З точки зору розглядуваної нами теми найголовнішим є те, що вже в античні часи, коли Кам'янець увійшов до ареалу впливу провінцій Римської імперії, в його мурованих фортифікаціях, збудованих, ймовірно, даками або римлянами, була застосована концепція мисової оборони. Ця ж концепція була реалізована через декілька століть в домонгольських подільських фортифікаціях. Зокрема, давнє муроване ядро Меджибізького замку наближене в плані до трикутника, що займає закінчення мису, датується Є.Лопушинською за даними архітектурно-археологічних досліджень ХІІ-ХІІ ст. Масштаб укріплень, що займали площу більш ніж 2000 кв.м, включаючи оборонні мури завтовшки 2,7 м та барбакан (8x10 м) з надбрамною баштою, свідчить про те, що ми маємо справу аж ніяк не з зародковою фазою фортифікаційної школи (5). Концепцію мурованого мисового укріплення демонструють давні ядра замків Язловця, Скали-Подільської, Жванця, Панівців, Сидорова, Бучача, Зінькова, Чорнокозинців, Сутківців, Сатанова та ін., що сягають, ймовірно, монгольських часів. Цей висновок підкріплюється даними попередніх досліджень Жванця, Панівців, Раковця, Скали-Подільської, а також археологічних досліджень Кременецького замку, давнє муроване ядро якого походить з IX ст. І хоча замок у Кременці тяжіє до волинського кола оборонних укріплень, для нас важливе з'ясування загального контексту розвитку мурованих фортифікацій па теренах Західної України і формування якомога повнішої уяви про хронологію їх повстання. По навалі Батия історична доля Пониззя тісніше сплітається з долею Галицько-Волинського князівства. Джерела подають свідчення про активну оборонну діяльність Данила Галицького, спрямовану на підготовку опору Золотій Орді, в ході якої Данило намагається інкорпорувати Пониззя з метою використання його вигідного ґеополітичного положення. Навесні 1242 року він відправляється на Пониззя, до Бакоти й Калюси, з метою "уставити землю" (7), що М. Молчановський тлумачить як "устроить", створити "оплот проти татарських нападів" шляхом "укріплення старих міст та створення нечисленних, але сильних опорних пунктів на випадок серйозного зіткнення" .І хоча літописець не дає конкретної інформації про діяльність галицького князя па Пониззі, ми вважаємо, що М. Молчановський має рацію у визначенні основної програми Данила. Очевидно, саме наслідки її реалізації спонукали 1259 року Бурундая віддати наказ про зруйнування всіх укріплених міст , котрий Данило, ще не підготовлений до війни, змушений був прийняти. Не маючи відомостей про подальшу долю фортифікацій Пониззя за часів Данила, звернемось до пізніших документів.

