Однак і в практичній сфері Ленін не встиг реалізувати всі задуми. Зокрема, залишилася на папері думка про те, що госпрозрахункові трести цілком відповідають за без-збитковість своїх підприємств, а збанкрутоввні підприємства підлягають закриттю. Ця ідея є основополож-ною в сучасній економічній реформі. В документі червне-вого (1987р.) Пленуму ЦК КПРС вона сформульована таким чином: держава не відповідає по зобов'язанням під-приємств. Нереалізований залишився і законопроект про внесення в бюджет процентних відрахувань з основних і оборотних капіталів госпрозрахункових трестів. При Леніні, у жовтні 1922р., Раднарком двічі розглядав його, щоразу виносячи позитивний висновок. За розпорядженням Воло-димира Ілліча 10 квітня 1923р. Рад-нарком за поданням Каменева затвердив цей документ. Однак законопроект про процентні відрахування з трестів-ських капіталів не знайшов у ньому місця, що означало від-мову від самофінансування трестів і повного госпрозрахун-ку. Замість плати за ресурси в бюджет почали відрахо-вувати промисловий податок, потім податок з обороту, тоб-то платежі, які не мали прямого зв'язку з результатами внутріпромислового господарювання. В них через відхилен-ня цін од вартості акумулювалися нагромадження інших га-лузей. Отже, з 1923р. оформилася залежність майбутнього розгортання промисловості (індустріалізації) від бюджету.

Цей принциповий відступ від ленінської економічної по-літики відбувся непомітно як для сучасників, так і для іс-ториків. В обрисах соціалізму, що будувався, знову стали помітні воєнно-комуністичні риси.

Яскравим прикладом зростаючого в народному госпо-дарстві впливу адміністративного начала служить зовні непо-мітна трансформація ленінського плану кооперування на-селення. Лозунг колективізації сільського господарства залишився актуальним. Відбувався поступовий процес одержавлення кооперативних об'єднань і систем.

Оскільки промисловість «посадили» на бюджет, треба було вишукувати новіі джерела бюджетних доходів. Ще во-сени 1923р. відновили горілчану монополію. В. І. Ленін, як відомо, був противником продажу спиртних напоїв. Намагаючись пояснити продаж го-рілки, Сталін вказав на таку причину: «Здобути необхідні оборотні кошти для розвитку нашої індустрії». При цьому він додавав, що горілчана монополія, яка дала у 1927р. по-над 500млн. Крб. доходу, є тимчасовим заходом. Проте у 1930р. завдяки продажу спиртних напоїв бюджет одержав 2,6млрд., а в 1934 - 6,8млрд. крб. Якщо промисловість стала залежною від бюджету, то сам бюджет попав у за-лежність від горілки.

У травні 1922р. В. І. Ленін запросив на посаду заступни-ка наркома фінансів відомого йому з часів підпілля здібно-го господарника М. К. Владимирова, який працював нарко-мом продовольства України. Перед ним ставилося конкрет-не завдання - зупинити інфляцію і здійснити грошову реформу. Працівники Наркомфіну спра-вилися з дуже важким завданням. У жовтні 1922р. в обігу з'явилися забезпечені золотом банківські білети 10-карбованцевої вартості, які через червоний колір купюри стали зватися червінцями. У 1924р. знецінений «держзнак» вилу-чили з обігу, грошова реформа завершилася, перші партії червінців з'явилися на зарубіжних валютних ринках. Та кон-вертована валюта виявилася незручною для командно-адміністративної системи управління. У 1926-1928рр. було здійснено заходи, щоб перетворити червоний карбованець у внутрішню валюту i це дало можливість покрива-ти фінансові прориви найпростішим шляхом - за рахунок паперово-грошової емісії.

Проте ні горілчана монополія, ні емісія не могли бути головним джерелом доходів бюджету. Ця роль завжди на-лежала сільському господарству. Випробували й відповідний механізм вилучення селянських коштів. Селянство сплачує державі не тільки звичайні податки, прямі і посередні, але воно ще переплачує на порівняно високих цінах на товари промисло-вості - це, по-перше, і більш або менш недоодержує на цінах на сільськогосподарські продукти - це, по-друге.

