Це свідчить про існування деякого оптимального для підприємства обсягу товарно-матеріальних запасів і відповідно оптимального обсягу замовлення, при якому витрати на утримання запасів будуть мінімальними. Обсяг запасів, менший від оптимального, призводить до збільшення витрат і зростання ризику зупинки виробництва; обсяг запасів, що перевищує оптимальний, також призводить до збільшення витрат на зберігання виробничих запасів, але вже в результаті виникнення надлишкових запасів та знерухомлення грошових коштів.

Основні завдання фінансового менеджера при управлінні товарно-матеріальними запасами полягають в аналізі обсягу та структури запасів, а також джерел їх формування і подальшому формуванні такого обсягу та структури запасів, які б забезпечили неперервність і стабільність виробничого процесу при мінімальних витратах на утримання запасів.

Певною мірою вирішити основні завдання управління запасами дають можливість моделі Баумоля та Міллера – Орра, які з успіхом застосовуються також для оптимізації управління грошовими коштами підприємства.

Рис. 1.4 Визначення найекономнішого обсягу замовлення (НОЗ)

Модель Баумоля, яка ґрунтується на припущеннях про точно прогнозований збут, рівномірне надходження замовлень та рівномірне їх виконання, дає можливість аналітично виразити залежність між обсягом запасів (замовлення) та витратами на їх утримання. Диференціюванням цієї залежності можна визначити найекономніший або оптимальний обсяг замовлення (ООЗ), за якого витрати на утримання запасів будуть мінімальними:

,                                                                             (1.2)

де Р – річний обсяг реалізації в одиницях продукції;

Вз – витрати на організацію замовлення;

Во – операційні витрати на утримання запасів, у процентах до обсягу запасів;

Цз – закупівельна ціна одиниці продукції.

При рівномірному збуті та постачанні й утриманні запасів на оптимальному рівні середній залишок запасів на складі визначається величиною ООЗ : 2, а точка нового замовлення – періодом на підготовку до реалізації чергової партії продукції.

Якщо підприємство підтримує деякий рівень страхового запасу на складі (С), коливання залишку запасів буде визначатись інтервалом {С, ООЗ + С}, середній залишок – величиною (ООЗ + С) : 2 (рис. 1.5), а точка замовлення визначатиме рівень запасів, при якому потрібно організувати їх поповнення.

Модель Міллера – Орра, яку іноді називають вдосконаленою моделлю Баумоля, визначає оптимальні обсяг запасів та точку замовлення на основі рівня страхового запасу С, витрат на утримання запасів та дисперсії залишку запасів на складі.

Процедура мінімізації витрат на утримання запасів з урахуванням можливих відхилень залишку запасів від деякого розрахункового значення дозволяє визначити інтервал між верхньою та нижньою межами коливання залишку запасів на складі І, який визначає оптимальний обсяг замовлення та рівень запасів Р, що відповідає точці замовлення:

,                                                                          (1.3)

,                                                                                       (1.4)

де Вз – витрати на організацію замовлення;

Во – операційні витрати на утримання запасів у процентах до обсягу запасів;

σ – стандартне відхилення залишку запасів на складі;

С – страховий запас.

Рис. 1.5. Стан товарно-матеріальних запасів на складі

Моделі Міллера – Орра і Баумоля, хоча й мають велике практичне значення, можуть слугувати лише орієнтиром при управлінні товарно-матеріальними запасами в умовах нестабільного ринку, характерного для України і багатьох інших країн з перехідною економікою.

У цілому, при плануванні запасів сировини та матеріалів на підприємстві незалежно від політики управління запасами, що буде формуватись менеджерами підприємства, необхідно:

-      оцінити вартість і доступність коштів для фінансування придбання запасів;

-      проаналізувати та оцінити найбільш вагомі витрати на утримання запасів, а саме витрати на фінансування, страхування, складування та можливі втрати в результаті старіння й псування запасів;

-      врахувати сезонну доступність сировини та сезонні коливання обсягів виробництва;

-      визначити оптимальний розмір закупки сировини чи матеріалів з урахуванням як витрат на зберігання запасів, так і можливої економії від зниження ціни сировини чи вартості доставки при збільшенні розміру закупки;

-      визначити мінімальний обсяг страхового запасу, який буде достатнім для забезпечення безперебійної роботи підприємства в умовах нерівномірного постачання та збуту.

1.4 Управління дебіторською заборгованістю

Дебіторська заборгованість, як і товарно-матеріальні запаси, є активом, що не приносить прибутку. Однак наявність певного обсягу дебіторської заборгованості є необхідним результатом господарської діяльності підприємства, а оптимізація її обсягу – одним із найважливіших завдань, які повинен вирішувати фінансовий менеджер у процесі управління оборотним капіталом.

