Результатом зустрічі в Ет-Таїфі стало підписання Хартії національної згоди, що, між іншим, передбачала зрівняння чисельного представництва мусульман та християн у парламенті, а також розширення прерогатив уряду. Президентом країни і наділі мав обиратися мароніт, але водночас частина його повноважень передавалася прем'єр-міністру - суніту. Спікером парламенту мав бути друз. Також було вирішено, що сірійські війська, які на момент підписання угоди перебували у Східному Бейруті вийдуть із міста, але залишатимуться на сході Лівану ще два роки, поки триватиме виконання всіх умов мирного порозуміння.

І хоча домовленості були, миру в Лівані не настало. Зіткнення військових формувань продовжувалися аж до серпня 1991р. коли було оголошено амністію за злочини 1975 - 1990рр. Війна закінчилась.

Війна коштувала країні 30 тис. вбитих, 60 тис. поранених та 130 тис. біженців із країни. Розквітла наркоторгівля в долині Бекаа. У 1984р. турецьку коноплю вирощували на 150 тис. дунамів землі, що було в 10 раз більше від площі місцевих виноградників і в 20 разів більше від площ, засаджених картоплею. Армія охорони плантацій.

Ще одна проблема Лівану це збройні загони „Хезболлаху", які постійно робили напади на окупаційні війська в Лівані та ізраїльську територію. Ізраїль щоденно обстрілював території Півдня Лівану. У 1997р. відбулося 715 обстрілів. А в 1998р. понад 1200. У травні 2000р. останні ізраїльські підрозділи покинули Ліван, а в червні 2001р. близько 10 тис. військ із околиць Бейруту вивела Сирія. Однак релігійні концесії залишаються у напрузі. Свідченням цього є вбивство у лютому 2005 року колишнього прем'єра, яке викликало масові виступи де головною вимогою було остаточне виведення сирійських військ із Лівану.

Йорданія.

22 березня 1946 року в Лондоні було підписано англо-транс-йорданський договір про дружбу і союз терміном на 25 років. Мандат Ліги Націй оголошувався таким, який втратив силу. Трансіорданія проголошувалася незалежним королівством, хоча в країні залишалися англійські війська, радники, експерти. Конституція, прийнята у квітні, майже не змінила існуючої раніше системи влади. У країні створено двопалатний парламент, причому склад його верхньої палати повністю призначав сам король. Серед 20 виборних членів нижньої палати мусульманське населення представляли 12 депутатів, ще 4 обирались від християн, по два від бедуїнів та інших національних меншин. За новим договором Трансіорданія проголошувала незалежність, підтвердивши союз з Великобританією.

Зближення Йорданії з Великобританією викликало різку критику з боку арабських країн, а вступ її в ООН був заблокований Москвою. Становище Аммана дещо покращилося після арабо-ізраїльської війни 1948 - 1949рр. Участь у бойових діях йорданського Арабського легіону, який виявився найкраще підготовленою до війни збройною частиною серед усіх арабських армій, покращило ставлення до Трансіорданії з боку її арабських сусідів. Унаслідок успішного наступу легіону, під контролем йорданців опинилася більша частина Західного берега Йордану та східні мусульманські дільниці Єрусалима. Це значно змінило становище Трансіорданії. Із невеликої країни з населенням заледве 400 тис. осіб, без покладів корисних копалин, виходу до моря та особливого міжнародного авторитету, Трансіорданія в один момент перетворилася на впливового гравця великої політики. Разом із палестинцями населення країни зросло до 1,4 млн. осіб, з'явився вихід до Червоного моря. Крім цього на території країни опинилася третя за значенням після Мекки та Медини святиня мусульманського світу храмовий комплекс у Єрусалимі. Безпосередня заангажованість Аммана в близькосхідний конфлікт змусила західні держави більш уважно поставитися до своїх відносин з королем Абдаллахом.

Разом із позитивними надбаннями Трансіорданія отримала й значні проблеми, насамперед проблема палестинський біженців, яких було майже 500 тис. осіб, і ще до 100 - 200 тис. так званих економічних біженців, тобто жителів прикордонних районів, землі яких за умовами перемир'я залишилися в Ізраїлі. Більша частина з них не мали постійного житла та роботи. Жили в тимчасових таборах.

