Марусина мати

По сусідоньках ходить,

Сусід своїх просить:

Да сусідоньки мої,

Прибудьте до мене,

Та до моєї хати,

Та до мого дитяти

Коровай бгати.

Найчастіше випікали короваї у сім'ях обох молодих і ділили їх під час дарування. Проте в окремих лемківських селах або на українсько-російському погра-ниччі коровай випікали лише в молодого, а потім йшли з ним до молодої.

Як свідчать записи про весілля XIX ст., короваї спочатку були житніми, як й інше весільне печиво. Традиція випікати короваї з пшениці з'явилася пізніше. Короваю надавалося глибоке символічне значення: єднання молодих у сім'ю та їхній перехід до вищої соціальної групи, об'єднання двох родин, продовження роду, плодючість тощо. Усе, що стосувалося короваю, набувало й магічного значення. Саджаючи коровай у піч, співали:

Стелися хмеленьку, на ліску,

Родися, пшениченько, на піску,

Густая, буйная - на ниві,

Частії снопочки на жниві,

Да високі стоги на гумні,

Вищий наш коровай на столі.

Найбільш поширеною формою короваю в Україні була висока кругла паляниця, оздоблена квітами, шишками, пташками з тіста. Все це в народному уявленні символізувало багатство, плодовитість, подружню вірність. На значній території (західні та південно-східні області) весільний хліб випікали у вигляді деревця чи гілочок з відповідними назвами: коровай, гільце, теремок, дивень, дівування, ріжки.

Різновидом короваю в Подністров'ї та на Закарпатті були круглі плетені калачі з отвором посередині під назвами: крученик, калач тощо. На Гуцульщині -сирні калачі - малі і великі.

Ще однією формою печива на весілля були різноманітні вироби прямокутної, продовгуватої, плетеної форми, прикрашені барвінком, калиною, колосками жита чи пшениці. Ці вироби називаються калач, лежень, батько, покраса, пара, полюбовники[6;с.38]це підкреслювала Борисенко у своїх працях.

Характерним весільним печивом були також шишки, що ними обдаровували коровайниць, гостей, весі-льну челядь, молодь, яку не частували короваєм. Шишок звичайно випікали не менше двохсот.

До короваю співали багато обрядових пісень (особливо в центральних областях), коментуючи хід самого обряду, починаючи від вчинення і замішування тіста.

До найдавніших традицій відноситься і та, коли коровай випікається тіткою молодого чи молодої і врочисто переноситься до весільного дому.

Починалася церемонія приготування короваю благословенням матері під супровід пісень, що передавали радість роду з приводу одруження. Коровайниці співали:

Благослови, Боже,

І отець, і мати,

Своєму дитяті короваю бгати.

Фольклор засвідчує, що коровай є дарунком молодій від роду:

Короваю, короваю,

Везем тебе коло гаю,

Коло гаю, понад Дунай,

Ти, Ганнусю, не думай.

Іде твоя родинонька,

Везе тобі коровай.

Не житній, а пшеничний

Всій родині величний.

Пшеничний, петльований,

Родом дарований.

Ще однією цікавою особливістю коровайного обряду є побутування в окремих районах Тернопільщини, Івано-Франківщини обрядового хліба під назвою доля (образ «долі» в народній творчості асоціюється з судженим). Це підтверджує думку О. Потебні, що коровай був символом заміжжя взагалі. У весільних піснях часто коровай порівнюється з місяцем, ясним сонцем:

Світи, місяцю, з раю Нашому короваю,

Аби бил коровай красний Та як сонечко ясний.

Неодмінними атрибутами прикрашання весільного хліба були: барвінок, овес (чи колосок пшениці, жита), калина, що було глибоко символічним і мало сприяти зміцненню шлюбу, щастю й добробуту.

