Вони почали вважати себе переможцями щодо сербів. У 70-ті рр. почастішали випадки, коли навколо сербського населення створювалася нетерпима обстановка, і воно змушене було залишати власне майно і тікати до Сербії. У 1971 -- 1981 рр. (між роками переписів населення) 50 тис. сербів) залишили Косово [42, 137].

Албанізації цього краю багато в чому сприяв і зовнішній чинник: втручання, підтримка сецесіоністів, заклики до бунту і підриву сербської державності. Згідно з конституцією тодішньої СФРЮ, 1974 р., автономний край Косово не тільки входив до складу Соціалістичної Республіки Сербії, а й наділявся ще ширшими повноваженнями, набував політичної і економічної самостійності. Отримавшии повноваження за рішенням всіх питань внутрішнього життя, Косово почало володіти широким подвійним статусом: з одного боку, воно були складовою частиною Сербії, а з іншої - фактично мали ті ж права, що і сама республіка в рамках СФРЮ.

Сербія не могла прийняти жодне рішення без схвалення автономного краю, а він у свою чергу міг не вважатися з думкою керівництва Сербії. На практиці при вирішенні господарських або політичних питань важко було досягти єдності республіки - керівні органи краю підкорялися республіканським лише в тому випадку, якщо вважали це вигідним для своїх інтересів. Автономний край володів рівними правами з республіками, окрім одного - не міг відокремитися від Сербії. Тому в Косово з перших днів виступу албанців звучали вимоги надання краю статусу республіки. Оскільки албанці за чисельністю були четвертою нацією в СФРЮ після сербів, хорватів і мусульман, вони вважали свої вимоги обгрунтованими [42, 222].

Керівництво Сербії боялося «контрреволюційного підпілля» в Косово, тому продовжувалась його діяльність по албанізації краю, і підсилювалась робота міністерства внутрішніх справ і служби безпеки. Але з боку керівництва країни і інших республік дії Сербії часто розцінювалися як унітаристські і піддавалися різкій критиці.

В 1974 р. були розширені автономні права САК Косово, та прирівнено до інших республік Югославії. В 1980 р. албанці розпочинають рух за визнання Косово окремою республікою СФРЮ, а далі і за повну незалежність. Але в 1990 р. (під час розпаду СФРЮ) автономія була зменшена, заснуванням Автономного Краю Косово, та «деградацією» головного статуту, з Конституції Краю до Статуту Краю. У відповідь група албанських політиків створює «Конституцію Республіки Косово» і проголошує незалежність провінції. Владою СРЮ було оголошено надзвичайний стан, у липні був розпущений парламент Косова [42, 150].

У березні 1981 р. в Косово спалахнуло повстання. Дуже швидко соціальний протест переріс в постійну політичну акцію, яка тривала 10 років, підсиливши напруженість усередині Сербії і загостривши міжреспубліканські відносини. Вже через кілька днів демонстранти несли транспаранти з відкрито політичними вимогами: «Косово республіка», «Ми албанці, а не Югослави», «Косово - косоварам». Албанці, боячись втратити високий рівень автономії, заявили про себе як про силу, яка готова відстоювати свої цілі. Поступово мітинги стали носити антидержавний характер - все частіше звучали вимоги про об'єднання з Албанією, з флагштоків скидалися югославські прапори. Сепаратистів активно підтримувала Албанія, радіо - і телепередачі якої приймалися майже на всій території Косово [45, 40].

Демонстрації в краю супроводжувалися саботажем на окремих підприємствах, поширенням листівок, активізацією діяльності по перетворенню Косово на «етнічно чистий край». Націоналісти використовували будь-які методи, аж до погроз фізичного винищування в адресу сербів і Чорногорії. Албанці поганили пам'ятники культури, православні церкви і кладовища, підпалювали будинки, та людей, насильницьки займали чужу землю, обмежували свободу пересування

Подальший розвиток подій пов'язують з ім'ям Слободана Мілошевича, обраного в 1986 р. головою ЦК Союзу комуністів Сербії. У 1987 р. популярність цієї людини нестримно зросла - його виступ в квітні в Косово-полі, де він вперше відкрито говорив про несправедливе положення Сербії в югославській федерації і пообіцяв сербському народові захист, було сприйнято як національна сербська програма. У Мілошевичі серби побачили національного лідера [12, 144].