З приводу розриву в цінах, або, як тоді казали, розхилу «ножиць цін», у колективному керівництві партії розгоріли-ся дискусії. Л. Д. Троцький, Л. Б. Каменєв і Є. Г. Зинов'єв вважали, що з селян треба брати багато, аби забезпечити максимальні темпи розгортання промисловості («надіндустріалізація»). Й. В. Сталін стояв за помірний розхил «но-жиць». Інші члени колективного керівництва, що склалося у 1923 році--М. І. Бухарін, О. 1. Риков і М. П. Томський схилялися до введення «відновлювальних» цін, які цілкови-то повертали селянам витрати на виробництво хліба. У кін-цевому підсумку група Бухаріна підтримала центристську позицію Сталіна. Та селяни не давали на це згоди і взимку 1927-1928 ро-ків практично припинили підвезення хліба на ринки. У країні спалахнула хлібозаготівельна криза.

Виїхавши у січні 1928 р. на хлібозаготівлі до Сибіру, Ста-лін у серії виступів перед партійними працівниками розгор-нув програму з трьох пунктів:

- зажадати від куркулів негайної здачі всіх надлишків хліба за державними цінами, а на випадок відмови - засто-сувати надзвичайні заходи і конфіскувати надлишки;

- у найближчі 3-4 роки провести часткову колективі-зацію сільського господарства;

- услід за частковою провести суцільну колективізацію сільського господарства.

Колгоспи були потрібні Сталіну, щоб подолати хлібозаготівельну кризу і одержати від села додаткові кош-ти на індустріалізацію. Надзвичайні заходи були придатні лише для вилучення готової продукції. З їх допомогою не-можливо було змусити селян-одноосібників постійно вироб-ляти товарний хліб.

Ревізію курсу XV з'їзду ВКП(б) в соціалістичному будівництві Сталін по-всякому камуфлював. Замисливши в лютому 1928р. скасування непу, примусове об'єднання селян у ко-лективні господарства і накладання продрозкладки на кол-госпи, Сталін на словах усе це заперечував: «Розмови про те, що ми нібито скасовуємо неп, запроваджуємо продрозкладку, розкуркулювання і т. д., є контрреволюційним базі-канням». Надалі знову став уживатися тільки термін «розкуркулення».

У 1922р. В. I. Ленін пропонував задуматися над тим, «як кооперувати, як «обмежувати» куркулів, не припиняючи зростання продуктивних сил». Отже, куркулі не виключа-лися з числа учасників кооперативного руху. На XVI конфе-ренції ВКП(б) при обговоренні доповіді М. І. Калініна про шляхи піднесення сільського господарства несподівано ви-никла дискусія про місце куркуля в колективізованому селі. Секретар ЦК КП(б)У П. П. Любченко вважав, що куркулі можуть працювати в колгоспі. Інші висловлювалися за збе-реження куркульських господарств в урізаному вигляді за межами колгоспних масивів. А в постанові ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930р. «Про темп колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву» ставилося завдання ліквідувати куркуля «як клас». При цьому куркульськими вважа-лися всі найзаможніші в даному населеному пункті госпо-дарства безвідносно до того, чи мали вони експлуататорські ознаки. А нерідко перед селянином-середняком поставала й інша дилема: або вступати до колгоспу, або виступати противником колгоспу і тому бути розкуркуленим.

1928 рiк - «Рік великого перелому» характеризується не тільки пере-ходом до суцільної колективізації селянських господарств при розкуркуленні їх заможного прошарку, а й швидким згортанням ринку, наростанням в економіці розподільчих, воєнно-комуністичних рис. У містах відбувся перехід до нор-мованої торгівлі. Призначені для села промтовари теж були вилучені з вільного продажу й увійшли до фонду отоварювання заготівель на контрактаційній основі. Контрактаційний договір з державою втратив характер добровільності. Від-повідно до постанови ЦК ВКП(б) від 26 серпня 1929р. «Про основні підсумки і чергові завдання в галузі контрактації зернових посівів» він став розглядатись як «засіб організації планового продуктообміну між містом і селом».

Як політик Сталін володів «магією слів». Непопулярні надзвичайні заходи він завжди пов'язував тільки з куркуль-ськими господарствами. Лозунг ліквідації куркульства як класу давав змогу ціною висилки сотень тисяч селян-ських сімей, оголошених куркульськими, змусити тих, хто залишився, вступати до колгоспів.