Густинський літопис повідомляє, що польський король Казимеж Великий (1333-1370 р.р.) "мурами многие грады омурова", переслідуючи мету зміцнення кордонів з Ордою та залюднешія краю. Ту ж саму мету переслідували й русько-литовські князі Корятовичі, котрим літопис приписує значну фортифікаційну діяльність. Отримавши Поділля, Корятовичі поставили своєю метою не підкорення краю, знесиленого татарським володарюванням, а його заселення "на суровим корені", подальше залюднення і розбудову (32) Зміцнення Поділля не могло відбуватися без оборонного будівництва: саме при Корятовичах, коли влада татар була вже лише номінальною, оборонне будівництво стало не лише потрібним, а й можливим. Одначе литовський літопис, вельми позитивно оцінюючи діяльність Корятовичів на Поділлі і відмічаючи їх "приязні" стосунки з місцевою феодальною верхівкою, що були запорукою успіху у спільній боротьбі з татарами, водночас значно прибільшує їх внесок в розвиток оборонної інфраструктури краю. Так, літописець повідомляє, що на час приходу князів па Поділля тут "не было еще ни одного города мурованого а ни деревяного". Це свідчення стало підмурівком для підтвердження про тотальне знищення татарами попередніх дерев'яних укріплень і про початок за часів Корятовичів, наприкінці XIV ст., нової фази оборонного будівництва. Не применшуючи внеску русько-литовських князів в будівництво фортифікацій на Поділлі, варто все ж об'єктивно оцінити ситуацію, що склалася па той час. Певні факти для цього подає подальший текст литовського літопису, котрий містить дуже суперечливу інформацію: "Непервэи нашли собе т в е р ж ы ц у (розрядка моя - О.П.) на рецэ Смочричы, и тут собе город Смотрыч уделали, а и другом месгцы на С.чочрычы же город Бокут поставили. А потом, ловечы у ловех, и пригодилося им стадо оленей паехати па том месіє, где тепер Камеиецкое место лежыть. И тые княжата розселилися па том местцу и город змуровали Каменец, а с того вси городы Подолские помуровали и оселилися тые Корятовичы" (4). В частині літописного повідомлення, що стосується Смотрича, привертає увагу слово "твержыца", яке означає "укріплене місце" (від "твердить" - будувати укріплення, укріплювати, отже, йдеться про існування в Смотричі укріплення ще до Корятовичів. Це підтверджує й текст грамоти 1375 року, виданої Корятовичами Смотрицькому Домініканському монастирю, де вказується на необхідність "город твердити"; саме ж місто характеризується наявністю міських станів (бояр, землян), а також різних .споруд - церкви, млина, мосту (36), що переконливо свідчить про існування поселення до 1375 року. В описі Смотрицького замку, датованому 1494 роком, йдеться про "minosa habet edificia et vetusta" ("зруйновані та стародавні споруди"), а також про "nigra stuba, que est supra valvam introitus castri, intus minuta muro vetustissimo" ("чорну хату, яка мсітиться над замковою брамою, укріплену зсередини найдавнішим муром"). Згадуються також "cameras" - муровані склепінчасті приміщення для зберігання міщанами та шляхтою своїх речей (6). Вживані латинські характеристики "vetusta" і "vetustissimo" ("давній" та "дуже давній") навряд чи стосувалися укріплень, вік яких не перебільшував одного століття. Отже, скоріше над усе, місто Смотрин і мурований замок існували ще до Корятовичів, які, безсумнівно, доклали зусиль для їх зміцнення. Тих самих висновків доходимо, співставляючи літописну легенду про заснування Кам'янця-Подільського (див. вище) з текстом грамота Корятовичів, виданої ними 1374 року "н а з а м к у" (розрядка моя - О.П.) в Кам'янці. З тексту грамоти постає повноцінне місто з усіма атрибутами військового та цивільного устрою: в документі перелічені міські стани (бояри, земляни, міщани, дворяни), міська адміністрація (війті воєвода, райці), різні споруди (7). При розгляді цього документу сукупно з численними публікаціями матеріалів археологічних досліджень оборонних та житлових споруд па території міста (за якими Кам'янець як міський осередок датується XI ст.) стає очевидною тенденційність литовських літописів. Вона, одначе, цілком зрозуміла і пояснюється бажанням прибільшити заслуги русько-литовських князів в організації міського життя на Поділлі. Водночас абсолютно незрозумілою є позиція деяких істориків, які стійко не помічають прогресу архітектурно-археологічних знань щодо Кам'янця-Подільського, датуючи його виникнення другою половиною XIV ст. та звинувачуючи дослідників архітектури міста в умисно тенденційній підтасовці різноманітних фактів під ніби наперед визначену "давньоруську" концепцію його походження. Найбільш послідовним і непримиренним представником цієї позиції виступає Я. Дашкевич в роботі "Каменец - еще раз", видрукуваній 1984 року (8), де, полемізуючи з М. Тнхомнровим, М. Бжшкянцом, А.Тюпичем, Г. Хотюном, Г. Логвином, Є. Пламеницькою, І. Винокуром, М. Дороновичем, С. Барончем, Ю. Роллє (Антоні), П. Юрченком, М. Брайчевським, Ю. Нельговським та ін" історик звертається до згаданої вище грамоти Корятовичів, роблячи спробу довести, що вона є пізнім фальсифікатом. Ця спроба, одначе, виявилася невдалою: по-перше, надто довільно переповідаючи текст грамоти, дослідник не зробив жодного посилання па джерело інформації. По-друге, наведений Я. Дашкевичем зміст документу не має нічого спільного з текстом грамоти, опублікованим мовою оригіналу в поки що єдиній найґрунтовнішій монографії М.Молчановського, присвяченій джерельній базі Поділля (9).