У 1988 р. він організував ряд маніфестацій і так званих «мітингів істини» в Ужіце, Валове, Заєчаре, Шабаце, Крушеваце, Кральове, Варане, Леськоваце, Крагуєваце, Ніші, Белграді, на яких збиралося від 100 до 300 тис. чоловік. Натхненні можливістю вперше говорити про свої національні почуття, проблеми влади, люди скандували ім'я Мілошевича, несли його портрети. До кінця 80-х р. він виділився з партійно-державної олігархії і став незалежним носієм політичного суверенітету, фактично «недоторканним політичним правителем Сербії», перестав ділити владу з «залишками олігархії», створив свій штаб близьких радників, «інтимне коло посвячених», підкреслювали югославські учені [12, 147].

У березні 1989 р. Сербською Скупщиною було прийнято поправки до Конституції Сербії, які позабавляли автономний край Косово права вето щодо конституційних змін у Сербії (як і іншого автономного краю -- Воєводини). Ці поправки албанці Косово зустріли у штики. Починаються негаразди з югославським та сербським керівництвом, та заворушення на етнічному ґрунті, більша частина албанців в Косові бойкотує перепис населення 1991 р., як і всі вибори. Пізніше вони обрали тимчасовий уряд, очолюваний Буджаром Букоші, який був визнаний Албанією в жовтні 1991. На неконституційному референдумі 1992 р., більшість каже «так» незалежності Косова.

В 1992 р. стає частиною Республіки Сербія (Союзної Республіки Югославія). Ситуація загостряються 1996 р. і перетворюються на відкриту громадянську війну між Армією Звільнення Косова (алб. Ushtria Зlirimtare e Kosovлs) та албанських військових одиниць з однієї сторони та сербсько-югославських з іншої. Призводить до виїзду Косова коло 500.000 албанців та 12.000 загиблих.

1998 р. розстановка сил у краї кардинально змінилася: почалася «радикалізація позицій косоварів» щодо надання Косову державного статусу. На початку 1998 р. бойовики ВАК, що пройшли підготовку в албанських таборах, спровокували поновлення конфлікту, що вилилося у збройні сутички із сербською поліцією, вибухи в македонських містах Гостівар, Куманово та Прилеп і вбивства мирних жителів, що не припинялися. Крім насильницького витіснення сербів із краю, і блокади сербських сіл серед методів, до яких вдавалися терористи, були вбивства і погрози на адресу лояльних албанців, які не бажали воювати [12, 150].

Загострення конфлікту почалося з того, що в жовтні 1998 р. президенту СРЮ С. Мілошевичу було передано офіційне послання Вашингтона, у якому йшлося про неминучість повітряних ударів НАТО. 13 жовтня 1998 р. Рада НАТО приймає політичне рішення щодо нанесення ракетно-бомбових ударів по території Югославії у зв'язку з кризою в Косово. Рішення про військові дії проти суверенної країни НАТО вийшло за рамки Вашингтонського договору щодо утворення Альянсу, який передбачає, що він є суто оборонним блоком із певною зоною відповідальності [12, 152].

Таке рішення прийняте в обхід Ради Безпеки ООН, хоча і на підтримку її резолюцій. Отже, воно створює прецедент порушення міжнародного права, оскільки мандат на застосування військової сили може дати тільки РБ ООН. Без цього будь-які дії держави або блоку держав проти будь-якої суверенної країни кваліфікуються не інакше, як воєнна агресія.

Великомасштабні воєнні дії проти суверенної держави не можуть не викликати засудження з боку міжнародної спільноти. Це справедливо, оскільки, якщо ламають систему, починається безладдя й сваволя, порушується усталений порядок, і тоді будь-хто вважатиме можливим брати на себе право втручання на користь якої-небудь групи населення в тій або іншій країні. Так і в ситуації з Косово світова громадськість не залишилася байдужою. В багатьох країнах пройшли акції протесту проти ракетно-бомбових ударів НАТО по Югославії.