Король Абдаллах вирішив піти на зближення з Тель-Авівом розпочавши ще в 1949 році таємні переговори. Цим самим зрадив ідеї загально арабської єдності. Підписання мирної угоди з Ізраїлем викликало повне не сприйняття в арабському світі, але король, незважаючи на заперечення ЛАД, 16.12.1949р. приєднав окуповану під час війни територію Палестини і проголосив створення єдиної держави під назвою - Хашимітське королівство Йорданія і новий парламент 24 квітня 1950р. ратифікував це рішення. Араби не сприйняли це, а бойовики готували замах на короля.20 липня 1951р. під час відвідин могили свого батька на Оливній горі в Єрусалимі короля Абдаллах вбив 21-літній швець Мустафа Шукрі Ашу.

Владу успадкував Таляль (1907 - 1972), меланхолік, легковажна людина, нездатна керувати державою і у серпні 1952р. він добровільно передав владу своєму неповнолітньому синові Хусейну (1935 - 1999) і виїхав на лікування до Європи.

2 травня 1953р. у день свого 18-ліття, Хусейн був коронований королем Йорданії (1953 - 1999). Проводив поміркований курс, розвивав стосунки з Великобританією, а Лондон натомість щороку надавав Амману по кілька мільйонів фунтів стерлінгів фінансової допомоги.

Молодому монарху довелося зіткнутися із складною політичною проблемою - поширення в країні панарабської та соціалістичної ідеології, незадоволення цих кіл викликало і рішення йорданського уряду 13.12.1955р. про приєднання до Багдадського пакту. На хвилі анти-західних протестів уряд пішов у відставку як і головнокомандувач Арабського легіону Дж. Глабб. Його замінив Алі Абу Нувар, приятель Хусейна. Виявилось, що Нувар як і прем'єр Сулейман Нублусі підтримують насеристські ідеї за що Хусейн усунув останнього з поста прем'єра. Хусейн розірвав зв'язки з Сирією і уклав союз з Іраком де правив його родич з хашемітської династії Фейсала. Але цей союз тривав лише п'ять місяців до революції 1958р. в Багдаді.

У 50-х роках внутрішнє і міжнародне становище Йорданії було важким.75% фінансових надходжень до бюджету складала економічна допомога Великобританії, а сукупна вартість імпорту Йорданії переважала експорт в 11 разів. Уряд почав проводити заходи в сфері розвитку промисловості та сільського господарства - будівництво каналу із р. Ярмук, почалася розробка мінеральних родовищ Мертвого моря на американські інвестиції, зросли прибутки від туризму до місць зв'язаних з біблійною та античною історією. ВНП зростав в середньому на 8% на рік. До 1966р. майже повністю вдалося подолати безробіття.

Значним був науковий поступ країни. У 1962р. розпочав роботу університет в Аммані, 1968р. створено Королівське наукове товариство, а в 1976р. відкрився Ярмуцький університет в Ірбіді. На середину 70-х років у країні налічувалося понад 400 тис. студентів. Хоча телебачення в Йорданії з'явилося лише в 1968р. вже в 1990р. понад 90% йорданських сімей мали вдома телевізори. Таким великим відсотком телеглядачів не могла похвалитися на ой час жодна з країн Східної Європи.

Арабо-ізраїльська війна 1967р. протягом заледве двох днів відкинула Йорданію в її розвитку на кілька десятиліть назад. Амман втратив найбільш економічно розвинені райони Західного берегу Йордану з понад 650-тисячним населенням, отримавши натомість 300 тис. біженців. Зазнали втрати збройні сили. Саудівська Аравія, Кувейт та Лівія надали Хусейну фінансову допомогу, а Ірак свої військові частини.

Але найбільшою проблемою для Йорданії як результат війни стала присутність у країні збройних сил палестинського руху опору. Упродовж місяців було кілька інцидентів і тоді Хусейн наказав армії атакувати підрозділи ОВП і змусив їх евакуюватися до Лівану. Однак це відбилося на економіці, ВНП зменшився на 25%.

