Отч труд равнозначен сущ частной собственности. Ч собств - основа экон жизни. На частнособственнической экономике держится вся история. Это значит, что эконом история - ключ к пониманию челов жизни как таковой.
"Религия, семья, гос-во, право, мораль, наука, искусство... суть лишь особые виды производства и подчиняются его всеобщему закону". Жизнь людей в усл отчуждения калечит их, делает "частичными индивидами" или неразвитыми, недочелов существами. "Частная собств сделала нас настолько глупыми и односторонними, что какой-нибудь предмет явл нашим лишь когда мы обладаем им... когда мы им непосредственно владеем, едим его, пьем - употребляем...
Поэтому на место всех физ и духовных чувств стало простое отчуждение всех этих чувств - чувство обладания".

29.Загальна характеристика некласичної західної філософії XIX та XX ст.

30.Позитивізм та його історичні форми.
Історія позитивізму має три періоди розвитку.
Перший, початковий позитивізм, представниками якого були О. Конт, Г.
Спенсер, О. Михайловський. Програма початкового позитивізму зводилася до таких засад:

- пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтерпретації;

- вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними науками (кожна наука сама собі філософія);

- у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подолав би суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом.
Ці та інші положення були викладені О. Контом в роботі «Курс позитивної філософії»; Г. Спенсером в 10-томнику «Синтетична філософія».
Другий позитивізм виріс з першого. Його відомими представниками були: австрійський фізик Е. Мах, німецький філософ Р. Авенаріус, французький математик Ж. А. Пуанкаре.
Вони звернули увагу на факт релятивності (тобто відносності) наукового знання і зробили висновок про те, що наука не дає істинної картини реальності, а надає лише символи, знаки практики. Заперечується об'єктивна реальність наших знань. Філософія зводиться до теорії пізнання, відірваної від світу.
Третя форма позитивізму – неопозитивізм, який має два різновиди: логічний позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мови. Другий період логічного позитивізму – це розвиток семантики. Цей напрям визначає мові головну роль в усіх сферах діяльності. Всі соціальні колізії обумовлені недосконалістю мови та людського спілкування. Представники: Б. Рассел, А. Тарський, К. Поппер, Л.
Вітченштейн та ін.

31. Філософія психоаналізу. Фрейдизм та неофрейдизм.
Це філософський напрямок, який виник на основі вчення австрійського психіатра Зигмунда Фрейда. Досліджуючи як лікар пацієнтів, Фрейд прийшов до висновку, що значна кількість захворювань викликана свідомим інгібуванням, витісненням інстинктів, особливо найсильнішого серед них – статевого.
Свідоме виступає своєрідним цензором стосовно дій несвідомого. Останнє є основою самозбереження людини як біологічного виду, тоді як свідоме є сутнісним вираженням й саме як людини. Постійна боротьба між свідомим і несвідомим е причиною нервових стресів, хвороб. Щоб запобігти цьому, слід уважно вивчити всю сукупність причин у їх взаємозв'язку і лише тоді вживати відповідних заходів до лікування неврозів. Такий підхід Фрейд назвав психоаналізом. Він приходить до висновку, що інстинкти не слід грубо гамувати силою волі, а перетворювати, спрямовувати в певну форму діяльності. Цей процес перетворення інстинктів назвав сублімацією.
Спираючись на психоаналіз З.Фрейда, його учні К.Хорні. Г.Маркузе, Е.Фромм
«соціоло-гізували» вчення свого вчителя. Найбільш вдало це вдалося зробити
Е.Фромму. Всі його основні праці пронизані ідеєю психоаналізу.

Психоаналіз, доповнений Марксом, принципами екзистенціалізму і релігіями
Сходу, Е.Фромм називає гуманістичним психоаналізом. Основні положення гуманістичного психоаналізу такі:

. людина відчужена від суспільства і навіть сама від себе;
. людина людиною не народжується. Вона стає нею в процесі соціалізації;
. наша свобода є несвободою (ми приречені на рух вперед, назад вороття немає);
. людина може бути відносно вільною в тому випадку, коли вона реалізує 3 види свободи: економічну, інтелектуальну, моральну.
Економічна свобода – це право людини вибирати вид трудової діяльності; інтелектуальна – право прийняття рішень відповідно до своїх знань, виховання, смаків тощо; моральна – право до зміни (або збереження) своїх поглядів, уподобань, кумирів.

