З початку 1904 року посилюється роль анархістських організацій. За 1905-й кількість міст, в яких діяли анархістські організації, зросла з 15-ти до

73-ох. Вони поширили свій вплив на значну територію Росії - від Петербургу до Закавказзя та Далекого Сходу. Принцип аполітизму завадив анархістам створити централізовану організацію за партійним принципом, яка очолила б керівництво регіональними організаціями. Добиваючись розширення свого впливу, анархісти організовували широку пропаганду створивши біля 16-ти друкарень, які публікували брошури і листівки. В еміграції та в Росії анархісти видавали біля 20-ти газет і журналів [38,с.388-389].

На сторінках анархістської преси тактична лінія анархізму характеризувалася як постійний бунт, безперервне повстання проти існуючого суспільного і державного устрою на основі тактики "пропаганди дією". Анархісти нерідко закликали народ готуватися до збройного повстання. Анархістські бойові дружини здійснювали так званий "безмотивний терор". В роки революції тактика політичного і економічного терору, експропріацій у анархістів нерідко зводилась до грабунок. За рахунок вилучених коштів анархістські групи створювали так звані "бойової каси", з яких частина коштів передавалась робітникам. В 1905-07 рр. до анархізму долучилося чимало злочинних елементів, які намагались прикрити злочинну діяльність ідеологією та революційною необхідністю [38,с.245].

Проблеми співвідношення анархізму та тероризму досліджували В.Ліпкан та Д.Никифорчук. У своїй праці "Боротьба з тероризмом" науковці розглядали зародження тероризму в історичній ретроспективі. Науковці зазначали: "наріжним каменем анархізму є негайне знищення держави, при тероризмі ж, у більшості випадків, іде вплив на невизначене коло осіб, які становлять субстрат держави..., тобто, якщо анархізм усуне державу, це послужить деструктивним чинником для тероризму, бо позбавить останній об'єкта впливу... Тобто за певних умов необхідність у ньому відпаде сама собою... у більшості випадків(тероризм-см.) не є кінцевою метою, а є лише засобом досягнення поставлених цілей "[14,с.40,41]. Анархісти ведуть постійну боротьбу з державою як "джерелом" влади, їм байдуже, хто з осіб репрезентує цю державу: доки існує держава, доти анархісти будуть боротися. Звичайно з вище наведеної цитати помітний нерозривний зв'язок анархістської ідеології та практики терору, але крім "ідейних" анархістів значна частина анархістів використовувала терор у будь-якій формі(політичній, економічний) для задоволення власних інтересів. Дану тезу у характеристиці анархістського терору висвітлював О.Будницький: "ничьи интересы они объективно не выражали… и выражали свои, именно свои интересы - интересы людей,… стремящихся к самореализации и для начала - к устранению внешних для этого препятствий" [16,с.39].

Анархістський терор як засіб впливу не був суто російським явищем. Деякі анархістські групи Європи та Америки перейшли до тактики прямої дії (терористичних методів боротьби) які, набули популярності серед революціонерів. Зрозуміло, що терор завжди привертає більше суспільної уваги, ніж мирні і конструктивні форми діяльності. Хвиля анархічного терору кінця XIX - почала ХХ в. в історіографії отримала назву "Равашольовщіни" - на честь відомого французького терориста Равашоля. Жертвами анархістів стали італійський король і австрійська імператриця, президент США і багато інших державних діячів. В деяких випадках подібні акції трактували як відплата за те, що деякі політичні сили чи особистості не рахувалися з ініціативою анархічних груп. На думку П.Рябова, політичні вбивства були актами відчаю одинаків, які смутно уявляли собі значення ідей анархізму [81,с.15].