В 1999 р. НАТО заставляє вийти з Косова сербсько-югославські війська і ставить провінцію під контроль ООН. За період з 12 червня 1999 р. по 16 січня 2000 р. кількість викрадених і зниклих осіб склало 688 чоловік. З них: 630-серби, 36-албанці, 22-представники інших національностей. Доля 581 викраденого цивільного невідома, 69 убито, 6 втекло і 32 відпущено на свободу. Зареєстроване число зламаних і насильно зайнятих приватних квартир, що належать сербам, - 776 в Пріштині, понад - 200 в Косовській Мітровіні, 190 - в Гнілане, багато в Косовому Полі і Ліпляні [35, 60].

У кампанії етнічного чищення, після дислокації КФОР і УНМІК, з Косово і Метохії вигнано близько 350 000 сербів, циган, мусульман, турок і іншого неалбанського населення, з них 250 000 сербів. Члени терористичної «АОК» здійснювали особливо сильний тиск на територію Горе, де проживала автохтонна етнічна група - горянці, яким в школах і повсякденному житті забороняли користуватися рідною сербською мовою, з метою помилково представити цю групу як албанську національність.

Після встановлення в Косово тимчасової адміністрації місії ООН значне число біженців залишилося на території Сербії, головним чином з числа сербів і циганів. За сербськими даними, їх число в 2002 р. складало 277 тисяч чоловік.

23 жовтня 2004 р. під контролем тимчасової адміністрації пройшли вибори до парламенту Косова. Більшість голосів (47%) були віддані Демократичному союзу Косово (лідер - Ібрагім Ругова, помірні), Демократична партія Косово (лідер - колишній польовий командир Хашим Тачи) отримала - 27% голосів. Ще один колишній командир Армії Визволення Косова - Рамуш Харанднай - очолював парію Альянс за майбутнє Косово [15, 91].

Всі албанські партії виступали за незалежність краю. Переважна більшість косовських сербів вибори проігнорували -- проголосувало близько 900 чоловік, тобто менше 1 % сербського населення. На їх думку, в краї не було створено нормальних умов для проведення виборів, що призвело до чергового кровопролиття в березні 2004 р., коли в результаті безладів і погромів 19 чоловік загинули, 4 тисячі сербів і інших неалбанців втратили дах, були спалені сотні будинків і зруйновані десятки православних храмів і монастирів.

Кількість місць в парламенті Косово розподіляється за етнічною ознакою: етнічним албанцям належить 100 місць з 120, останні зарезервовані за національними меншинами, у тому числі 10 -- за сербами. Президента і уряд Косова - вибирає парламент. У веденні тимчасової адміністрації місії ООН знаходилися міліція і система правосуддя, цивільна адміністрація, формування цивільних інститутів і демократизація, відновлення господарства і економічного розвитку. Поступово функції внутрішнього управління були передані органам влади Косова [16, 21].

6 грудня 2004 р. уряд Косова очолив Рамуш Харадінай, обвинувачений в скоєнні злочинів проти мирного населення в роки війни. У березні 2005 р. він подав у відставку під тиском європейської громадськості і з'явився перед Міжнародним трибуналом. На зміну йому прийшов помірніший Байрам Косумі. Після смерті в 2006 р. Ібрагима Ругови президентом був вибраний Фатмір Сейдігу, а прем'єр-міністром знов став колишній польовий командир АЗК -- Агим Чеку. З 9 січня 2008 р. уряд Косова очолює Хашим Тачи, у минулому польовий командир Армії Звільненні Косова, підозрюваний в сприянні викраданням мирних сербських громадян для подальшого продажу їх внутрішніх органів в клініки Європи і Америки [16, 23].

Спочатку відносно Косова світова спільнота намагалася застосувати формулу «стандарти до статусу», яка передбачала досягнення консенсусу між всіма політичними силами і етнічними групами, і лише після цього -- визначення статусу краю. Проте ця політика, не привела ні до повернення в край сербів, ні до припинення насильства. У жовтні 2005 р. Рада безпеки ООН висловилася за початок переговорів про статус краю. 16 лютого 2008 р. Євросоюз схвалив розміщення місії EULEX в Косово.

