У свою чергу, результати інвестування прямо пов'язані із ступенем їх ризикованості. Спектр ризиків, які інвестор вва­жав би можливим для себе понести в процесі інвестиційної діяльності, є дуже широким. Основні ризики при інвестуванні пов'язані з можливістю:

повної втрати всіх вкладених коштів;

     втрати певної частини збережень;

обезцінення вкладених у цінні папери коштів при збере­женні номінальної вартості паперів;

невиплати повністю або частково доходу по придбаних цінних паперах, який очікувався;

затримки в одержанні доходів.

Ряд досліджень, що протягом останніх років були прове­дені на Заході, засвідчили, що бажання людей ризикувати визначається трьома основними факторами: особливостями їх характеру, віком і матеріальним становищем.

Скептично настроєні, обережні люди, які бажають уник­нути нервових потрясінь, як правило, не хочуть ризикувати, у той час як особи з холеричним темпераментом часто йдуть на сумнівні, з точки зору надійності, заходи. Меншою схиль­ністю до ризиків характеризуються особи похилого віку, а молоді набагато частіше згодні здійснювати ризикові операції. Таким чином, не завжди високий ризик є перешкодою для інвесторів.

Для здійснення інвестиційної діяльності необхідно мати предмет інвестування, тобто певні активи, які згідно з зако­нодавством України можуть бути інвестовані.

Всі активи інвестора, які він може використати в інвести­ційній діяльності, з точки зору їх ліквідності можна розпо­ділити на три групи:

перша група — це поточні активи, до яких належать акти­ви, що знаходяться у високоліквідній формі. До їх числа входять: готівкові грошові кошти, а також кошти на поточних і депозитних банківських рахунках;

друга група — фінансові активи, до складу яких входять належні інвестору на праві власності цінні папери та інші інструменти фондового ринку, кошти, вкладені у страхові поліси, частки у статутних фондах некорпорованих під­приємств тощо;

третя група — майнові активи, які охоплюють різні види рухомого та нерухомого майна, що належить інвестору на праві власності, а також майнові права.

Інвестори на ринку цінних паперів з метою зниження ризикованості інвестицій та збільшення доходу від них, як правило, вкладають свої кошти одночасно в декілька видів цінних паперів. Тобто, загальною особливістю діяльності всіх інвесторів на фондовому ринку є формування ними власного портфеля цінних паперів (інвестиційного портфеля), який являє собою сукупність фондових інструментів різних видів, з різними умовами випуску, підібраних з метою одержання найвищого доходу за найнижчого ризику.

На аналізі особливостей формування інвестиційного порт­феля в умовах українського ринку цінних паперів доцільно зупинитись більш детально.

Одним із доволі складних питань при формуванні інвести­ційного портфеля є вибір серед великої кількості цінних папе­рів, що є в обігу на фондовому ринку України, найбільш привабливих для вкладення капіталу. Вирішення цього питання ускладнюється тим, що за наших умов досить важко використати методику формування інвестиційного портфеля, яка впроваджена в країнах з розвинутою економікою. Це пояснюється, по-перше, малим часом існування фондового ринку в Україні і, як наслідок, недостатнім розвитком його інфраструктури та, по-друге, недоступністю вичерпної інфор­мації про діяльність більшості емітентів. Тому при виборі фондових інструментів для наповнення інвестиційного портфеля учасники вітчизняного ринку цінних паперів, як пра­вило, використовують три основні критерії — ліквідність, доходність і ступінь ризику.

Під ліквідністю цінного папера розуміється його власти­вість бути легко оберненим у грошові кошти. На жаль, проб­лема ліквідності, а точніше, повна відсутність останньої для переважної частини цінних паперів, що пропонуються на на­шому фондовому ринку, є дуже гострою. Головною причиною такого стану ми вважаємо недостатній розвиток, а якщо точ­ніше, практичну відсутність активного вторинного ринку. В умовах, що склались, ліквідність цінних паперів забезпе­чується переважно самим емітентом або торговцями цінними паперами, які діють на підставі договору з емітентом.