32. Філософія екзистенціалізму
Екзистенціалізм виник на початку XX ст. в Німеччині, Франції, Італії, набувши великого впливу в усьому світі, особливо серед інтелігенції. Біля джерел цієї філософії був С. К'єркегор, а серед російських філософів – М.
О. Бердяєв. Основною категорією екзистенціалізму є категорія існування, або екзистенція, що ототожнюється з суб'єктивними переживаннями людини, оголошується первинною щодо буття, а буття суспільства вторинним. Дійсність
– це внутрішній світ. Екзистенція не може бути пізнана, зрозуміла, пояснена. Вона ірраціональна в людському Я, людина є конкретною і неповторною особистістю. Екзистенціалізм протиставляє людині суспіль-ство як щось чуже, вороже, абсурдне, що руйнує внутрішній світ індивіда, його свободу.
Жити як усі – значить втрачати свою індивідуальність, свободу. Звідси пафос нонконфор-мізму, заклик до бунту у деяких екзистенціалістів (Сартр, Камю).
Крайній індивідуалізм неминуче призводить до розчарування, до асоціальності. Екзистенціалісти не визнають ніяких загаль-них принципів моралі, вони вважають, що кожна людина сама вирішує, що слід вважати мораль- ним чи аморальним. Экзистенциализм - философия существования.
Иррационалистическая философия Наиболее крупные представители: М.
Хейдеггер, К Ясперс, Г.Марсель, Ж.П.Сартр, А.Камю, Н.Аббаньяно.

Сам термин "экзистенциализм" введён неокантианцем Хейнеманом(1929).
Идейные истоки экзистенциализма — философия жизни, феменология, религиозно- мистическое учение Кьеркегора. Он делится на религиозный (представители:
Марсель, Бердяев, Бубер) и "атеистический" (Сартр,Камю).

Экзистенциализм—это иррациональная реакция на рационализм Просвещения и немецкой классической философии.

В Германии экзистенциализм стал складываться после 1 мировой войны
(обстановка озлобления и уныния) Новая волна - Франция времен окупации и после 2 мировой войны.

Экзистенциалисты поставили вопрос о смысле жизни, о судьбе чел, о выборе и личной ответственности.

Исходный пункт философии Экзистенциализма - изолированный, одинокий индивид, все интересы которого сосредоточены на нем же самом, на его собственном ненадежном и бренном существовании. Экзистенциальные проблемы - это такие проблемы, которые возникают из самого факта существования человека. Для Экзистенциалиста имеет значение только его собственное существование и его движение к небытию.

Экзистенциализм объявляет предметом философии - бытие. “Современная философия, как и в прошлые времена занята бытием”- (Сартр). Они утверждают, что понятие бытия является неопределимым, и что никакой логический анализ его невозможен. Поэтому философия не может быть наукой о бытии и должна искать иных, ненаучных, иррациональных путей для проникновения в него.

Хотя бытие вещей совершенно непонятно, но есть один вид бытия отлично нам знакомый - это наше собственное бытие. Здесь то и открывается доступ к бытию как таковому, он идет через наше существование. Но это существование нечто внутреннее и невыразимое в понятиях: “существование есть то, что никогда не становится объектом”, ибо мы никогда не можем взглянуть на себя со стороны.

Экзистенциализм - это философия, единственный предмет которой - человеческое существование, точнее переживание существования. Среди всех способов бытия существования Экзистенциалисты ищут такой, в котором существование раскрылось бы наиболее полно - это страх. Страх - это исходное переживание, лежащее в основе всего существования. В конечном счете это страх перед смертью.

Для Сартра все вещи, кроме человека есть ”бытие в себе”, а человеческое. существование есть “бытие для себя” или ничто. Поскольку всякое бытие возникает из бытия и не может превращено ни в что, то для человеческого существования, понимаемого как переживание, не может найтись такого бытия, из кот оно могло бы возникнуть и куда уйти. Значит, бытие человека есть ничто. Осознавая свое ничтожество, человек испытывает страх
“человек есть его страх”.

Ясперс полагает, что человеческое существование раскрывается лишь в
“пограничных ситуациях” - страдание, борьба, смерть.

Свобода. Человек сам свободно выбирает свою сущность, он становится тем, кем он себя сделает. Чел - это постоянная возможность, замысел, проект. Он свободно выбирает себя и несет полную ответственность за свой выбор. Свобода составляет само человеческое существование, человек и есть свобода.

Однако свобода понимается ими как нечто неизъяснимое, не поддающееся выражению в понятиях, иррациональное. Это внутренне состояние, настроенность, переживание индивида. Свобода противопоставляется необходимости. Такая свобода, противопоставляется необходимости и отрешенная от общества, - есть пустой формальный принцип. Свобода - это свобода выбора отношения к окружающей действительности. Раб может быть свободным, соответственно, самоопределяя отношение к своему бытию. Свобода становится неотвратимым роком. “Человек осужден быть свободным” свобода есть мучительная необходимость.

Характерной чертой человеческого существования является то, что он не сам выбирает условия своего существования, он заброшен в мир и подвластен судьбе. От человека не зависит время его рождения и смерти. Это приводит их к мысли, что помимо человеческого существования существует потусторонняя реальность, которая понимается как способ существования человека, состоящий в озабоченности человека, направленной куда-то вне его. Внешний мир представляет среду, мир заботы человека, окружающий человеческое существование и находящийся в неразрывной связи с ним. Пространство и время есть способы человеческого существования. Время - это переживание существованием своей ограниченности, временности. Представление о времени до моего рождения и после смерти - произвольная экстраполяция. Говорить о том, что будет после моей смерти бессмысленно.