Дослідник В.Савченко у статті "Анархістський рух в Україні у 1905-1907 рр." розглядав практичне втілення ідей анархізму. Одним з аспектів розкритих у статті були значення та роль терору у практиці анархістів. Терор анархістів науковець розглядав у порівнянні з іншими політичними напрямами, що взяли на озброєння тактику терору. Зокрема автор статті порівнював практику терору есерів та анархістів. Для есерів на думку дослідника, була притаманна "індивідуальна" тактика терору спрямована проти монаршої родини, міністрів, великих князів, що мала на меті гучний політичний та суспільний резонанс. Тактика есерів була пов'язана з столичними колами політиків та інтелегенції, які планували продовжити подальше революційне реформування держави. Терор анархістів автор статті характеризує як "провінційний"(масовий) спрямований проти "сатрапів влади" на місцях (у провінціях): власників крамниць, директорів фабрик, рядових поліцейських. Дана тактика грунтувалась на принципі аполітизму, що заперечував орієнтацію на столицю як центр влади, уособлення держави та осередок політичної боротьби. Терор анархістів на думку В.Савченка характеризувався своєю полівекторністю, що виявилась у політичній та економічній сферах. У практичному втіленні від фізичного знищення до практики експропріацій - економічного послаблення ворога - держави та власників-капіталістів.

Для порівняння наводяться статистичні данні застосування терористичних методів боротьби у період з 1902-1909 рр. Есери у цей період провели у Російській імперії приблизно 300 терактів "проти особистостей", а анархісти у південно-західних губерніях імперії провели біля 500 терактів у яких загинуло близько 600 осіб. У різних джерелах дане число коливається від 600-700 осіб це пов'язано з спрямуванням терору, оскільки досить часто жертвами терору анархістів ставали робітники та односельчани, які мали відмінну позицію у політичній боротьбі. У 1906-1908 роках у Південних губерніях Російської імперії анархістські групи (організації) існували у 120 населених пунктах. Чисельно ці організації об'єднували від 4-4,5тис. активістів та бойовиків [69,с.1-2].

Сучасники подій 1905-1907 рр. Розробили класифікацію анархізму за спрямуванням, тобто, почали виділяти "південний" анархізм - терористичний, агресивний, масовий, відрізняючи його від "північного" анархізму - кабінетного, поміркованого, пропагандистського, іншими словами - "столичного".

Анархістська "пропаганда дією" повинна була підштовхнути маси до рішучих дій у боротьбі з владою на шляху неминучої соціальної революції, що має знищити "cоціальних паразитів". Хлібовольці користуючись концепцією "пропаганди дією" розробили тактику - особистої ініціативи у терорі, що мало продемонструвати вищий прояв "свободи особи" вільної від вказівок організації.

Південний регіон Російської імперії став "полігоном" теорій та експериментів, оскільки тут репрезентовані всі напрямки анархістської теорії: анархо-комуністи ("хлібовольці", "безначальці", "чорнознаменці", "безмотивники", "комунари"), анархо-синдикалісти та анархо-індивідуалісти (містичний та антиінтелегентський). Всі перераховані напрями розглядали терор як "революційну необхідність" відрізняючись лише за спрямованістю терору: масового, економічного, "адресного" чи "безмотивного".

"Столицями" анархістського руху в Російській імперії стають найбільші промислові центри "на південних окраїнах": Одеса і Катеринослав (Дніпропетровськ). Крім анархістів Одеси і Катеринослава, основна маса "південних" анархістів була породженням міських слобідок Донецько-Криворізького промислового району чи патріархальних єврейських ґето Центральної України. Посилення радикальних настроїв та нечіткість програм анархістських організацій пов'язано з незначним відсотком інтелегенції у складі анархістського руху, що сприяло відірваності від магістральних політичних та культурних процесів.