Останнім часом серед спеціалістів поширилась думка, що така ліквідність, певною мірою, є штучною, адже вона базується не на ринкових засадах і містить у собі потенційну небезпеку для власників цінних паперів, оскільки емітент або торговець у будь-який час може припинити її під­тримувати.

Доходність цінних паперів характеризує їх здатність приносити доход у вигляді дивідендів, відсотків і росту кур­сової вартості. Теоретично оцінка доходності цінного папера, в першу чергу, величини можливого прибутку, може бути зроблена на основі аналізу фінансового стану, поточного прибутку емітента, перспективності галузі, в якій він працює, динаміки зміни доходності цих паперів за останній час. Проте як провести такий аналіз у сучасних умовах досить важко, оскільки більшість вітчизняних емітентів не вважають за по­трібне розголошувати інформацію про свій фінансовий стан, напрямки використання фінансових активів тощо. Більше того, ще донедавна в Україні та інших країнах СНД була широко розповсюджена практика попереднього, ще на етапі розміщення акцій, зазначення майбутніх дивідендів, що, в кращому випадку, є некоректним, оскільки вказаний деякими акціонерними товариствами попередній дивіденд під час фор­мування інвестиційного портфеля слід розглядати лише як довідковий. Зараз, відповідно до ст. 23 Закону України від З липня 1996 р. "Про рекламу"1 у рекламі цінних паперів за­бороняється повідомляти розміри очікуваних дивідендів, а також інформацію про майбутні прибутки, крім фактично виплачених за підсумками не менш як одного року.

Розглянемо особливості формування на нашому ринку ще одного джерела доходів по цінних паперах — росту курсової вартості. Теоретично, курсова вартість цінного папера повинна складатись на вторинному ринку, залежно від балан­су попиту і пропозиції на них. На фондовому ринку України внаслідок відсутності розвинутого вторинного ринку, як вже було сказано вище, котировка, тобто визначення курсу цін­ного папера, здійснюється торговцями цінними паперами, або ж самим емітентом. У зв'язку з цим дуже часто курсова вартість, а точніше — її швидкий ріст на певному етапі, обу­мовлена не успішною господарською діяльністю емітента і, як наслідок, високим інтересом до його цінних паперів, а бажанням емітента або торговця цінними паперами за допо­могою штучно викликаного росту курсової вартості стимулю­вати інтерес потенційних покупців до конкретних паперів.

Досить важливим для професійного формування ін­вестиційного портфеля є ще один показник — ступінь ризику. Якщо рівнятися на західні стандарти оцінки якості цінних паперів, то через недоступність до об'єктивної інформації про господарську діяльність емітентів, а також бажання переваж­ної кількості вітчизняних емітентів вкладати кошти у високодохідні, пов'язані із значним ризиком проекти, більша частина цінних паперів на фондовому ринку України має бути віднесена до категорії високо ризикових. Існує декілька методів боротьби з ризиками, зокрема диверсифікація ризиків, хеджирування, перенесення збитків на іншу особу, розподіл ризику між великою кількістю осіб, використання спеціальних механізмів торгівлі цінними папе­рами та виконання угод. На розвинутих ринках цінних па­перів використовуються всі перелічені механізми управління ризиками, кожний — в конкретних умовах2.

При складанні інвестиційного портфеля, оцінюючи цінні папери за критерієм ризику, в першу чергу необхідно врахо­вувати солідність та величину емітента, ступінь відкритості та доступу до інформації про його господарську діяльність, виконання ним зобов'язань за попередніми випусками цінних паперів, а також час, протягом якого він працює на фондо­вому ринку.

Законодавством України з метою захисту прав інвесторів встановлені певні обмеження для деяких учасників ринку цінних паперів, спрямовані на примусову диверсифікацію ризиків.