31 січня 2006 р. на засіданні контактної групи по Косову, на рівні міністрів закордонних справ (Росія, США, Великобританія, Франція, Німеччина, Італія, ЄС і НАТО) було прийнято заяву, згідно з якою «при вирішенні питання про статус Косово необхідно повністю взяти до уваги характер косовської проблеми, яка оформилася в результаті розпаду Югославії, конфліктів, що послідували за цим, етнічних чищень і подій 1999 р., а також його тривалого перебування під міжнародним управлінням на основі резолюції ООН 1244» [7]. Міністри висловилися за необхідність зробити всі зусилля для досягнення домовленості по Косову вже в 2006 р.. Росія виступила проти встановлення конкретних термінів врегулювання, так само як і Сербія. Були погоджені три основні принципи переговорів:

· Косово не може бути повернене під управління Сербії;

· не може бути розділено;

· не може бути приєднано до іншої держави.

Главою міжнародних посередників по врегулюванню проблеми Косова призначений колишній президент Фінляндії Марті Ахтісаарі. Останнім часом, дуже часто почали проявляютися міжетнічні зіткнення між сербами і албанцями, що досягли кульмінації 2004 р. коли після загадкового вбивства албанського хлопця, маси озброєних албанців руйнували сербські церкви, монастирі та державні інституції [17, 19].

Незалежність проголошена парламентом краю Косово 17 лютого 2008 р. Декларацію про незалежність прийнято відкритим голосуванням 109 з 120 депутатів косовського парламенту, некосовари участі в голосуванні не брали. Того ж дня презентовано офіційні символи Косова. Прапором Косова є жовте зображення обрисів краю на синьому полотнищі із шістьма білими зірками вгорі [24, 19].

Країна не є членом ООН, проте її незалежність визнали понад п'ятдесят країн зі всього світу, серед них Афганістан, США, Бельгія, Німеччина, Франція, Об'єднане Королівство, Польща. Натомість такі країни, як Іспанія, Росія, Грузія, Молдова, сама Сербія й деякі інші все ще не готові визнати Косово, головним чином через те, що побоюються виходу окремих територій зі свого складу подібним чином, як це відбулося з Косово.

Воїслав Коштуніца, прем'єр Сербії, заявив, що його країна ніколи не визнає незалежність Косова й боротиметься мирним шляхом за існування Косова на правах автономії лише в складі Сербії. Євросоюз уже вислав до провінції свою поліцейсько-адміністративну місію, що має замінити миротворчі сили ООН (KFOR). Белград розкритикував такі дії, заявивши, що це демонструє визнання незалежності краю Косово, який є невід'ємною частиною Сербії. У самому Косово такі дії Європи оцінили як дозвіл на проголошення незалежності.

Десятки тисяч людей вийшли на вулиці Пріштини - столиці краю - для святкування, не дочекавшись спеціального засідання крайового парламенту. За вихідні місцевий аеропорт прийняв удвічі більше рейсів, аніж зазвичай. До провінції з'їжджаються албанці з усього світу. Серед приїжджих - і закордонні кореспонденти.

Тим часом інший настрій панує на вулицях Белграда. Там тисячі демонстрантів зібралися біля посольства Словенії, яка головує в Євросоюзі, щоб висловити протест діям влади Косово. Для жителів Сербії Косово - святиня, де є багато історичних пам'яток, зокрема монастирів, оскільки до XVIII ст. там був престол сербського патріарха [31, 6].

Глава уряду Сербії Воіслав Коштуніца вже назвав незалежне Косово “псевдо країною у складі Сербії». Крім того, Сербська влада підписала резолюцію, згідно з якою проголошення керівництвом Косово незалежності є незаконним і недійсним, а всі серби, які проживають на території краю, залишатимуться громадянами Сербії та матимуть право не визнавати незалежності, проголошеної косоварами. Також у Белграді пообіцяли послабити дипломатичні стосунки з країнами, які готові визнати незалежність Косово. Однак Президент Сербії Борис Тадіч заявив, що відносини з країнами не обриватимуть повністю, навіть у разі відправки із Сербії дипломатів цих держав.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7