Особливості зародження та розвитку анархістського руху можна спробувати пояснити на основі положень різних теорій. "Теорія внутрішнього колоніалізму" концептуально розглядає поділ суспільства на "Центр та Переферію". "Центр" контролює основний неподільний ресурс - владу, він провадить дискримінаційну політику по відношенню до "переферії", що грунтується на економічній, політичній та національній дискримінації внаслідок швидких процесів модернізації. Рушієм конфлікту у даному випадку стає економічна відсталість "переферії", а конфлікт стає наслідком дискримінацій. З запровадженням машинного виробництва економічні відмінності між "центром та переферією" поглиблюються значною мірою. В цих умовах нерівномірність розвитку регіонів та поява "нових" міст в яких чисельно зменшувався відсоток інтелегенції в процесах урбанізації. Так, відбувається чисельне збільшення робітників у складі революційних організацій цей процес ознаменований появою маргінального світогляду серед молодих революціонерів. Формування нового світогляду відбувається в умовах, коли, "переферія" залишається сировинним придатком (аграрною), відірваною від центрів політики та культурного життя, що і породжує "спрощений" світогляд у розумінні значення та необхідності держави, а боротьба з державою ведеться у формі знищення її "представників" та багатих капіталістів [27,с.52-54].

Українська ментальність початку XX ст. у Пд. губерніях формувалась як "анархічна", індивідуалістична, що часто-густо ігнорувала державність та ідеалізувала "козака Мамая" [69,с.4]. Дана теза має деякі риси теорії "премордіалізму" (англ. Рremordial - спадок), яка характеризує спадкове походження менталітету, який покоління успадковують від нащадків. Дану тезу висловив М.Боровик у статті "Анархізм в Україні 1917-1921 рр: закономірність чи випадковість?". Автор статті розглядав аспект існування в Україні специфічних традицій козацької "вольниці", що зумовило особливу схильність українського селянства чинити опір будь-якій владі [13,с.30]. При цьому автор наводить цілу низку контраргументів до цієї теорії на основі сумнівів висловлених Н.Яковенко, стосовно здатності соціуму утримувати "живу пам'ять про минуле". На думку М.Боровика, ідеалізацією козацтва займалась інтелегенція, яка як ми вже зазначали була представлена у анархічному русі у незначній кількості [13,с.30].

Фіксація вченими різних дискурсів причин зародження конфлікту - їх прочитання, з одного боку, як засобу реалізації цілей, з другого - як самодостатньої для групи мети, призвела до їхньої деверсифікації на реалістичні та нереалістичні. На думку М.Гона, перший тип спрямований на об'єкт, який викликає фрустрацію групи. Відтак конфлікт перетворюється в функціональний засіб для досягнення групою конкретних цілей та програмних директив. Другий - нереалістичний висовує Л.Козер, зумовлюється не антагонізмом цілей різних груп, а виступає засобом розрядки принаймні одного з суб'єктів взаємодії. Тобто одна з груп у конфлікті "випускає пару", що і є причиною досягнення певних "цілей" групою, що дозволяє визначити даний конфлікт як нереалістичний, тобто такий, що втратив спрямування (мету). Дотримуючись даної класифікації конфліктів, варто зазначити, що український ідеал був "замішаний" на волюнтаризмі, непокорі та виправданні насильства, що надавало боротьбі з державою мети та сенсу, оскільки українці бачили в державі лише "гвалтівника" [27,с.52-53]. З іншого боку на думку М.Савченка, для росіян виступ проти основ своєї держави був "святотатством". Цієї тези дотримувався російський історик І.Орлов, він вважав, що російська громада попри всі суперечності у відносинах з владою не мислила себе поза общиною та сферою державного впливу [13,с.26].

Науковці стверджують, що українському суспільству початку XX ст. притаманна особлива світоглядна "детермінанта", яка сприяла сприйняттю та поширенню ідей анархізму, а її витоки слід шукати в особливостях суспільного розвитку окремих регіонів Російської імперії. Якщо характеризувати дану тезу з позицій марксистів, - економічний фактор стає визначальним у формуванні протистояння, оскільки негативні наслідки індустріальної модернізації стали причиною появи маси зубожілих, соціально дезорієнтованих людей, які були готові підтримати найрадикальніші заклики до руйнування існуючих систем на основі суспільного антагонізму породженого приватною власністю [28,с.26].

