Як відомо з попередньої теми, після трьох поділів Речі Посполитої (1772, 1793, 1795 рр.) на початку Х!Х ст. переважна частина українських земель (Лівобережна, Слобідська, Правобережна та Південна Україна) належали Російській імперії, а Північна Буковина, Закарпаття та Галичина -- імперії Австрійській.

У цей час в обох імперіях відбуваються однакові процеси: доміну-вання в аграрній сфері поміщицького землеволодіння та прогресуючий його занепад; посилення експлуатації селянства, його майнова дифе-ренціація; криза натурального господарства та його перехід на капіта-лістичні рейки.

Сільське господарство було базовим сектором економіки, а стан аграрних відносин значною мірою визначив динаміку всього суспільного розвитку. І це не випадково, оскільки саме в аграрній сфері знаходилось ядро феодально-кріпосницької системи: основний засіб виробництва -- земля, що перебувала в руках поміщиків, і основна виробнича сила -- залежне від феодала чи держави селянство.

Які ж основні тенденції розвитку сільського господарства у цей час? У першій половині XIX ст. в аграрній сфері домінувало поміщицьке зем-леволодіння. В українських землях, що належали Росії, воно становило близько 75% землі, а в тих, які були в складі Австрійської імперії, близько 90%. Поміщикам належало майже 60% загальної чисельності селян.

Отже, переважало кріпосницьке господарство дворян-поміщиків. Окрім селян-кріпаків, другу велику групу селян становили державні селяни, серед яких було дуже багато козаків. Вони були особисто вільними, користувалися державною землею, за що сплачували ренту.

У всіх сферах економічного життя, незважаючи на збереження крі-посництва, набирав сили процес товарно-грошових відносин, суспільний поділ праці, що поглиблювався. Сільське господарство поступово набу-вало рис підприємницького характеру: зростала його товарність, поглиб-лювалася галузева спеціалізація, розвивалися товарне рільництво І тваринництво.

Поміщики, зокрема, прагнули збільшити виробництво хліба на про-даж, а це відбувалося за рахунок скорочення надільної землі, а відтак -- руйнування селянських господарств. Внаслідок цього кількість землі на душу населення в Полтавській губернії становила 2,5, Київській -- 1,9, Подільській -- 1,2, Херсонській -- 3,2 десятини. А для сплати податків і ведення господарства необхідно було мати принаймні п'ять десятин землі на ревізьку душу.

Залишаючись власниками великих наділів, поміщики були основ-ними постачальниками сільськогосподарської продукції. Так, поміщицькі господарства європейської частини Росії в середині XIX ст. збували на ринку майже 60% хліба, а 40% продавали господарства селян.

Розширювалися площі під вирощування технічних культур. Площа цукрових плантацій 1860 р, досягла на Правобережжі 33 тис, а Лівобе-режжі -- 10,7 тис. десятин. Вирощувалися й інші технічні культури. Наприклад, у Полтавській та Чернігівській губерніях -- коноплі й тютюн, а в Катеринославській та Херсонській -- льон. У поміщицьких господарст-вах нагромаджувалася товарна продукція внаслідок посилення феодаль-ної експлуатації, основною формою якої була панщина,

Одним із найважливіших показників розпаду феодально-кріпосни-цької системи і формування капіталістичних відносин у першій половині XIX ст. був розвиток промисловості.

У 1825 р. налічувалося до 650 промислових підприємств (без вино-курень), а 1860 р. їх було вже майже 2 330. У першій чверті XIX ст. домінували поміщицькі та державні мануфактури, засновані на підневіль-ній праці кріпаків і примітивній техніці. Великими кріпосними суконними мануфактурами на той час були, зокрема, Хабенська князя Радзивілла (Київська губернія), на якій працювало 450 робітників, Ряшківська князя Юсупова (Полтавська губернія) -- майже 900 робітників, графині Розумовської (Карлівка Полтавської губернії) -- до 600 робітників. Були й казенні заклади -- Луганський ливарний завод, Шосткінський пороховий завод, Київський арсенал, Києво-Межигірська порцелянова фабрика (створена на основі Києво-Межигірського монастиря, закритого за нака-зом Г. Потьомкіна) та ін.

До 1859 р. в Україні з'явилося до двох десятків механічних заводів; діяло 11 чавуноливарних і 32 залізоробні заводи. Зріс видобуток вугілля, який у Донбасі до 1860 р. становив понад 6 млн. пудів.

Зростання на ринках збуту сільськогосподарської та промислової продукції сприяло пожвавленню торгівлі в Україні. Збут і купівля товарів здійснювалися через широку мережу ярмарків, яких наприкінці 50-х років в Україні налічувалося 12 тис. (із них 1 786 великих і середніх). Найвідомі-шими з них були: Введенський (Суми), Хрестовоздвиженський (Кролевець), Контрактовий (Київ), Георгіївський (Єлизаветград), три Харківські ярмарки та ін.