Якщо підприємство функціонує в умовах перехідної економіки, значні та стабільні обсяги дебіторської й кредиторської заборгованості, як правило, свідчать про низький рівень фінансової дисципліни в розрахунках між підприємствами. Дебіторська заборгованість у цьому випадку є одним із видів іммобілізованих активів, коштами, що тимчасово вилучені з обігу, а кредиторська – коштами, що тимчасово залучені в безоплатне користування. Дебіторська і кредиторська заборгованості знецінюються в умовах інфляції, тому доцільним є зменшення дебіторської і збільшення кредиторської заборгованості в певних межах.

У країнах з розвиненою ринковою економікою, для яких характерний високий рівень конкуренції на ринку товарів та послуг, дебіторська і кредиторська заборгованості свідчать про активне використання підприємствами механізму комерційного кредитування. Як правило, при цьому між обсягами дебіторської та кредиторської заборгованості існує чіткий і контрольований з боку фінансового менеджера взаємозв’язок, а обсяг, структура і середній строк погашення дебіторської заборгованості визначаються кредитною політикою підприємства. Остання виступає одним із необхідних структурних елементів управління дебіторською заборгованістю і комерційним кредитом на підприємстві. Весь механізм управління комерційним кредитом включає:

-      формування ефективної кредитної політики, яка б забезпечувала як достатньо високі обсяги реалізації, так і низький ризик неповернення з боку покупців-позичальників;

-      управління кредитним портфелем (дебіторською заборгованістю) підприємства в цілому;

-      управління процедурою кредитування.

Основними параметрами дебіторської заборгованості, які мають визначатись кредитною політикою підприємства на основі глибокого аналізу особливостей фінансово-господарської діяльності підприємства та конкурентного середовища, є обсяг дебіторської заборгованості (обсяг продаж у кредит) та середній строк погашення заборгованості. Основними проблемами, які повинні вирішити менеджери підприємства, формую чи його кредитну політику, є:

-      визначення максимально допустимих рівнів ризику;

-      визначення оптимального кредитного періоду;

-      встановлення системи знижок;

-      встановлення механізму інкасації коштів.

Визначення максимально допустимих рівнів ризику полягає в розрахуванні оптимального співвідношення між обсягом продаж у кредит та розміром можливих втрат при кредитуванні покупців різного класу. Збільшення прибутку від зростання обсягу продаж у кредит має перевищувати можливі збитки від реалізації товару менш надійним покупцям. Оцінка можливих втрат від продажу в кредит включає оцінку кредитоспроможності потенційних та реальних покупців, встановлення відповідних кредитних рейтингів і ризиків неповернення для них, а також у подальшому оцінку обсягу можливих втрат від кредитування покупців різного класу. Як правило, для покупців з різним рівнем кредитоспроможності встановлюють різні умови кредитування. Чим нижчий кредитний рейтинг покупця, тим жорсткішими будуть умови кредитування. Коефіцієнти втрат для покупців різних категорій ризику наведено в таблиці 1.1.

Таблиця 1.1

Коефіцієнти втрат для покупців різних категорій ризику

При комерційному, як і при банківському кредитуванні, кредитування покупців низьких категорій не здійснюється, покупці 6-8-ї категорій, як правило, оплачують вартість товарів у момент поставки або на умовах передоплати.

При цьому визначаються кредитний період, протягом якого мають надійти кошти за реалізовану продукцію, та розмір дисконту, який надається за оплату продукції раніше від визначеного строку. Слід зауважити, що продаж з дисконтом у разі комерційного кредитування означає продаж за реальною ринковою ціною, а оплата в повному обсязі – компенсацію продавцю ринкової вартості товару та плати за користування коштами протягом кредитного періоду. Умови кредитування мають вигляд «k/n1 net n2», що означає дисконт у розмірі k процентів, якщо оплата здійснюється протягом періоду n1 днів, і оплату в повному обсязі, якщо вона здійснюється в період від n1 до n2 днів.

Стандартні умови кредитування в умовах розвиненої ринкової економіки передбачають дисконт у розмірі 1-3%, якщо оплата відбувається протягом 10-20 днів, і повну оплату протягом 30-60 днів. Умови «2/10 net 30» означають дисконт у розмірі 2%, якщо оплата здійснюється протягом перших 10 днів із дня поставки продукції продавцем, і оплату в повному обсязі, якщо вона проводиться в період 10-30 днів із дати поставки товару [24, с.189-190].

