб і картопля, розширився до більш-менш регулярного споживання
овочів і м'яса. В крамницях з'явилися навіть такі екзотичні делікатеси, як цитрусові.
В далекі села проклали дороги, підвели електрику. Виснажливу працю радянської
господарки, яка звичайно працювала повний робочий день на підприємстві, дещо
полегшила поява відносно сучасних побутових пристроїв. А телевізор, цей чу-
довий засіб пропаганди та розваг, став звичайним предметом обстановки. В містах
основною проблемою залишався брак житла, головним чином через щорічний при-
плив до них 2,5 млн. чоловік. Проте хоча життєвий рівень ще далеко відставав від
західного, для радянських людей, які не мали великих сподівань і порівнювали свій
сучасний стан з недавнім і жахливим минулим, ці зміни були значним кроком упе-
ред. За Хрущова люди мали менше підстав, ніж у сталінський період, скаржитися на
радянську систему.

4. Активізація інтелігенції.

У 1961 р. Хрущов почав нову хвилю десталінізації, кульмінацією якої стало ви-
несення труни диктатора з кремлівського мавзолею. Критика Сталіна завжди була
для українців доброю новиною, їхню впевненість у собі посилювали й інші події. Зав-
дяки надзвичайно великому врожаю, який того року зібрали в республіці, партій-
ні керівники України опинилися у вигідному становищі і могли вимагати від Кремля
дальших поступок. У травні 1961 р., намагаючись згладити напруженість, що ви-
никла між ним та українцями через проблеми сільськогосподарського виробництва,
Хрущов здійснив широко розрекламовану в пресі подорож на могилу Тараса Шев-ченка. Тим часом набирала сили «відлига» в культурному житті: за кордоном був
опублікований роман Б. Пастернака «Доктор Живаго», який утверджує загально-
людські, а не суто радянські цінності (хоч його автора згодом було за це покарано),
а в радянській періодиці з'являється повість О. Солженіцина «Один день Івана Де-
нисовича», яка в суворих подробицях описує життя в'язнів сталінських концентра-
ційних таборів. Здавалося, ці факти вказували на можливість дальшої лібераліза-
ції в літературі та культурі попри сердите бурчання, що долітало з Кремля.

На Україні культурна еліта й насамперед письменники в умовах десталінізації
вдалися до нових спроб розширити межі творчого самовираження. Й знову вони
писали про втрати, що їх завдав українській культурі Сталін. Письменники старшого
*покоління продовжували вимагати реабілітації своїх репресованих колег. Так, Олек-
сандр Корнійчук закликав опублікувати «Бібліотеку великих 20-х» для популяризації
творів Блакитного, Куліша, Курбаса та інших жертв чисток. Інші прагнули добитися аналогічного для тих, хто в 40-х роках став жертвами Кагановича. І всі таврували наступ русифікації, що продовжувався.

Але особливо визначною подією стала поява нового покоління письменників, кри-
тиків і поетів, таких як Василь Симоненко, Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Іван
Дзюба, Іван Драч, Микола Вінграновський і Дмитро Павличко, котрі вимагали ви-
правити «помилки», яких у минулому припустився Сталін, і надати гарантії того, що
культурний розвиток народу не душитимуть у майбутньому. На їхній погляд, най-
краще втілити цю мету можна лише «шляхом повернення до правди». З нетерпінням
спостерігаючи за непослідовністю десталінізації, вони вимагали припинити втру-
чання партії в справи літератури й мистецтва, визнати право експериментувати
з різноманітними стилями, забезпечити центральну роль української мови в освіт-
ній і культурній діяльності в республіці. На початку 60-х років представники цього
нового покоління в літературі, яке стали називати «шестидесятниками», не лише
відкидали втручання партійних чиновників, а й викривали лицемірство, опортунізм і
надмірну обережність своїх старших колег. У своєму бунтарстві, спрямованому од-
ночасно й проти контролю партії, й проти позиції старших, ці талановиті молоді
люди, звісно, переходили за встановлені Хрущовим рамки лібералізації. До того ж
нова літературна когорта корлстувалася значною й дедалі ширшою підтримкою,
особливо серед молодої інтелігенції.

5. Реакція.

Неспокій, що поширювався в усьому радянському суспільстві, не міг не стурбу-
вати Хрущова та його кремлівських однодумців. У грудні 1962 р. він викликав до себе
групу провідних російських письменників і застеріг їх від надмірного радикалізму.
Через кілька місяців дошкульній критиці в пресі було піддано ряд представників ро-
сійської інтелігенції. Стало зрозуміло, що режим невдовзі почне погром лібералів.
Сприйнявши сигнал Москви, партійні чиновники в Києві приготувалися приструнити
«незрілі елементи» в українській літературній громаді.

Навесні 1963 р. наступ почав Андрій Скаба, український партійний чиновник,
відповідальний за ідеологічну чистоту, нищівно розгромивши творчість таких лі-
тературознавців, як Сверстюк, Світличний і особливо Дзюба. Валентин Малан-
чук, головний охоронець ідеології на Україні, застерігав громадськість від моло-
дих і недосвідчених письменників, котрі виступають у «ролі перших борців проти
культу особи і звертають надмірну увагу на негативні явища цього періоду і, більше
того, вихваляють твори західних письменників». Крім чергового заклику до боротьби
з усіма виявами українського «буржуазного націоналізму», він з гордістю оголошував про свої успіхи в боротьбі з релігією і обіцяв замінити релігійні свята на такі радян-
ські утвори, як «День Серпа і Молота» та «Вечори робітничої слави».