Отже, в розпорядженні дослідника дійсно виявився досить сумнівний документ, на основі якого робити будь-які висновки щодо хронології фортифікацій і забудови міста не є коректним. Таким чином, вибірковий аналіз текстових джерел, що пов'язані з так званим "литовським" періодом, свідчить, що не Корятовичі заснували головні подільські міста й замки, хоча не можна недооцінювати їх ролі у зміцненні фортифікацій, частина яких на той час вже існувала. Наприкінці XIV ст. Поділля опинилося в сфері політичних інтересів польського короля Владислава Ягелла, котрий 1395 року передав його своєму васалові краківському воєводі Спитку з Мельштина. Коротке (1399 року Спитко загинув в битві з татарами) правління молодого воєводи, за свідченнями джерел, відоме як "час зведення фортець в руських землях" (40). Оборонна діяльність Спитка навіть спричинилася до занепокоєння польського короля, який "очікував поганих для корони наслідків від військових споруд, зведених новим володарем Поділля" (4). Підтвердженням активної оборонної діяльності Спитка слугують роботи по спорудженню однієї з найпотужніших веж Кам'янець-Подільського замку - Рожанки. Джерела повідомляють також, що Спитко дозволив кам'янецьким міщанам використовувати третину доходів від помолу на міському млині на потреби міста та його зміцнення (4). Очевидно, реалізуючи свій задум по розбудові фортифікацій на Поділлі, Спитко, як і його попередники Корятовичі, спирався на місцеву феодальну верхівку, яка, в основному, й здіснювала оборонне будівництво. Численні акти про надання подільських сіл та містечок у власність, що збереглися, починаючи від 1386 року (4), дозволяють говорити про інтенсивний процес утворення військово-адміністративної інфраструктури краю, що проходив в умовах надзвичайно нестабільної верховної влади. А оскільки і Литва, і Польща розглядали Поділля як зону найбільш активного потенційного опору кочівникам на шляху до своїх кордонів, ними були створені умови для його військового (обов'язково контрольованого!) зміцнення. Цей інтерес державної адміністрації мав неодмінно знайти відгук у місцевої феодальної верхівки, котра змушена була, незалежно від політичного статусу Поділля, дбати про свою безпеку передусім своїми власними силами. Наведений історіографічний огляд свідчить, що період початку ХШ - кінця XIV ст. на Поділлі був пов'язаний з кількома злетами фортифікаційної діяльності: в період князювання Данила Галицького, за Казимежа Великого, князів Корятовичів та Спитка Мельштинського. Активна військова діяльність неодмінно повинна була реалізуватися у оборонних спорудах, які па той час були основою стабільності будь-якої влади. Як вже зазначалося вище, об'єктивний висновок про масштаби і розвій мурованого оборонного будівництва на Поділлі можна зробити лише за умови проведення ґрунтовних архітектурно-археолоґічних досліджень значної групи замків з метою виявлення їх первісних ядер. Перспективність цього напрямку пошуків доводять дослідження польського вченого Б.Ґеркена, присвячені одній типологічній групі подільських замків, які мають в основі давнє ядро у вигляді баштово-стінового укріплення, спорудженого на п'ятикутному плані, один з рогів якого сильно висунутий. Зокрема давнє ядро Язловецького замку (25x40 м) має муровану сторожову вежу, що збудована на квадратовому плані (5x5 м) з внутрішнього боку висунутого в бік закінчення мису рогу п'ятикутного укріплення. На думку Б.Ґеркена це ядро, що датоване ним кінцем XIV ст., репрезентує вже другий будівельний етап; перший дослідник пов'язує з появою квадратової вежі, що стояла окремо - аналогічно вежам-"стовпам" (4), поширеним з другої половини ХШ ст. на Волині (Кам'янець-Литовський, Холм, Столп'є, Белавино, Грозвин, Ратно, Чорторийськ) та у Польщі на Шльонську (пекари поблизу Тинця) (4). П'ятикутну планувальну схему з наріжником (висунутим в бік напілля рогом укріплення) Б.Ґеркен визнає за характерний для цілої групи подільських замків (Язловець, Бучач, Теребовля, Сидорів), водночас диференціюючи кілька її варіантів. На пашу думку найархаїчнішому із вказаних варіантів передувала ще більш давня система наріжника без вежі та башт, застосована в замках Бучача й Скали-Подільської. В першому випадку наріжник заокруглений, в другому - зрізаний, причому в обох укріпленнях, як і в давньому ядрі Язловецького замку, наріжник звернутий до закінчення мису. Виходячи з нього, походження замків з наріжником ми схильні пов'язувати передусім з топографією мисових укріплень, датуючи їх періодом не пізніше середини XIV ст. Фортифікаційні переваги цієї схеми, що дозволяла вести ефективний обстріл флангів, були незаперечними, а з введенням додаткового елементу - кутової вежі - була повністю виключеною поява "мертвих зон". Усвідомлення давніми фортифікаторами переваг цієї схеми, апробованої в ситуаціях розміщення наріжників на кінця мисів, призвело до її запозичення для оборони інших частин укріплень, зокрема найменш захищених ділянок, звернутих до гребеня мису.