У результаті кредитування покупців різного рівня кредитоспроможності частина дебіторської заборгованості завжди буває непогашеною. При цьому частка безнадійних боргів пропорційна до строку комерційного кредиту. Наприклад, статистичні дані свідчать, що в США безнадійна дебіторська заборгованість підприємств зі строком погашення до 30 днів становить близько 4% загального обсягу заборгованості, до 31-60 днів – 10%, 61-90 днів – 17%, 91-120 днів – близько 26% обсягу дебіторської заборгованості. Резерви, які створюють великі американські корпорації для покриття можливих збитків у результаті непогашення дебіторської заборгованості, становлять 1-6% обсягу дебіторської заборгованості.

Залежно від ситуації на ринку та фінансово-господарського стану підприємства-кредитора ним може проводитись більш чи менш жорстка кредитна політика. Більш жорстка кредитна політика пов’язана з підвищенням вимог до кредитоспроможності покупців, зменшенням кредитного періоду та знижок за ранню оплату, а також збільшенням вимог до інкасації коштів У разі простроченої заборгованості.

М’яка кредитна політика сприяє збільшенню обсягів реалізації продукції і визначається пом’якшенням вимог до кредитоспроможності покупців, збільшенням кредитного періоду та дисконту. Продумана кредитна політика, яка відповідає поточній ринковій кон’юнктурі та фінансовим можливостям підприємства, забезпечує зростання обсягів реалізації, прибутку і в кінцевому підсумку сприяє підвищенню ефективності всієї фінансово-господарської діяльності підприємства.

Отже, ефективність комерційного кредитування, як і банківського, визначається умінням правильно оцінювати й ефективно управляти кредитним ризиком. Однак, якщо банк при поганому управлінні кредитним ризиком може стати банкрутом, підприємство-кредитор при проблемах із погашенням та управлінням дебіторською заборгованістю може звернутись до фінансових посередників – факторингових фірм і певною мірою вирішити свої проблеми.

1.5 Управління грошовими коштами

Кругообіг капіталу на підприємстві супроводжується рухом грошових коштів, внаслідок чого збільшується або зменшується залишок грошових коштів на розрахунковому рахунку підприємства. При ефективному управлінні фінансами у підприємства не виникають часті та непередбачувані потреби в поповненні грошових коштів за рахунок банківських чи інших позик. Залишок коштів на рахунку поповнюється надходженнями від реалізації продукції і зменшується в разі оплати сировини, матеріалів, виплати заробітної плати, сплати податків тощо. При збалансованому в часі грошовому потоку при звичайній діяльності підприємства, яка не супроводжується розширенням обсягів виробництва, залишок коштів на рахунку разом зі страховим запасом у вигляді ліквідних цінних паперів, як правило, достатній для здійснення поточних виплат.

Утримання залишку грошових коштів на рахунку пов’язано з витратами, оскільки грошові кошти, як і інші активи підприємства, фінансуються за рахунок джерел, за користування якими потрібно сплачувати певну плату. Незважаючи на те, що деякі зобов’язання підприємства є коштами, які тимчасово перебувають у розпорядженні підприємства на безоплатній основі (кредиторська заборгованість по заробітній платі, перед засновниками тощо), середня вартість ресурсів, розрахована на основі вартості власних та позикових коштів, може бути значною.

Формування страхового запасу у вигляді ліквідних цінних паперів зменшує витрати, пов’язані з утриманням необхідного для забезпечення ліквідності та платоспроможності підприємства рівня високоліквідних активів. Однак крім позитивного моменту при утриманні страхового запасу у вигляді ліквідних цінних паперів – отримання доходу від володіння ними, купівля-продаж цінних паперів супроводжується транзакційними витратами, які зменшують загальний рівень прибутку від вкладення коштів у цінні папери. Упущена вигода від утримання страхового запасу в грошових коштах (втрати, пов’язані з тим, що грошові кошти знерухомлені та не приносять прибутку) визначає, так звані альтернативні витрати на утримання залишку грошових коштів. Останні порівнюють з витратами на зберігання товарно-матеріальних запасів.

Збільшення середнього залишку грошових коштів на рахунку підприємства призводить до зростання альтернативних витрат і одночасно зменшує ризик втрати ліквідності. Зменшення залишку грошових коштів супроводжується зменшенням витрат на їх утримання і зростанням ризику втрати ліквідності та платоспроможності.

Управління залишком грошових коштів полягає у визначенні деякого оптимального для підприємства рівня середнього залишку грошових коштів, який дає змогу з одного боку, підтримувати платоспроможність підприємства на належному рівні, а з другого – отримувати прибуток від інвестування тимчасово вільних грошових коштів.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12