У арабо-ізраїльській війні 1973р. Йорданія взяла лише символічну участь. У 1974р. Хусейн визнав ОВП як повноважного представника палестинського народу. Нафтове ембарго арабських країн привело до зростання прибутків, що збільшило допомогу Йорданії. Лише 1975р. йорданці отримали 0,5 млрд. долл. Допомоги. Що дало змогу підняти ріст економіки і в 1979-1983рр. ВНП країни щороку зростав в середньому на 10%. Йорданія вступила в створену Марокко міжнародну організацію країн-експортерів фосфатів, що одразу збільшило експортну ціну на цю прибуткову статтю національної промисловості. Важливим джерелом валютних надходжень для країни були заробітчани. Лише в 1981р.350 тис. йорданців та палестинців переслали з-за кордону до Йорданії близько 1 млрд. долл. Протягом 70 - 80-х рр. населення Йорданії зростало на 2-3% щорічно.

В складну ситуацію потрапила Йорданія під час війни в Перській затоці 1991р., коли спонсори зменшили допомогу. В 1994р. Хусейн підписав мир з Ізраїлем.7 лютого 1999р. король помер і на похоронах були присутні 50 керівників держав світу, в тому числі американський президент Клінтон, три колишні президенти США, президент РФ Єльцин. Королем став старший син покійного Абдаллах ІІ, почалися реформи.

„Паризький клуб” пробачив Амману борг в сумі 800 млн. долл. Звільнено 500 в'язнів, закрито офіційне представництво ХАМАС в Аммані. Під час „другої інтифади” палестинців Йорданія послідовно підтримувала їх, передала їм 40 млн. долл. допомоги. Проблема є демографічна - половина населення молодше 15 років і невирішеність палестинської проблеми.

Ірак

Політична ситуація в Іраку другої половини 40-х років характеризувалася протистоянням націоналістів-панарабістів та прозахідно налаштованих консерваторів.14.01.1948 року в м. Портсмуті (Великобританія) було підписано нову британо-іракську угоду, що мала замінити договір 1930 р. Хоча Лондон виводив війська, але пункт про можливість введення „додаткової сили” викликав 26-27.01 300-тисячну демонстрацію і лише спеціалізовані підрозділи вгамували ситуацію. Загинуло 70 осіб і ще 300 поранено. Договір так і не вступив у силу.

Наступна урядова криза, криза системи, відбулась через невдачі іракської армії під час арабо-ізраїльської війни 1948 - 1949рр. Прохання фінансової допомоги від США та Великобританії, які надали її при умові щоб прем'єром став прозахідний політик Нурі Саїд. Його позиції зміцнилися після того як „Ірак петролеум компані" погодилася виплачувати Багдаду 50% загального прибутку з 1952р. Активна роль Іраку у формуванні Багдадського пакту з 1956р. (Туреччина, Іран, Ірак, Пакистан і Великобританія). Фінансова допомога США і Великобританії, однак країні не змогла позбутися постійних економічних проблем - імпорт зерна, промисловість майже не розвивалася.

Все це викликало ріст незадоволення і в армії.14 липня 1958р. війська, очолені членами підпільної організації „Вільні офіцери" здійснили державний переворот, короля Фейсала ІІ, наслідного принца Абдуллу Іллаха і прем'єра Нурі Саїда вбито. Створено Фронт національної єдності, який очолив генерал Абдель Керім Каски, його заступником і міністром внутрішніх справ став Абдель Салям Ареф. Після 11-річної еміграції в СРСР повернувся курдський лідер Мустафа Барзані і курди вперше отримали можливість навчатися рідною мовою.

Іракська республіка.

Десятилітнє правління військових ознаменувалося рядом перетворень. Створено Державну разу з трьох чоловік замість старого парламенту, введено 8-годинний робочий день, знижено ціни на основні продукти харчування, почалася земельна реформа за якою розміри індивідуальної земельної власності обмежено 500 га богарних і 250 га зрошувальних земель. Хоча успіхи тут були мінімальні.