В цих умовах зароджується "армія соціального вибуху", яка шляхом боротьби (революції) прагне завоювання землі, а справедливий перерозподіл якої стає основою пропаганди більшості політичних сил, в тому числі і анархістів. При цьому в ідеології та практиці анархізму періоду 1905-1907 рр. суспільні групи та інститути, що перешкоджають вирішенню цього завдання викликають ворожість, що створювало сприятливий "грунт" для поширення антиетатистських та егалітарних ідеологій, що протиставляли себе макіавеллізму держави.

Поширення ідей анархізму на найбільш урбанізовані та промислові регіони Донбасу та Запоріжжя визначались розкладом традиційних суспільних культур . Не випадково, що серед членів анархістських осередків значну частину складали пролетаризовані елементи: селяни та робітники у першому поколінні, які аналогічно частині рядових військових не втратили зв'язку з селянською общиною [13,с.27].

Ще однією важливою складовою до розуміння причин поширення анархізму у 1905-1907 рр. стала теорія - "Ми-Вони", яка у практичному розумінні проявилась не тільки у формуванні опозиційних владі політичних груп, але і у створенні революційних організацій у даному випадку у формі - "Ми" з власною ідеологією, метою, цілями та завданнями, які протиставили себе владі, державі, капіталістам та регіональним "сатрапам" - "Вони". Основою даної теорії у даному випадку на нашу думку, є формування нового світогляду - "неонігілізму" серед дезорієнтованої, асоціальної молоді, що поривала з давніми традиціями віри, родини, громади ставши на шлях боротьби за власне бездержавне майбутнє.

В.Савченко визначав декілька вікових та психологічних типів притаманних представникам анархістського руху 1905-1907 рр.:

1) Анархісти були наймолодшими представниками серед революціонерів Російської імперії. Середній вік - 15-17 років, вони могли претендувати на звання молодіжних організацій. (За підрахунками В.Єрмакова анархісти Російської імперії на 58% складались з неповнолітніх, осіб до 19 років) [69,с.97].

2)Психологічним типом анархіста "бойовика" періоду революції стає молода особа - юнак, представник маргінальних міських прошарків, що був тісно пов'язаний з кримінальним світом. Експропріації для таких анархістів стали не тільки джерелом поповнення коштів для "революційної необхідності", але й способом здобуття "кишенькових коштів". Дані особи стояли на максималістських позиціях - швидких та докорінних суспільних змін, відкидали ідею "пасивної" революційної пропаганди підтримуючи ідею "пропаганди дією".

3) Іншим психологічним типом анархіста - є молодий селянин-бунтар світогляд якого формувався в осередку бідняків та наймитів. Такі селянські групи досить часто вдавались до тактики "прямої дії" та експропріацій спрямованих проти місцевої еліти. Саме в такому осередку формувався світогляд Н.І.Махна, що у період революції 1905-1907 рр. був членом селянської терористичної організації братів Семенют з Гуляй-Поля.

За національним складом за підрахунками О.Іванова в анархістському русі переважну більшість складали євреї (до 50%), росіяни (41%), українці (до 35%) [69,с.3]. Більшість анархістів до початку революції 1905-1907 рр. у віці 15-17 років проходили "політичну підготовку" у лавах поміркованих партій. Партійна робота, пропаганда, дисципліна були не до вподоби шукачам "політичного екстриму". Лідери та бойовики були переважно без середньої освіти, що зумовлювало характер та спрямування вимог анархістів.

"Пересічна особа" у великих губернських містах намагається відшукати сенс свого буття у боротьбі проти держави, не справедливих законів, і ця боротьба часом має досить спрощену ідеологію, яка вміщується в ірраціональному словосполученні - "Бей гадов!" (під "гадами " були приховані: поліція, чиновники, буржуа) [69,с.5-6].

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15