“Маршрути,
що ведуть у майбутнє”, 1980 р. (Б.Гаврилишин);
“Мікроелектроніка
та суспільство”, 1982 р. (рук. М.Фрідрихс, А.Шафф);
“Революція
босоногих”, 1985 р. (Б.Шнейдер) і ін.
“Перша
глобальна революція”,1989 р. (А.Кинг, Б. Шнайдер)
7. Основні
ідеї Римського клубу
Аналізуючи
діяльність Римського клубу, його творець і лідер Ауреліо Печчеі, сформулював
“Основні цілі людства”, які виклав у своїй книзі “Людські якості” /13/.
Печчеі
пропонує шість, як він називає “стартових” цілей, які пов'язані з “зовнішніми
межами” планети; “внутрішніми межами” самої людини; культурною спадщиною
народів; формуванням світового співтовариства; охороною навколишнього
середовища й реорганізацією виробничої системи.
Коротка
характеристика для кожної мети виглядає таким чином:
Перша
мета: зовнішні межі
Присутність
людини на планеті, її діяльність обмежується біофізичними межами (“зовнішніми
межами”) Землі. Отже, людина у своїй діяльності, повинна виходити з можливостей
оточуючої її природи, не доводячи її до крайніх меж.
Друга
мета: внутрішні межі
Ця мета
вказує на те, що не тільки планета, але й можливості самої людини мають фізичні
й психологічні межі. Створюючи власну культуру, цивілізацію, тобто якесь штучне
середовище, людина змушена з однієї сторони гранично напружувати й виснажувати
внутрішні резерви свого організму, а з іншої, через недостатність навантаження
йде деградація його біофізичних здатностей.
Ідея
цієї мети (а вона є центральною для А. Печчеі) складається в удосконалюванні
людини, розкритті його нових потенційних можливостей.
Третя
мета: культурна спадщина
Розвиток
технологічної цивілізації веде до уніфікації культури. Тому тільки дбайливе
відношення до культурної спадщини допоможе зберегти унікальність різних
культур. І хоча організації типу ЮНЕСКО проводять певну роботу, але цього явно
недостатньо.
Четверта
мета: світове співтовариство
Інтеграція
в єдине світове співтовариство дозволяє більш ефективно регулювати міжнародне
життя, і отже є більш ефективним способом співіснування. Однак, таке положення
справ не відповідає інтересам великих держав, а також ряду егоцентричних
держав. Тому необхідно переосмислити ідею національної держави, щоб знайти
шляхи для перетворення нинішньої світової системи у світове співтовариство.
П'ята
мета: середовище перебування
Проблема
полягає в тому, як розмістити на планеті людей, чисельність яких через кілька
десятків років стане вдвічі більше нинішнього.
Шоста
мета: виробнича система
Виробничому
істеблішменту належить у сучасному світі ключова роль. Однак, збої в
економічних механізмах, незалежно від того, що керує - ринок або план - стають
все відчутніше. У чому філософські причини економічних проблем, і якою повинна
бути економічна система майбутнього, щоб забезпечити безупинно зростаюче по
кількості населення планети.
8. Соціально-філософські
передумови побудови моделі глобального розвитку
Виникнення
та еволюція глобального моделювання
На
цей час відомо більше десяти великих проектів, створених з використанням
методів математичного моделювання, у яких досліджуються проблеми глобального
характеру. Перші й найбільше широко відомі моделі – “Мир-2” і “Мир-3” були
розроблені з ініціативи Римського клубу американськими професором Дж.
Форрестором (1971 р.) та його учнем Д. Медоузом (1972 р.). Мета цих досліджень:
простежити розвиток кризових тенденцій у взаємодії між суспільством і
середовищем його перебування в найближчому сторіччі, виходячи з допущення, що
характер соціально-економічного розвитку в основному залишається незмінним.