Напередодні означеного дня весілля в хаті нареченої готували «придане» - посаг, і в п'ятницю ввечері перевозили його до молодого. Хоча в багатьох матеріалах можна прочитати, що придане забиралось разом з молодою весільним поїздом. Дівчата співали в хаті молодої:

Готуй, матінко, постіль:

Чотири воли забори

І сто золотих готових,

І коня вороного

Для пана молодого,

І теє покривало,

Що шовком вишивала.

Зімховії подушки,

Щоб спали дві душки.

А коли виводили худобу, то бояри співали:

Нашому свату полегшало, що у нього в сараї поменшало?

Привівши худобу до молодого, вже співали так:

Нашому свату та погіршало,

Що у нього в сараї побільшало.[48;с.34]

Невід'ємною частиною весільного обряду була скриня. На скриню клали подушки, рядна, ліжники, а в скриню - одяг, полотно та інші речі. Скрині були мальовані, розписані. Розпис мав переважно імпровізаційний характер і, як правило, не повторювався.

В Україні весільні скрині декорували здебільшого мотивами рослинного характеру, доповнюючи їх зображеннями півня, курки з курчатами, пави, зозулі або козака-бандуриста, дівчини з коромислом тощо. Прикрашали й геометричним орнаментом - ромбами, трикутниками і т. ін. Та найбільш популярними мотивами були букет, вазон, гілка, віночок, серце.

За значенням і символікою поряд із коровайним та барвінковим обрядами можна виділити такі елемент весілля, як прощальний молодіжний вечір.

На Правобережній Україні існував ще один етап передвесільної обрядовості -- церковні оповіді.Протягом трьох тижнів перед шлюбом священик в церкві оголошував громаді про намір і згоду молодих одружитися. Це надавало події громадського статусу і можливості парафіянам виявити своє ставлення до молодих, їх родичів. Протягом усього періоду між заручинами і вінчанням сусіди і знайомі мали право повідомити священику все, що могло стати на перешкоді укладанню шлюбу[10;с.62] відзначив Вінницький.

Така стабільність розкриває народне розуміння шлюбу. Весільне дійство в цьому сенсі постає у вигляді сигнальної системи давнього суспільства, збереженої до наших днів сільською культурною традицією.

2.2 Духовність у весільному циклі

Духовність - це стрижень, фундамент внутрішнього світу людини. Йому не можна навчити з допомогою настанов. Можна вказати лише шлях, але не можна заставити по ньому йти.

Духовність - творча спрямованість, наснага людини; певний тип світовідношення: триєдність ставлення до абсолюту, до світу - природи, суспільства, інших людей, самого себе. Виходити з розуміння людини як духовної істоти, означає, що ми визначаємо за нею безумовне право на духовне самостановлення, самодіяльність, тобто сприймаємо її як справжнього суб'єкта власної життєдіяльності, який несе відповідальність за її здійснення.

Метою духовного самовдосконалення є досягнення гармонії між власним життям і навколишнім світом[1;с.210] за словами Алексеева.

Духовність не зводиться до інтелектуальності, ідеальності, звернення розуму до етики, чистої моралі або аскетизму. Духовність не є й чиста релігійність, чи емоційне піднесення духу, або розумова довіра і урегульованість поведінки на цих засадах. Духовною є будь-яка діяльність, яка веде людину вперед у напрямку якоїсь форми розвитку: емоційного, інтуїтивного, соціального - і веде, вказує на життєвість його внутрішньої сили[4;с.220].

Духовний вакуум охопив систему освіти і виховання. Втрачено основи християнського світогляду, внаслідок чого неможливе формування підвалин об'єднуючої національної ідеї; у змісті освіти спостерігається світоглядний хаос, орієнтація на бездуховний інтелектуалізм. Все це негативно позначається на духовному і фізичному здоров'ї особистості, у дитини втрачається сенс життя, впевненість у власному майбутньому і майбутньому своєї країни.