Іншим фактом, що вказував на повернення певних аспектів сталінізму, стала по-
ява кількох неофіційних антисемітських публікацій. Найхарактернішою з них був
трактат «Іудаїзм без прикрас», що його у 1964 р. опублікувала Академія наук Украї-
ни, цілком ймовірно, за вказівкою Москви, оскільки в останні дні життя Сталіна
пропагандистський апарат фабрикував матеріали, в яких намагався показати близькі
зв'язки й тісну співпрацю між українськими націоналістами та сіоністами. Лібераль-
на українська інтелігенція піддала книгу суворій критиці. Але справжній вибух обу-
рення викликало повідомлення про те, що у травні 1964 р. вщент згорів відділ бібліо-
теки Академії наук України, в якому зберігалися тисячі безцінних книжок і доку-
ментів з української історії та культури. У вчиненні цього «нечуваного в історії світо-вої культури злочину» признався якийсь Погружальський -- русофіл зі схильностя-ми психопата.

Ці події стали промовистим свідченням рішучості Хрущова відновити дисцип-
ліну серед інтелігенції. Проте повертатися до політики «жорсткої руки» було запізно.
Ряд невдач у внутрішній і зовнішній політиці, серед яких провал ракетної конфрон-
тації навколо Куби, розрив з Китаєм, безладдя, породжене реформами, й катастро-
фічний неврожай 1963 р., фатально ослабили позиції радянського лідера. В жовтні
1964 р. його колеги втратили терпець і змусили Хрущова піти у відставку. Добі ре-
форм, експериментаторства й лібералізації прийшов кінець.

Часи Хрущова, цілком очевидно, були перехідним етапом радянської історії. Не-
зважаючи на численні невдачі, розчарування й несподівані наслідки від реформ та
експериментів, усе ж таки вдалося перетворити СРСР із країни, де правлять терор і
драконівська політика, на більш раціональну систему господарювання, орієнтовану
на передову індустріальну технологію. Цей перехід виразно відчувався на Україні,
де сталінізм сягнув найжахливіших форм.

Які ж зміни відбулися в хрущовські роки і -- що не менш важливо -- які не від-
булися? Припинилися масові арешти, терор і чистки. Таємна поліція, прерогативи
якої обмежили, тепер викликала «небезпечні елементи» на «задушевні» розмови і, як
правило, погрожувала звільненням з роботи чи обмеженням можливостей дістати
освіту їхнім дітям. Та якщо ці зустрічі не давали бажаного результату, проводилися
арешти (але вже не розстріли), не такою суворою стала трудова дисципліна. Посту-
пово підвищувався життєвий рівень. На деякий час письменники, поети та інші діячі
культури дістали ширший простір для самовираження. Зростали впевненість керів-
ництва республіканської компартії у своїх силах та визнання важливого економічного
значення України у складі СРСР. Але найбільш вражаючою, особливо з огляду на
жахливі втрати, що їх зазнала українська інтелігенція в 30-х роках, стала поява но-
вого багатообіцяючого покоління діячів культури.

Проте в недоторканості збереглося багато основоположних рис радянського
способу життя. Цензура продовжувала жорстоко регламентувати межі того, що
дозволялося читати, бачити й слухати. Абсолютну монополію на політичну владу ут-
римувала комуністична партія. Попри реформи економікою й далі управляли бюро-
крати, а всі громадяни працювали на державних підприємствах і в установах та ку-
пували товари у державних крамницях. Зростання значення України в СРСР і полі-
тичні успіхи окремих українців ніяк не змінили того факту, що інтереси України лишалися цілком підпорядкованими інтересам радянської імперії в цілому.

6. Суспільні зміни.

У 60-х роках в українському суспільстві відбулися величезні зміни: протягом
цього десятиліття частка українців, що проживають у містах, сягнула 55% , тобто
більшість із них стала міськими мешканцями. За радянськими підрахунками, до
2000 р. понад 70% українців проживатимуть у міських центрах. Звісно, що швидка
урбанізація є вже протягом багатьох поколінь явищем всесвітнім, і був потрібен лише певний час для того, щоб вона захопила й українців. Оскільки населення України
завжди вважалося здебільшого аграрним, а культура, ментальність і національна сві-
домість українців були глибоко пройняті духом села, еволюцію цього суспільства
хліборобів у суспільство городян можна, не вагаючись, назвати Великим перетво-
ренням.

Що ж спонукало українців масово кидати село й перебиратися до міста? Пере-
дусім за цим крилися чинники, аналогічні тим, що рухали урбанізацію у будь-якій
країні: ширші можливості знайти роботу, здобути освіту, приваблива різноманіт-
ність форм відпочинку, зручніші умови побуту. Внаслідок такого притоку українців
у містах, цих столітніх твердинях неукраїнського населення, нарешті постали україн-ські більшості. Й традиційна дихотомія між українським селом і російським (поль-ським, єврейським) містом начебто почала стиратися.

Процес урбанізації на Україні має варті уваги особливості. За всієї своєї бурх-
ливості він, проте, перебігав повільніше, ніж в інших частинах СРСР. Так, у Росії в
1970 р. урбанізація досягла 62 % і за своїми темпами дорівнювала Японії та За-
хідній Європі; тим часом на Україні вона розгорталася із швидкістю, що наближа-
лася до темпів урбанізації у Східній та Південній Європі. До того ж на Україні урба-
нізація географічне не збалансована й зосереджується насамперед у східних інтен-
сивно індустріалізованих (і зрусифікованих) Донецькій, Луганській, Дніпропетров-
ській і Запорізькій областях. Проте останнім часом з'явилися ознаки сповільнення
урбанізації на сході та її одночасного прискорення на Західній Україні. Визначним
лишається той факт, що з масовим переселенням українців до міста український
селянин, що протягом століть був архетипом мешканця краю, перетворюється нині
на вимираючий вид.

Страницы: 1, 2, 3