Здобувши абсолютний контроль над партією і державою, Сталін негайно перейшов до авантю-ристичної лівацької політики «стрибка» в індустріалізації. Утруднень у фінансуванні капітального будівництва більше не існувало, хоч через відсутність справжнього госпрозра-хунку промисловість самостійно заробляла порівняно неба-гато. З бюджету важка індустрія країни одержала в 1928/29р. 512млн. крб., у 1929/30-1395млн., у 1931-5737 і в 1932р.- 9078млн. крб., а всього за п'ятирічку - 16622 млн. Крб. при власних коштах 3371 млн. крб.

Сільськогосподарське походження мали не лише вилу-чення з прибутків села у формі податків та «ножиць цін», а й значна частина надходжень від горілчаної монополії та емісії. Суцільна колекти-візація села здійснювалася в ім'я прискорення промислово-го будівництва.

Промисловість фінансувалася під план. Плановий при-ріст продукції було встановлено на 1929/30р. в розмірі 32%, на 1931 - 45%, на 1932р.- 36%. Саме такий вигляд мав у цифрах сталінський «стрибок». Насправді, середньоріч-ний приріст промислової продукції у 1929/33р.р. складав 15,7%. Треба взяти до уваги: на вартісні показники, які визна-чалися в незмінних цінах 1927/28р., дуже вплинула інфля-ція; у першій п'ятирічці інтенсивно оновлювалася продукція, а нові її види включалися в статистичну звітність у поточних, підвищених цінах. Виходить, що за-безпечення високих темпів індустріалізації не потребувало таких жертв. Директиви з'їзду і розроблений на їх основі перший п'ятирічний план становили цілком реальну і надій-ну альтернативу сталінському «стрибку».

1928р. Сталін ще не міг відкинути рішення XV з'їзду пар-тії про часткову колективізацію на добровільній основі. Піс-ля того, як опір групи Бухаріна було зламано, перегляду цього рішення ніщо не перешкоджало. Механізм «стрибка», складовий елемент якого становила суцільна колективізація, було запущено. Село вступило в нову смугу розвитку, де кожний крок - невідомий. Найбільші труднощі виникли при опрацюванні внутрішньої організації селянського колек-тивного господарства і його непростих взаємовідносин з оточуючим світом.

Із трьох форм колгоспу селяни-середняки надавали пе-ревагу товариствам спільного обробітку землі, де усуспіль-нювалися тільки основні земельні угіддя, а з галузей сіль-ськогосподарської праці -рільництво. Напередодні суціль-ної колективізації питома вага тсозів на Україні дорівнювала 74,5%, артілей--22,6%, а комун, де рівень усуспіль-нення засобів виробництва підходив до максимуму,- лише 2,9%. ЦК ВКП(б) у постанові від 5 січня 1930р. «Про темп колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву» висунув завдання здійснити суцільну колекти-візацію в артільній формі з перспективою дальшого зрос-тання рівня усуспільнення.

Ще навесні 1928р. допускалося, що колгоспники можуть вільно розпоряджатися результатами своєї праці ї зробити вибір між субсидіями та можливістю продати хліб на рин-ку. У «рік великого перелому» торгівлю хлібом на ринку було заборонено. Обмолочений хліб просто з колгоспних токів почали вивозити на зсипні пункти та елеватори.

ТРИ РОКИ ПРОДРОЗКЛАДКИ

«Рік великого перелому» характеризувався остаточним відступом до політики воєнного комунізму. Початок форсо-ваної колективізації збігся з фактичною забороною торгівлі і введенням практики планових завдань щодо здавання державі хліба та інших сільськогосподарських продуктів з розкладкою плану по кожному селу, колективному або ін-дивідуальному господарству. Проте розкладка виявилася ефективною тільки наступного року, коли кількість колгос-пів зросла, а невиконання плану стало каратися розкуркуленням. З літа 1930р. поширилася практика твердих зав-дань щодо здачі всіх «лишків».

Поставки товарної продукції державі оголошувалися для колгоспів першою заповіддю. Ціна була заниженою, а через інфляцію незаба-ром стала взагаліі символічною. Що ж до обсягів, то тут панувала невизначеність. Держава не вступала у податкові відносини з колгоспами, за яких наперед визначалася част-ка продукції, що підлягала передачі хлібозаготівельним ор-ганам. За винятком насіннєвого, продовольчого і фуражно-го фондів хліб мав надходити лише державі.