Саме тому гостро стоїть завдання створити концепцію національного виховання. А для цього необхідно звернутися до духовно-освітянської спадщини нашого народу. Тому проблема духовного виховання підростаючого покоління сьогодні відноситься до ряду глобальних. Вона усвідомлюється багатьма країнами, народами. Однак, ця проблема вирішена недостатньо і полягає в тому, що в державі і суспільстві немає погодженості в оцінці основних цінностей на яких можна і потрібно виховувати молодь. А духовне відродження української нації неможливе без змін у всіх сферах життя: в економіці, культурі й у свідомості. Тому проблему пожвавлення національної свідомості нинішнього покоління українців і формування такої свідомості в нового покоління можна назвати і морально-етичною, і психолого-педагогічною, і суспільно-політичною. Її правильне рішення може стати для України досягненням[1;с.215] на чому і наголошує в своїм підручнику Алексеев.

Становлення духовності - це вища мета кожної особистості, адже в міцному ґрунті духовності зростає і особистість людини[15;с.18] за дослідженням Воропая.

Пізнання людиною самої себе, таємниць свого життя - один з її духовних пошуків, що сягає в глибину століть. Потрібно допомогти дитині пізнаючи світ, пізнати себе як людину і сприяти тому, щоб вона була суб'єктом життєтворчості. Навчити мистецтву життя, бути конкурентноспроможним в сучасному світі, оволодіти культурою життя.

Шлюб завжди був не тільки актом цивільно-правового характеру, а об'єднував в собі соціальні, біологічні, матеріальні та духовні аспекти. Шлюб в Україні був моногамним, патріархальним. Багато складових шлюбу відрізнялися в різних районах України, що було зумовлено перебуванням цих районів у складі різних держав. Але існівала усталена основа, притаманна українському населенню всіх регіонів. Так, підготовка до шлюбу була справою не тільки молоді, батьків та родичів, але й громадськості. Вплив здійснювався через громаду, молодіжні громади.

Безшлюбність загалом осуджувалась суспільством, хоч з цього

правила існували і винятки. Від шлюбу могли відмовитися один з синів або одна з дочок, щоб не ділити господарство та годувати молодших сестер та братів.

Шлюб був різновидом договору, який укладався усно, а в XVIII-XIX століттях письмово, особливо, коли йшла мова про розділ землі. Нареченій батько видавав придане, або посаг. До нього входила скриня (постіль, одяг, білизна), інколи худоба (худоба, земля, гроші)[29;с.93] що і відзначає Наулко.

Звичаєве право обмежувало укладання нерівних шлюбів, перш за все між багатими та бідними. І багаті і бідні неохоче віддавали дітей за нерівного.

Загальним правилом було, що невістка йшла у сім'ю чоловіка. Але в нерівних шлюбах зустрічався і випадок, коли бідний чоловік йшов у сім'ю жінки, на приймацтво. Приймацтво розрізнялося за причиною, існувало три його види -- за бажанням, за волею батьків, за запрошенням. В першому випадку положення зятя було подібним до найманого працівника, нерівне в

сім'ї. Зять не був головою в сім'ї, а тому ставлення до нього з боку громадськості було здебільшого зневажливим. В третьому випадку зятя запрошували найчастіше, коли не було голови сім'ї. Тоді ним ставав зять. Приймацтво за бажанням та за запрошенням найчастіше схвалювалося громадою.

Власне весільна обрядовість починалася із запрошення гостей на весілля. Найпоширеніша форма запрошення -- особисте відвідування молодими родичів. У більшості регіонів України ще до 30--40-х років XX ст. молода ходила з дружками селом у святковому народному українському одязі, прикрашена квітами і стрічками. Молодий з дружбами просив на весілля свою родину. Духовність відбилася і у звичаї запрошування на весілля. Запрошувати на весілля гостей ходили окремо наречений зі старшим боярином і наречена зі старшою дружкою. Зайшовши до хати, вони вручали господарям спеціально випечений фігурний хлібчик (”шишку”), кланялися і промовляли: “Просили батько, просили мати і я прошу: приходьте до нас на весілля!”.

