Аналіз виконання плану щодо надходження доходів за різними джерелами наведено в табл.2.3 та в табл. 2.4.

Таблиця 2.3 – Виконання бюджету Комінтернівського району щодо бюджетного регулювання

З таблиці 2.3 видно,що найбільшу питому вагу щодо виконання бюджету за бюджетним регулюванням склали регулюючі доходи, що мають 85,24% або 118299,20 тис.грн. до загальної суми. Найменший вплив мають власні доходи, які склали у 2008 році 5,47% (7586,90 тис.грн), що є менш позитивним у формуванні доходної бази місцевого бюджету.

Таблиця 2.4 - Виконання бюджету Комінтернівського району за джерелами надходження

З таблиці 2.4 видно,що найбільшу питому вагу щодо виконання бюджету за джерелами надходження мають трансферти, що складають 81,98% до загальної суми. Найменшу питому вагу мають неподаткові надходження, що склали 0,46% або 523,40 тис.грн. у 2008 році.

Отже, можна зробити висновок, що основними джерелами наповнення доходної бази Комінтернівського району є єдиний податок, податок на землю, податок на прибуток підприємств і організацій , які належать до комунальної власності, плата за торговий патент,податок на рекламу, що складають найбільшу питому вагу у загальній сумі доходів району. Також можна відзначити комунальний податок, який має прогресивний характер, надходження від якого зростають. Разом з тим, бюджет не отримує зовсім надходжень від податку з доходів фізичних осіб, що мало б стимулювати підвищення рівня зайнятості населення району.

2.3 Вплив міжбюджетних трансфертів на дохідну базу місцевих бюджетів

Формування доходів органів державної влади кожного рівня є результатом двох заходів: розподілу видів податків та створення механізмів перерозподілу податкових надходжень за допомогою трансфертів. Трансферти місцевих бюджетів можна поділити на декілька видів:

1)  Для короткострокового збалансування фінансових можливостей бюджетів (дотації).

2)  Для вирівнювання фінансових можливостей регіонів (дотації вирівнювання).

3)  Для фінансування певної діяльності (субвенції).

Необхідність у трансфертах першого виду виникає в таких випадках, коли доходи і (або) видатки бюджетів різних рівнів змінюються по різному, і можливим є виникнення фінансових труднощів, а також, коли треба внести певний розподіл доходів. Такі дотації мають надаватися для вирішення саме короткострокових проблем, оскільки у випадку їх надання для усунення незадовільних фінансових можливостей окремих регіонів «лікує не саму хворобу, а тільки її прояви»[26]. Нестача доходів могла б бути усунута за допомогою заходів регіональної та структурної політики. Отже, при наданні дотацій окремим місцевим бюджетам існує небезпека, що це перешкоджатиме бажаним, з економічної точки зору, трансформаційним процесам.

У випадках, коли трансферти не мають спеціальної цільової спрямованості, а також не пов’язані з контролем виконання якихось попередніх умов, їх надання не порушує самостійності місцевих органів влади, одержувач коштів залишається вільним у своїх рішеннях. Якщо кошти надаються не всім бюджетам одного рівня (не всім регіонам), то має бути визначено, як розподілиться загальна сума (наприклад, за чисельністю або щільністю населення). Так, додаткові проблеми в бюджетах ряду областей України зумовлені порівняно великими розмірами території і низькою щільністю населення.

Трансферти можуть надаватися для фінансування певної діяльності, тобто мати цільовий характер. Найважливішим аргументом на користь цільових трансфертів (субвенцій) є наявність «зовнішніх » ефектів. Ключова проблема субвенцій полягає в тому, щоб забезпечити фактичне збільшення пропозиції відповідних благ. Для цього не досить лише ув’язати надання коштів з певною метою – вирішальною обставиною є реакція одержувачів на додаткові кошти. Реакція може бути різною. Одержання субвенцій може стати мотивом до зниження власних доходів або призвести до збільшення витрат на реалізацію даної мети. Який з цих ефектів буде викликаний субвенцією, залежить від цінової еластичності попиту на суспільні товари і послуги.

Надання цільових субвенцій пов’язане з контролем за виконання обов’язкових умов, отже, з можливим порушенням самостійності органів місцевого самоврядування. Цей аргумент має особливо важливе значення, коли субвенції стають головним видом доходів місцевих бюджетів, оскільки за таких умов, ті, хто їх надають, фактично дістають право прийняття рішень з багатьох питань.

Центральні органи влади можуть надавати субвенції місцевим бюджетам також у випадках, коли певні види благ належать до корисних, пропозицію яких необхідно збільшувати, а тому загальна вимога щодо їх надання залежить від чисельності населення відповідної адміністративно - територіальної одиниці. Для того,щоб гарантувати мінімальні норми забезпечення таким соціально важливим благам, субвенції доцільно встановлювати у формі твердих сум.

Таким чином, головні методичні висновки щодо цільових трансфертів місцевим бюджетам полягають у наступному:

1.  Субвенції місцевим бюджетам є доцільними у двох випадках:

а) для фінансування діяльності, при якій виникають «зовнішні» ефекти;

б) при необхідності збільшення пропозиції соціально важливих благ.

2.  Розмір субвенцій має відповідати масштабам «зовнішніх» ефектів, та залежити від чисельності населення.

3.  Важливою передумовою ефективного витрачання цільових трансфертів є участь одержувача у витратах за рахунок власних коштів.

4.  Витрачання наданих місцевим бюджетам субвенцій має контролюватися з боку того органу влади, що їх надає, з боку Рахункової палати України, а також громадських організацій.