Так, наприклад, відповідно до п. 17 Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії, інвестиційному фонду не дозволяється мати у своїх активах більш ніж 10 від­сотків цінних паперів одного емітента та інвестувати понад 5 відсотків своїх активів у цінні папери одного емітента, крім інвестування в облігації внутрішніх державних позик, казна­чейські зобов'язання держави та інші цінні папери, одержання доходів за якими гарантовано Урядом України. Якщо цінні папери придбаються за приватизаційні папери, то інвести­ційні фонди та інвестиційні компанії мають право тримати у своїх активах до 25 відсотків цінних паперів одного емітента.

У ролі інвесторів на вітчизняному ринку цінних паперів можуть виступати:

держава;

фізичні особи — громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства;

юридичні особи України та інших держав. Держава здійснює функції інвестора на ринку цінних паперів через свої органи виконавчої влади. При цьому треба зазначити, що держава, яка практично завжди діє в умовах гострого дефіциту бюджету, дуже рідко вдається до інвести­ційної діяльності. Це робиться, як правило, для досягнення певних стратегічних політичних або економічних цілей.

Сьогодні, коли загальний спад виробництва та інфляція фактично заморозили державні інвестиції в економіку України, особлива увага приділяється масовому інвестору — фізичним особам. Активізація діяльності саме цієї категорії інвесторів може стати вагомим внеском у розвиток вітчизняної економіки.

Масовий інвестор в Україні вже отримав певний, досить негативний, досвід інвестиційної діяльності. Наші співвіт­чизники вже навчились співвідносити обіцяні їм дивіденди від володіння акціями з темпами інфляції, переконавшись з власної практики, що не всі інвестиції здатні зберегти кошти від обезцінення, не кажучи вже про їх примноження. Зараз більшість цінних паперів не є джерелом доходів для їх власників. Інфляція обезцінює дивіденди та зростання курсо­вої вартості акцій. Тому потенційні інвестиції вкладаються у вільно конвертовану валюту, нерухомість та інші матеріальні активи.

Не можна не враховувати і морально-психологічного ас­пекту. Ринкову психологію, відповідний спосіб життя, нову економічну філософію неможливо нав'язати чи ввести якимись директивами чи указами. Вони мають формуватись, у першу чергу, об'єктивними умовами. Створенню таких умов, безперечно, сприятиме розширення ринку цінних папе­рів. Крім того, активізація масових інвесторів на фондовому ринку в ситуації, яка склалась зараз в економіці України, залежить також ще від двох факторів: кредитно-грошової політики уряду і Національного банку та ходу приватизації. Не вдаючись у деталі, можна стверджувати, що чим жорст­кіша кредитно-грошова політика і успішніша приватизація, тим менше у потенційних інвесторів коштів для купівлі цінних паперів і, як наслідок цього, менша їх активність.

Інші категорії інвесторів на ринку цінних паперів також не виявляють значної активності. Юридичні особи — інвесто­ри, які в результаті кризи неплатежів опинилися в скрутній ситуації, йдуть на інвестиції дуже обережно. Винятками є, як правило, інвестиції з метою одержання впливового пакета акцій або з метою зміцнення ділових зв'язків. Іноземні інвестори, правовий статус яких визначено Зако­ном від 19 березня 1996 р. "Про режим іноземного інвесту­вання", не поспішають вкладати значні інвестиції в Україну незважаючи на певні пільги, які надані їм законодавством. Іноземні інвестори, як було зазначено у Доповіді Спеціальної проблемної групи по правовій реформі в незалежних держа­вах, яка була створена Комісією Європейських Співтова­риств у 1992 році з метою визначення напрямків надання допомоги республікам колишнього СРСР у формуванні пра­вових основ ринкової економіки, віддають перевагу ясним і стабільним економічним та правовим умовам перед недовго­вічними стимулами та пільгами.