33. Релігійна філософія. Неотомізм.
Головними представниками цього напряму є Марітен, Жільсон, Бохенський.
Неотомізм відроджує і модернізує теїстичне вчення Ф. Аквінського, поєднуючи його з філософськими системами Канта, Шеллінга, Гегеля, Руссерля,
Хайдеггера, Ясперса.
Неотомістський реалізм відстоює незалежне від людської свідомості існування природи і суспільства, водночас проголошуючи останні продуктом творчої діяльності Бога та об'єктом його управління.Неотомістична концепція буття дуалістична: абсолютне, надприродне буття і буття, створене Богом.
Абсолютне буття – Бог. Він створив усе із нічого. Розум людини, на думку неотомістів, неспроможний пізнати сутність явищ, але вони не заперечують його існування. Віра і розум пребувають у гармонійних відносинах, вони не суперечать одне одному, вони доповнюють одне одного. Вони не антиподи, це два джерела одного потоку, два шляхи, що ведуть до однієї цілі (Бога).
Розум людини обмежений, йому не все підвладне, є істини, яких не осягнеш розумом. Знання, здобуті і за допомогою розуму, повинні бути постійно під контролем віри. Віра розширює можливості розуму, виступаючи при цьому єдиним критерієм істин ності. Раціональне знання – це форма віри, і в цьому плані філософія мусить бути прислужницею релігії.Фома Аквінський (1125/26 –-
1274 рр.) – один з найвидатніших представників середньовічної філософії, учень знаменитого теолога, філософа і природознавця Альберта Великого. Як і його вчитель, Фома Аквінськии намагався обгрунтувати основні принципи християнської теології, спираючись на вчення Арістотеля. При цьому вчення
Арістотеля було пристосоване таким чином, щоб воно не вступало у протиріччя з догматами церкви.

Під буттям Фома Аквінськии розуміє християнського бога, який актом своєї волі створив світ і речі, що в ньому існують. З точки зору Ф. Аквінського існує чотири рівні буття.
Найнижчий рівень буття визначає зовнішню визначеність речей, сюди відносяться неорганічні стихії та мінерали. На наступному рівні перебуває форма, яка являє собою кінцеву причину речей, тому їй притаманна доцільність, яку ще Арістотель назвав «рослинною душею» – це рослини.
Третій рівень – тварини. На всіх трьох рівнях форма по-різному входить у матерію. На четвертому рівні форма вже не залежить від матерії. Це дух, або розум, розумна душа, найвища із створеного сущого. Внаслідок того, що душа не пов'язана з тілом, вона не гине зі смертю тіла. Тому розумна душа, за
Фомою Аквінським, наречена «самосущою». На відміну від неї, душі тварин не є самосущими і гинуть разом із загибеллю тіла. Великого значення надавав
Фома Аквінський розуму.
Розум, за його розумінням, є найвища здібність, якою наділена людина, а тому вона здатна розрізняти добро і зло. Практичний розум – це воля, що спрямована не на пізнання, а на діяльність, яка керує людськими вчинками і поведінкою.

Вчення Фоми Аквінського про людину ґрунтується на уявленні про єдність душі і тіла в кожній особі. Душа нематеріальна і не субстанціальна, вона отримує свою завершеність тільки через зв'язки з тілом. Особистість для
Фоми Аквінського є найблагороднішою в усій розумній природі. За Фомою розум вищий від волі, але любов до Бога набагато важливіша за пізнання його.

34.Розвиток філософської думки в Україні. Загальна характеристика.

35.києво-Могилянська аадемія і її вплив на розвиток філософської думки українського та інших словянських народів.
Визначну роль у духовному відродженні українського народу відіграла Кисво-
Могилянська академія, що була заснована в 1632 р. Довгий час Академія була осередком професійної діяльності в галузі науки і філософії не тільки в
Україні, вона задовольняла освітні потреби Росії, Білорусії. Особливе значення мало вивчення мов, що відкривало доступ до ознайомлення мовою оригіналу праць грецьких, римських авторів. Найпопулярнішим предметом серед студентів була риторика, яка формувала високу культуру логічного мислення.
Філософія вивчалась 2–3 роки, причому професори використовували в своїх лекціях ідеї найвидатніших мислителів, як античності, середньовіччя, так і
Нового часу. Серед діячів Академії XVII–XVIII ст. провідне місце в розвитку філософської думки посідали Й. Кононович-Горбацький, І. Гізель, І.
Галятовський, С. Яворський, Г. Бужинський, Ф. Прокопович, Л. Барановський та ін.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18