Крім використання трансфертів, для розв’язання короткострокових проблем деяких бюджетів і фінансування деяких видів діяльності, особливе значення мають трансферти, призначені для вирівнювання фінансових можливостей регіонів і доходів відповідних бюджетів.

Зміцненню фінансової бази місцевих бюджетів має сприяти збільшення суми дотацій вирівнювання місцевим бюджетам, які наведені в табл. 2.5.

Таблиця 2.5 – Оцінка рівня трансфертування за 2008 рік

З табл. 2.5 видно, що дотація вирівнювання була надана в повному обсязі до запланованого на 100%. Найбільший залишок не перерахованих трансфертів належить субвенції по спеціальному фонду, яка залежить від виконання плану цільових надходжень до спеціального фонду Державного бюджету.

Основною причиною невиконання плану є невирішеність низки суттєвих проблем міжбюджетних відносин, які знижують ефективність бюджетної політики на місцях.

3. Проблеми наповнювання доходної бази місцевих бюджетів

3.1 Удосконалення формування доходів місцевих бюджетів

Нинішній стан економіки України характеризується поступовим збільшенням диференціації рівнів економічного і соціального розвитку регіонів та обсягів податкових і неподаткових доходів, які надходять до їх бюджетів. Для вирішення економічних та пов’язаних з ними соціальних питань необхідні подальші перетворення, а саме реформування міжбюджетних відносин, яке в країні здійснюється значно повільніше, ніж реформування усієї економіки в цілому, що може стати серйозною загрозою для започаткування економічного зростання. Тому проблеми удосконалення системи організації міжбюджетних відносин в Україні, зокрема у частині формування фінансових ресурсів регіонів, залишаються актуальними.

Різні аспекти реформування місцевих бюджетів, зокрема їх доходної частини, досліджувалися у працях багатьох українських науковців, О.Василика, В.Зайчикової, О.Кириленко та інші.

В Україні висловлюють різні пропозиції щодо формування доходної бази місцевих бюджетів. Шляхи вирішення таких проблем обговорюються і російськими економістами. На думку Бутко М.П. і Білокура К.О., стратегія держави в сфері фінансів вимагає змін «з тим, щоб вони були орієнтовані на регіон, адже ринкова економіка вимагає суттєвого збільшення використання фінансових ресурсів на території їх створення»[26]. Це положення фактично підтверджують інші автори, які вважають за необхідне направляти до місцевих бюджетів відрахування від тих податків і платежів, які надходять до державного бюджету з відповідної території у вигляді певного відсотка відрахувань від загальнодержавних податків. На перших етапах реформування місцевих бюджетів України пропонувалося навіть «законодавчо закріпити необхідність індивідуального підходу до визначення частки кожного регіону у загальнодержавних доходах» [26].

С.Мельник і С. Криниця пропонують зараховувати до місцевих бюджетів податок на додану вартість[26], оскільки він, на думку авторів, рівномірно розподіляється по території країни, є менш чутливим до коливань кон’юнктури, а його надходження прямо пов’язані з рівнем розвитку і результатами економічної діяльності в регіонах.

Л.Л. Тарангул внесено пропозицію про надання права місцевим органам влади «вводити територіальні надбавки до місцевих податків виходячи з особливостей галузевої і територіальної структури виробництва, його техногенного пресингу на природне середовище» [26].

Таким чином одне з проблемних питань – що повинно служити джерелом дотацій регіонам: просто бюджетні асигнування або спеціальний фонд, що формується за рахунок певних податків або відрахувань від певних податків. Існує необхідність встановити взаємозв’язок між бюджетними витратами і результатами економічної діяльності регіону, тобто формувати прибутки місцевих бюджетів в залежності від об’єму створених на відповідній території фінансових ресурсів.

Обговорення в вітчизняній економічній літературі проблеми зміцнення доходної бази місцевих бюджетів і практика формування місцевих бюджетів України показують, що важливою умовою ефективного функціонування системи міжбюджетних відносин є вибір податків, що надходять до місцевих бюджетів. Відповідно до розглянутих теоретичних положень такі податки повинні задовольнять наступним вимогам: вони повинні не мати значних регіональних відмінностей; не бути особливо чутливими до кон’юнктурних коливань; дія податків, що надходять до місцевих бюджетів.

Для збільшення в місцевих бюджетах частки власних доходів, зменшення залежності від фінансової допомоги, досягнення збалансованості бюджетів, підвищення ефективності управління місцевими фінансами необхідно:

1)  чітке законодавче закріплення бюджетних повноважень і відповідальності влади різних рівнів при формуванні доходів;

2)  наділення органів місцевого самоврядування одним-двома вагомими місцевими податками, ставки та базу яких вони зможуть регулювати самостійно;

3)  формування дохідної частини місцевих бюджетів на основі об’єктивної оцінки їхнього податкового потенціалу й визначення видаткових зобов’язань регіональної влади;

4)  застосування стабільних базових нормативів відрахувань від державних податків до місцевих бюджетів;

5)  посилення контролю за повнотою надходження доходів до місцевих бюджетів;

6)  забезпечення правових гарантій для безумовного виконання фінансових зобов’язань учасниками міжбюджетних відношень.

Згідно із законодавством функція контролю використання місцевих бюджетів покладена на Міністерство фінансів, Державну контрольно-ревізійну службу, органи Державного казначейства України, місцеві державні адміністрації. На практиці такий контроль здійснює Державна контрольно-ревізійну служба, а також Держказначейство України, яке виконує виключно функцію поточного документального контролю [20].

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5