Аналіз здійснення інвестиційної діяльності різними кате­горіями інвесторів з точки зору особливостей її механізму дає змогу поділити всіх інвесторів на два види:

1) індивідуальних інвесторів, до яких належать фізичні осо­би, а також юридичні особи, для котрих інвестиційна діяль­ність не є єдиним або одним із основних видів діяльності;

2) інституційних інвесторів, які набувають і реалізують фондові цінності крупними пакетами.

Інституційні інвестори, здійснюючи діяльність по залучен­ню коштів індивідуальних інвесторів, які потім вкладаються у цінні папери інших емітентів, мають великий вплив на функціонування ринку цінних паперів та його активність. Це пояснюється тим, що вони:

по-перше, сприяють зниженню вартості операцій з цінними паперами за одночасного зростання їх кількості (ефект мас­штабу);

по-друге, об'єднують заощадження індивідуальних інвесто­рів для здійснення великих інвестицій на первинному ринку цінних паперів. Окремо взяті невеликі заощадження не­достатні для масштабних інвестицій. Об'єднавши незначні кошти, їх власники посередньо можуть реалізовувати досить великі інвестиції;

по-третє, диверсифікують ризик, що досить важко зробити самостійно окремим власникам заощаджень;

по-четверте, трансформують строк погашення первинного цінного папера, в який інвестовано кошти, у різні терміни  погашення посередніх зобов'язань. Останні можуть бути при­вабливіші для кінцевого кредитора.

В економічно розвинутих країнах інституційні інвестори користуються довірою рядових інвесторів. Вона базується на тривалій історії в цілому конструктивних і здорових взаємо­відносин двох сторін і на законодавстві, яке передбачає жорсткий контроль за діяльністю цих фінансових інститутів. Недавно, що в останні десятиріччя активність інституційних інвесторів перебувала на дуже високому рівні, росла кількість пенсійних фондів, страхових компаній та інших установ, що акумулюють особисті збереження громадян.

Інституційними інвесторами на ринку цінних паперів України є:

інвестиційні фонди та інвестиційні компанії, що створили взаємні фонди;

страхові компанії;

пенсійні фонди.

Інвестиційні фонди на українському інвестиційному рин­ку відіграють дуже важливу роль. Відмінними рисами цих інвестиційних інститутів є здійснення портфельних інвести­цій, диверсифікація ризиків та кваліфіковане управління ін­вестиціями.

Інвестиційні фонди та інвестиційні компанії через їх взаєм­ні фонди здійснюють "спільне інвестування", яким визнається діяльність, що ведеться в інтересах і за рахунок засновників та учасників інвестиційного фонду шляхом випуску інвести­ційних сертифікатів і проведення комерційної діяльності з цінними паперами, тобто вони випускають власні цінні папери — інвестиційні сертифікати і одержані від їх випуску грошові кошти інвестують у цінні папери інших емітентів. В Україні цей вид інституційних інвесторів з'явився, на­самперед, як один із засобів прискорення процесу приватизації.

Відкриті інвестиційні фонди створюються на невизначений строк і випускають інвестиційні сертифікати, які не підля­гають вільному продажу, беручи на себе зобов'язання перед учасниками щодо їх викупу.

Закриті фонди випускають інвестиційні сертифікати без узяття зобов'язань про їх викуп. Вони створюються на визна­чений строк і здійснюють розрахунки щодо інвестиційних сертифікатів після закінчення строку своєї діяльності. Саме закриті інвестиційні фонди мають право здійснювати діяль­ність з приватизаційними паперами і зобов'язані викупову­вати інвестиційні сертифікати, придбані власниками прива­тизаційних паперів в обмін на них, після закінчення строку використання приватизаційних паперів.

Закритий інвестиційний фонд, що обслуговує власників приватизаційних паперів, може бути перетворено у відкритий фонд, але, за загальним правилом, лише після закінчення терміну використання приватизаційних паперів.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19