Проводячи за допомогою методу системної динаміки розрахунки для світу в цілому,
Форрестор і Медоуз прийшли до висновку про те, що протиріччя між обмеженістю
земних ресурсів, зокрема площ, придатних для сільського господарства, і
зростаючими темпами їхнього використання населенням, що збільшується, можуть
привести до середини XXI століття до глобальної кризи: катастрофічному забрудненню
середовища, різкому зростанню смертності, виснаженню природних ресурсів і
занепаду виробництва. Цей висновок можна вважати першим каменем, що ліг в
основу нового наукового напрямку - глобалістики. Як альтернатива історично
сформованому шляху розвитку людства, була висунута концепція “глобальної
рівноваги”, відповідно до якої необхідно негайно припинити збільшення
чисельності населення земної кулі, обмежити промислове виробництво, зменшити
споживання ресурсів Землі приблизно в 8 разів. Основним недоліком висновків
отриманих на основі аналізу цих моделей є досить обмежене подання їхніх авторів
про можливості свідомого впливу людства на свій власний розвиток.
У
відповідь на критику перших моделей Римський клуб запропонував новий проект –
“Стратегія виживання”, що був створений під керівництвом М. Месаровича та Е.
Пестеля (1974 р.).
Метою
цього дослідження було: проаналізувати більшу кількість факторів у порівнянні з
попереднім проектом, здатних імітувати розвиток, досліджувати можливості
локалізації криз, знайти шляхи їхнього запобігання. Світ у моделі
Месаровича-Пестеля представлений у вигляді десяти регіонів, взаємодіючих через
імпорт-експорт і міграцію населення. Автори цієї моделі прийшли до висновку, що
світу загрожує не глобальна катастрофа, а ціла серія регіональних катастроф,
які почнуться значно раніше, ніж пророкували Форрестр і Медоуз. Месарович і
Пестель протиставили концепції “глобальної рівноваги” концепцію “органічного
росту” світу як єдиної системи взаємозалежних частин, які повинні гармонічно
сполучатися. “Органічний ріст” забезпечується структурною диференціацією
елементів системи й функціональною взаємозалежністю між цими елементами, й
протиставляється чисто кількісному недиференційованому експонентному росту.
Вказуючи на взаємозалежність кризових ситуацій, автори намагаються простежити,
як взаємодіють зміни одних параметрів у певних регіонах зі змінами параметрів
інших регіонів. (Наприклад, рівень харчування в регіонах Азії й Африки й
обмеження росту матеріального споживання в країнах Заходу.) Хоча в цілому
автори виступають не за “стримування росту”, а за “органічний розвиток світу”,
вони обмежуються, по суті, рекомендаціями просвітительського характеру.
Приблизно
в той же час група аргентинських учених на чолі з професором Эрерой розробила
так звану латиноамериканську модель глобального розвитку, або “модель Барілоуе”
(1974). Ціль цього дослідження - знайти шляхи досягнення “задовільних умов
життя” для країн, що розвиваються. У цій моделі увесь світ розділений на чотири
регіони: Азія, Африка, Латинська Америка та розвинені країни. Автори допускають
можливість керування регіонів за допомогою централізованого перерозподілу
капіталів. Вони затверджують, що криза, що пророкувалася в попередніх моделях,
вже наступила у більшості країн, що розвиваються, населення яких живе в умовах
голоду, високої дитячої смертності, неграмотності, незабезпеченості нормальним
житлом... Ця криза не пов'язана з виснаженням не поновлюваних природних
ресурсів, забрудненням навколишнього середовища або надмірним ростом населення,
а являє собою наслідок “порочної системи цінностей”, результат нерівномірного
розподілу багатства й влади між країнами.
Можливості
досягнення “задовільних умов життя”, тобто певного рівня харчування, освіти,
забезпеченості житлом і медичним обслуговуванням, досліджувалися у двох
основних сценаріях взаємодії регіонів.
У
першому сценарії передбачалася відсутність економічної допомоги розвинених
країн іншим регіонам. Розрахунки показали, що в цьому випадку населення регіону
Латинської Америки вийде на рівень “задовільних умов життя” приблизно через 40
років, а Азія та Африка навіть при оптимальному керуванні не тільки не
досягнуть такого рівня, але й виявляться в безупинно погіршуваному положенні,
по всіх основних життєвих параметрах.