Розділ 2. Визначні пам'ятки архітектури Поділля

Церква стоїть на південній околиці села - західній кінцівці вузького мису, витягнутого в напрямку схід-захід у мальовничій місцевості неподалік давнього замчища. З півдня мис врізається в заплаву річки Вовчик, що впадає в Ушицю, з півночі його обмежує природний схил.

Найдавніша частина церкви - дзвіниця - споруджена в ХІV сторіччі як оборонна вежа на Кучманському шляху. Первісно вона була п'ятиярусною, майже квадратовою в плані (8,8 х 9,4 м). Горішній ярус її мав периметральну галерею, що оперізувала вежу ззовні; вона спиралася на консольні балки з довгими підкосами, а ті своєю чергою - на випущені з муровання бруси, гнізда яких розміщувалися між третім і четвертим поверхами башти. Перекривалася вежа високим наметовим дахом з ґонтовим покриттям. Над входом до першого ярусу, із заходу, був дерев'яний машикуль (від конструкції його також залишилися гнізда в мурованні). Перекриття вежі були пласкі, балкові; в долішніх ярусах балки спиралися на обрізи стін, у горішніх - входили в гнізда в мурованні. Долішні два яруси не мали отворів, горішні - мали стрільниці.

У 30-х роках ХV сторіччя село було викуплено в шляхтича Жеґоти й записано шляхтичеві Яну Домарату із Сляткова за вірну службу. Цей пан, за даними архівних джерел, був заможний: володів багатьма селами, його ім'я часто трапляється в актах першої половини ХV сторіччя. Очевидно, це він прибудував церкву до східного фасаду вежі, яка перетворилася на дзвіницю. Перший ярус її став виконувати функцію притвору, а другий переробили на хори, зробивши у східній стіні великий проріз стрілчастого абрису. Церква була освячена на ім'я Покрови Богородиці. У плані вона являла собою рівнораменний хрест із заокругленими рукавами й апсидою. Споруда перекривалася системою готичних склепінь. Світло линуло крізь високі вікна зі стрілчастими перемичками. Крім входу через дзвіницю, були зроблені ще два - у південній та північній стінах нави. У північно-східній частині храму прибудовано прямокутну в плані ризницю. Центральний обсяг церкви мав високий двосхилий готичний дах, до нього прилягали напівнаметові дахи над північною і південною конхами.

1567 року, під час наскоку татар, церква була пошкоджена. Три роки по тому її відремонтував Бернард Претвич, колишній староста Барського замку. На початку ХVІІ сторіччя Яків Претвич, відбудувавши на сусідньому пагорбі, з півдня, зруйнований замок, переробив церкву на костел Благовіщення Діви Марії, розмалював, оздобивши його стінописом. Тоді ж при костелі заснували кляштор домініканців.

У період від 1734 року до третьої чверті ХVІІІ сторіччя костел зазнав чималих руйнувань. Відбудова його 1773 року пов'язана із значними змінами: у центральній частині нави зробили нове склепіння, наростили стіни, розтесали і замурували в горішніх частинах стрілчасті вікна, влаштували нові входи в бічних обсягах екседр. Стіни й склепіння розмалював відомий художник Праґтль. У вежі позамуровували стрільниці, прорубали велике вікно в другому ярусі, а над входом зробили декоративний фронтон. Разом з цим на одній лінії з мурованою огорожею та по осі із західним входом спорудили двоярусну восьмигранну дзвіницю з мурованим першим ярусом.

Страницы: 1, 2, 3