У перший час уряд А.К. Касема зберігав добрі стосунки із західними державами, навіть купував у них зброю, але 24.03.1959р. зробив заяву про вихід із структури Багдадського пакту, якого перейменували в СЕНТО (Організація центрального договору). Денонсовано всі договори з Англією і США, заборонена діяльність 272 західних фірм та компаній, напругу викликало надання незалежності Кувейту на який традиційно продовжували претендувати іракці.

На противагу цьому іде процес зближення Іраку з СРСР, отримання фінансової допомоги та будівництво 25 великих підприємств машинобудівної, хімічної, харчової та легкої промисловості.

Економічна криза на початку 60-х рр. нівелювала ці успіхи. Тиск на курдів і загострилося це давнє питання. До Курдистану введено половину іракської армії, почалася повномасштабна війна. На кінець 1962р. в Іраку почалася загальнонаціональна політична криза, сформувалася опозиція, почалися мітинги і демонстрації.

Ірак під владою баасистів.

8 лютого 1963р. частина військ багдадського гарнізону під керівництвом А.С. Арефи здійснили державний переворот, А.К. Касема вбито. До влади прийшов Соціалістичний блок, до якого входили разом із БААС Партія незалежності, Рух арабських націоналістів та група військових.А.С. Ареф став президентом, а Ахмед Хасан аль-Бакр прем'єр-міністром.

24 листопада 1963 р. керівники Іраку оголосили про намір будувати в країні „арабський соціалізм", який мав забезпечити соціальну справедливість та широкий державний контроль над господарським життям. Замість багатопартійної системи запропонували створити єдину партію - Арабський соціалістичний союз Іраку. Керівники були налаштовані на придушення опозиційних рухів всередині країни, в першу чергу курдського повстання. Заборонено ІКП - вбито 10 тисяч її прихильників, інші емігрували за кордон.

Почалася війна з курдами, спалено 500 курдських сіл, вбито десятки тисяч осіб, понад 300 тис. стали біженцями, за голову керівника курдських повстанців М. Барзані уряд Іраку обіцяв винагороду в 280 тис. долл. Курди не здалися, а армія Іраку лише за червень - листопад 1963р. втратила в боях з повстанцями 5000 солдатів.10 лютого 1964р. було підписано чергову угоду про припинення вогню в Курдистані.

Все це погіршило економічні показники. Після загибелі 13.04.1966 р. А.С. Арефи під час катастрофи вертольоту, влада перейшла до рук рідного брата, начальника генштабу Абдул Рахмана Мухаммеда Арефи. Відбулися спроби нормалізувати відносини з Туреччиною та Іраном, оголошено ще одну програму нормалізації курдської проблеми. Але проблеми залишалися, їх ускладнила арабо-ізраїльська війна 1967р. Анти західні демонстрації погіршили стосунки із західними інвесторами й на початок 1968р. бюджетний дефіцит сягнув рекордної для тогочасного Іраку суми в 120 млн. долл. У армії зріла змова і у липні 1968р. відбувся черговий військовий переворот унаслідок якого до влади прийшов колишній прем'єр А.Х. аль-Бакр. До національного прогресивного фронту ввійшли баасисти, комуністи та ліві курдські партії. Проте вже в 1978р. БААС звинуватила комуністів в протидержавній діяльності, ІКП заборонено, 21 лідера страчено, чимало емігрувало.

У внутрішній політиці уряд націоналізував в 1975р. „Ірак пертролеум компані”, зросли валютні надходження і Ірак на початку 80-х років став однією із найрозвиненіших у регіоні промислових держав. Аграрна реформа, коли у багатих наполовину зменшували наділи, дала можливість уряду надати земельні ділянки майже половині сільських жителів.

21 вересня 1968р. Ірак прийняв нову тимчасову конституцію, яка проголосила країну „народно-демократичною державою” і визначили за мету побудову в країні соціалізму при збереженні приватної власності.

Зовнішня політика Іраку у 70-х рр. визначалася офіційною ідеологією правлячої партії БААС: панарабізм, протистояння Ізраїлю, подолання західних політичних впливів, нейтральність, яку Ірак, втім, поєднував з постійною співпрацею з СРСР. Напруженими були відносини з Сирією та Іраном.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8