Другий
сценарій припускав наявність допомоги з боку розвинених країн регіонам Азії й
Африки. За цим сценарієм, починаючи з 1980 р. ця допомога протягом десяти років
повинна вирости від 0,2 % щорічного кінцевого продукту регіону розвинених країн
до 2 % і далі залишатися постійною. У такому випадку досягається “прийнятне
рішення” для всіх регіонів, і час виходу на рівень “задовільних умов життя” для
Азії й Африки складе відповідно 57 і 65 років.
Проблемі
взаємодії розвинених країн та країн, що розвиваються, присвячений також проект
японської групи Римського клубу за назвою “Новий погляд на розвиток”. Він
розроблений у Токійському університеті під керівництвом професора Я. Кайта. У
цьому проекті світ розділений на 9 регіонів. Ціль дослідження: відшукати шляхи
зменшення розриву в розмірі доходів на душу населення між розвиненими країнами
та країнами, що розвиваються. У моделі передбачається можливість керування.
Отримані
за допомогою цієї моделі висновки зводяться до наступного: по-перше, розвинені
регіони повинні надавати безоплатну допомогу регіонам, що розвиваються (близько
1 % свого щорічного валового продукту); по-друге, ця допомога буде найбільш
ефективною лише в сполученні з заміною структури економіки регіонів. У
розвинених регіонах повинна бути зменшена частка легкої промисловості й
збільшена частка сільського господарства у валовому регіональному продукті; у
країнах що розвиваються - первісний швидкий ріст частки продукції сільського
господарства повинен змінитися ростом частки продукції легкої промисловості.
Такого роду структурні зміни економіки не припускають збільшення частки важкої
промисловості в країнах, що розвиваються.
В
1976 р. під керівництвом лауреата Нобелівської премії Я. Тинбергена завершений
новий проект Римського клубу – “Перегляд міжнародного порядку”. Ціль
дослідження - вироблення рекомендацій нових форм міжнародного співробітництва
(економічного, науково-технічного, політичного), що забезпечують задоволення
основних потреб сьогоднішнього населення Землі й виявлення можливих потреб
майбутніх поколінь. У проекті розкривається тенденція до зростаючої
взаємозалежності країн світу. Тому диспропорції в розвитку людства (насамперед
убогість одних та багатство інших) стають усе більше нетерпимими.
Під
керівництвом іншого лауреата Нобелівської премії, американського економіста В.
Леонтьева, в 1976 р. був завершений проект “Майбутнє світової економіки”, що
розроблявся в Центрі планування, прогнозування й політики з метою розвитку ООН.
Ціль дослідження - проаналізувати вплив економічних і політичних проблем на
міжнародну стратегію розвитку, формовану ООН, у перспективі на три десятиліття (1970-80
гг., 1980-1990 гг., 1990-2000 гг.).
Авторами
побудована математична модель світової економіки, що складається з 15 регіонів:
вісім регіонів розвинених країн (у тому числі дві “централізовано-планованих”)
і сім регіонів країн, що розвиваються (три “багаті на ресурси” і чотири “інші”,
у тому числі одна “централізовано-планована”). Регіони взаємозалежні
експортом-імпортом по 43 секторах економічної діяльності.
І в
цьому проекті в центрі виявилися проблеми економічного розриву між розвиненими
країнами та країнами, що розвиваються. Автори доходять висновку, що контрольні
цифри росту валового продукту в країнах, що розвиваються, установленою
міжнародною стратегією розвитку у 70-ті роки, недостатні для того, щоб почалося
скорочення існуючого розриву в доходах розвинених країн та країн, що
розвиваються. Щоб забезпечити прискорений розвиток останніх, необхідно
одночасно здійснювати два типи змін: по-перше, глибокі соціальні, політичні й
структурно-організаційні зміни усередині країн, що розвиваються, по-друге,
істотні зміни світового економічного порядку - стабілізацію товарних ринків,
заохочення експорту промислової продукції із країн, що розвиваються.
Філолофсько-соціологічні
передумови побудови моделі глобального розвитку
Аналіз
виконаних проектів показує, що основний їх недолік складається в недостатній
розробці філолофсько-соціологічних передумов моделей глобального розвитку. У
чому ж складаються ці передумови?