Повернення до непопулярного воєнного комунізму тер-мінологічне маскувалося. Методи воєнно-комуністичного штурму було названо «новим етапом непу». Поняття «продрозкладка» замінювалося поширеним терміном «план».

Перша колгоспна весна 1930р. була обіцяючою. Украї-на одержала непоганий урожай. Напередодні жнив зроби-ли орієнтовний підрахунок: 1 355млн. пудів. На 23,5млн. чоловік сільського населення треба було утворити продо-вольчий фонд з розрахунку по 16 пудів на людину - 376млн. пудів. Посівний, фуражний і страховий фонди скла-дали 515млн. пудів, резервний - 35млн. Виходячи з цих нескладних підрахунків, хлібозаготівельний план визначив-ся в 430млн. пудів. Потім його збільшили до 440млн., 472млн. і, нарешті, до 490млн. пудів. До 1 червня 1931р. заготівлі з урожаю 1930р. дійшли до 477млн. пудів проти 310млн. за попередній сезон. Було здано по 4,7 центнера з гектара - рекордний показник товарності за всі роки Ра-дянської влади. Створювалися уявлення, що колгоспне село здатне забезпечити «стрибок» індустріалізації. У звітній доповіді. ЦК ВКП(б) XVI з'їзду партії Сталін заявив, що зернову проблему «ми вже розв'язуємо в основному з успіхом».

Селян результати першого року суцільної колективізації привели в шоковий стан. Ринок зникав. Гроші втрачали свою купівельну спроможність. Фонд отоварення заготі-вель був мізерний, а заробітки в громадському господар-стві - злиденними. Щоб прогодуватися, треба було розра-ховувати в основному на присадибну ділянку.

Проте кількість колгоспів зростала. Після березня 1930р. адміністративний тиск на одноосібників став вважа-тися перегином. Це не означає, що колективізація втратила примусовий характер. Господарювати індивідуально става-ло дедалі важче: одноосібників розкуркулювали, обклада-ли «твердим завданням» та високими податками, тоді як колгоспники одержували податкові пільги. До кінця 1932р. на Україні колективізували майже 70% селянських госпо-дарств з охопленням понад 80% посівних площ. Не менш високого рівня колективізації досягнули в інших зернових районах.

Колективізація супроводжувалася експропріацією за-можного прошарку селянства і руйнуванням розвинутої системи сільськогосподарської кооперації. Продрозкладка вела до швидкого розростання кризових явищ. Найістотні-шим проявом кризи, яка охопила молодий колгоспний лад, була цілковита незацікавленість селян у розвитку громад-ського господарства, їхнє пряме небажання працювати.

За завданням ЦК КП(б)У на початку 1933р. обстежили 340 колгоспів різних районів України. З'ясувалося: 19% пра-цездатних колгоспників за рік не заробили жодного трудо-дня, а З0% одержали від 1 до 50 трудоднів. Одна з причин таких показників була проблема управління.

У дрібнотоварному виробництві такої проблеми взагалі не існувало. А в колективізованих районах сільське господарство втрачало еластичність, властиву дрібному виробництву. Еко-номічні результати колгоспів і радгоспів прямо залежали від якості керівництва, планування, організації виробництва, обліку і оплати праці.

До початку суцільної колективізації в колгоспах панува-ла «поденщина». Іноді доходи розподілялися по їдцям або кількості робітників у сім'ї. У 1932 році переважна біль-шість колгоспів перейшла до організації праці за трудодня-ми, які давали змогу враховувати не тільки кількісні, а й якісні результати роботи. Проте в самому порядку нарахування їх існувало бага-то недоліків. Один з найсерйозніших - дискримінація праці польових працівників, викликана насамперед бюрократи-зацією управлінської сфери через відсутність справді демо-кратичних норм у примірному Статуті сільськогосподарської артілі. За першу половину 1932р. в колгоспі ім, Ворошилова (с. Кримка Одеської області) на польових працівників припало тільки 800 трудоднів з 2700, а в колгоспі ім. XVI партз'їзду (с. Дерюгін Брід тої ж області) - 4 тися-чі з 13300. Більшість трудоднів «заробив» управлінський та обслуговуючий персонал.

Страницы: 1, 2, 3, 4