Перед весіллям молоду вбирали у весільний одяг і розплітали їй косу. На Львівщині молоду садовили на діжку для випiкання, і це робив брат. На інших українських етнічних територіях надягала молодій вінка мати:

Ой знати, Марусю, знати,

Що рідненькая мати

Русу косу чесала,

Віночка закладала.

Розплітання коси символізувало зміну статусу дівчини. [39;с.16]

В Україні в XIX -- на початку XX ст. побутував звичай: після шлюбу молода їхала до себе додому, де відбувалася гостина за участю переважно хлопців і дівчат, але без молодого. Він повертався додому, щоб зібрати весільний поїзд, який формувався вже після обряду вінчання -- їхали по молоду. Виряджала сина мати, супроводжуючи це різними магічними діями: напинала на нього вивернутий вовною догори кожух, обсипала його зерном та дрібними грішми.

Весільний поїзд в українців найчастіше був дуже великим, що підкреслювало урочистість події. Групу нареченого представляли старший боярин, бояри, світилки, а нареченої - старша дружка, дружки, брати. Крім того, існував ряд весільних чинів, що виконували лише певні обрядові функції: приданки, закосяни, свашки супроводжували наречену в дім молодого; свахи виконували пісенний супровід усіх обрядових дій; посаджені (хрещені) батьки «заправляли» весіллям.

На шляху весільного поїзда родичі молодої влаштовували перейму, вимагаючи викупу за молоду.

Такі дії повторювалися ще кілька разів: біля воріт нареченої (ворітна); в сінях, де молоду охороняли дружки; у весільній залі - за місце біля нареченої; останній же викуп - так званий весільний пропій - відбувався наприкінці весілля.

Перший викуп -- «ворітну» -- хлопці з вулиці молодої брали біля воріт її хати. Вони одержували дрібні гроші чи чарку горілки й пропускали весільний поїзд на подвір'я. Друга перепона була біля дверей або в сінях: молоду охороняли дружки, які віддавали її за цукорки і калачі. Щоб сісти біля нареченої, молодий мусив викупити її ще й у брата-підлітка (колиматеріали історико-етнографічного дослідження. У межиріччі такого не було, його роль виконував близький родич, іноді сусід). Одержавши викуп, брат поступався місцем молодому, і всі гості сідали за стіл. Після викупу місця починалось дарування: спочатку родичі молодого наділяли подарунками родичів молодої, потім -- навпаки. В деяких місцевостях було узвичаєне лише одностороннє обдаровування родини [38;с.48-49]

У кінці XIX -- на початку XX ст. обряд покривання голови часто здійснювався уже в домі молодого. Тоді це виконувала свекруха або й сам молодий. Іноді молоду покривали двічі -- в своєму домі та чоловіковому. Після приходу молодої до чоловіка свекруха скидала з неї намітку, закидала її на піч і зав'язувала у свою.

Власне весіллям, гостиною керували хресні батьки. Наприкінці весілля у домі молодої відбувався останній її викуп -- «весільний пропій». Після цього пізно ввечері молоду виряджали до дому чоловіка, її родичі передавали родичам і боярам посаг, вона виходила на подвір'я, а в той час гості співали пісні, в яких була туга і сум за рідною домівкою.

За народними віруваннями, віз з молодими і посагом мав переїхати через вогонь, щоб запобігти лихові і «очистити» молоду. Молодих зустрічали свекор і свекруха у вивернутому кожусі, яка обсипала їх пшеницею Молоду супроводжували дві-три свашки з її родини, які стелили шлюбну постіль. На Гуцульщині, коли в домі молодого починалася гостина, молодих до комори відводив дружба. Він стелив ліжник, роззував їх, за що брав гроші, приховані заздалегідь молодими для нього, на чому і наголошує О.Кравець [47, С.51].

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7