Людина
належить не тільки до світу природи, але й до свого власного, соціального
світу. Його відношення до природи є не просто природне, а соціальне явище, і
виникаючі на цьому ґрунті проблеми розв'язні лише соціальними засобами. Тому
постановка й інтерпретація глобальних проблем і завдань побудови моделі
глобального розвитку з позицій загально соціологічної теорії є безумовною
необхідністю. Застосування такої теорії при рішенні завдань побудови моделі
глобального розвитку означає створення деякої концептуальної схеми,
теоретико-методологічного підходу до моделювання глобальних процесів не тільки
як процесів екологічних, економічних або політичних, але насамперед як процесів
комплексних, змістом яких є зміна суспільних відносин. При побудові моделі, що
відбивала б систему соціальних змін у сучасному світі, необхідно враховувати
той факт, що соціальні процеси можуть досліджуватися й моделюватися,
щонайменше, у двох напрямках.
У
першому випадку соціальні процеси виступають як деякий внутрішній аспект
процесів економічних, технічних та інше, пронизуючі всі зміни в суспільстві.
Цей соціальний зміст техніко-економічних, наукових, екологічних та інших
проблем повинен бути осмислений соціологією та виражений в теоретично
обґрунтованій системі соціальних показників, що описують стан суспільства (або
цивілізації) у цілому.
В
іншому випадку аналіз і моделювання соціальних процесів - це розробка
соціальних підсистем моделі соціального розвитку, наприклад, підсистеми
культурних змін. Із цього погляду глобальна модель може розглядатися як спосіб
переосмислення, переоцінки ролі традиційних соціальних інститутів і сформованих
культурних стандартів (“підкорення природи” за допомогою техніки, культивування
матеріального споживання й т.д.).
Передбачається,
що глобальну модель, придатну для плідного аналізу різних альтернатив розвитку
людства, можна побудувати лише на таких філолофсько-соціологічних передумовах,
які дозволяють конструктивно вирішувати фундаментальні проблеми сучасності -
збереження світу та прискорення соціального прогресу, ліквідації вбогості й
всіх форм соціальної нерівності. Ці передумови можуть бути сформульовані в
такий спосіб:
Людина
є істота біосоціальна (при провідній ролі соціального), а історія людства -
продовження історії природи. Тому й перспективи людства повинні розглядатися з
погляду взаємодії суспільства й природи, біологічного й соціального. При цьому,
звичайно, варто мати на увазі, що саме соціальне специфічно характеризує
людину, а соціальні закономірності якісно відмінні від законів природи;
Суспільство
й людина історичні, вони змінюються, розвиваються в часі. Крізь масу
випадкового пробиває собі дорогу історично необхідне, закономірне;
Іманентну,
історично обумовлену, що розвивається мету соціально-суспільного прогресу становить
“цілісна людина”. Це особистість, що здійснює різноманітну діяльність вільно й
відповідально, активно й різнобічно взаємодіюча з іншими людськими
особистостями. Такого роду діяльність не може бути нав'язана людині ззовні:
вона являє собою результат його власного вибору, стає в ході історії абсолютним
виявленням творчих дарувань людини, без яких-небудь інших передумов, крім
попереднього історичного розвитку.
Важливою
умовою формування цілісної людини повинне стати всебічне співробітництво всіх
народів Землі, усунення воєн, нерівноправності в міжнародних відносинах,
консолідація зусиль усього людства у вирішенні проблем глобального характеру.
Фактором,
що дозволяє оптимістично дивитися на можливість консолідації людства є розвиток
науково-технічної революції (НТР), що супроводжується глибокими якісними
змінами у всіх сферах людської діяльності, глобальними по своїх масштабах. Один
із цих наслідків полягає у тому, що міць технологічного впливу людини на
природу стала порівнянною з міццю самих природних сил і виникла погроза
глобальної кризи або серії криз - екологічної, енергетичної, сировинної й ін.;
отже, об'єднання зусиль усього людства для рішення цих глобальних проблем
виявляється життєвою необхідністю.
Страницы: 1, 2, 3
|