Формування торговельно-промислового прошарку буржуазії відбува-лося в основному за рахунок купців, чисельність яких протягом 1816 -1859 рр. зросла з 18,2 тис. до 104 тис. Більшість становили росіяни. Серед українців вирізнялися брати Яхненко, Симиренко (зять одного з Яхненків), Терещенко, Харитоненко, Федоренки.

У середині XIX ст. купцям-капіталістам належало вже понад 90% заводів. Проте за темпами економічного розвитку Україна поступалася Росії. Основна причина -- копоніальна політика царизму, який розглядав Україну як ринок збуту для російської промисловості та гальмував віль-ний розвиток її продуктивних сил системою митних тарифів і неспри-ятливою фінансовою політикою.

У процесі розпаду феодально-кріпосницької системи, зміцнення капіталізму загострювалися соціальні суперечності, посилювалася анти-кріпосницька боротьба. Почастішали відкриті виступи проти гнобителів. За неповними даними, протягом 1797 - 1825 рр. в Україні відбулися 103, а протягом 1800 - 1860 рр. -- майже 2400 виступів селян.

2. Утворення І склад Кирило-Мефодіївського братства

Кирило-Мефодіївське товари-ство (братство) виникло у Києві на початку січня 1846 р. і існувало до кінця березня 1847 р. З появою Кирило-Мефодіївського братства на арену політичної боротьби вийшла українська різночинна інтеліген-ція. У братство увійшло 12 осіб. Воно діяло нелегально.

Учасники Кирило-Мефодіївського товариства зазнали сильного впливу поезії Тараса Шевченка, який рішуче виступав за визволення слов'янських народів від деспотизму, скасування кріпацтва, відродження вільної Ук-раїни. Шевченків заклик до одночас-ного національного та соціального визволення і ліг в основу програмних документів кирило-мефодіївців.

Одним із засновників Кирило-Мефо-діївського товариства був історик Ми-кола Костомаров (1817--1885). Він по-казував не лише подібність, але й відмінність «двох народностей» (ро-сійської та української), дві засади історичного розвитку: демократичну, козацьку в Україні і самодержавну, притаманну Росії. Костомаров висував ідею єдності пригноблених слов'янських народів, що тільки і могла їх врятувати від національного і соціального гноблення. Ця ідея і лягла в основу діяльності кирило-мефодіївців.

Програмні положення Кирило-Мефодіївського братства викладеніу «Книзі буття українського народу» і «Статуті сло-в'янського братства Св. Кирила і Мефодія», основним авто-ром яких був Микола Костомаров.

4. Вплив діяльності кирило-мефодіївців на розвиток українського національного руху

Певний час кирило-мефодіївцям вдавалося діяти таєм-но від властей. Вони збиралися на квартирах членів товари-ства, де вели дискусії, обговорювали подальші плани. Свої ідеї вони поширювали в приватних бесідах з людьми, яким довіряли. Серед них найбільше було студентської і військо-вої молоді, інтелігенції й дрібного чиновництва. У березні-квітні 1847 року Кирило-Мефодіївське братство було розг-ромлене жандармами, а його керівники арештовані.

Діяльність кирило-мефодіївців справила величезний вплив на подальший розвиток українського національного руху. На-ступне покоління українських патріотів взяло на озброєння всі головні ідеї кирило-мефодіївців: необхідність відроджен-ня Української держави з демократичним (республіканським) устроєм, рівноправністю всіх громадян; встановлення в Ук-раїні справедливого соціально-економічного ладу; національ-но-культурне відродження українського народу.

2, Виникнення громад та їхня культурно-освітня діяльність

Організаційною формою українського національно-визволь-ного руху у 60-90-ті рр. XIX ст. були напівлегальні непартійні об'єднання, які одержали назву громад.

Центром громадівського руху безпосередньо в Україні став Київ, Навесні 1860 р. студенти і викладачі Київського універси-тету та представники місцевої інтелігенції створили Українську громаду, яка ставила собі за мету повністю віддатися праці на благо рідного народу. Очолив громадівців Володимир Антонович. Невдовзі кількість членів громади сягнула 200 осіб.

На таємній сходці група громадівців затвердила програмні положення. Серед них такі: український народ є окремою нацією, кожен свідомий українець повинен віддавати всі свої сили для розвитку самосвідомості народу, до всіх братів-слов'ян українець повинен ставитись дружньо й допомагати їм у боротьбі з гнобителями.

Услід за київською громади організувалися в Чернігові, Вінниці, Катеринославі, Одесі, Полтаві, Харкові, а також у Москві та Катеринодарі на Кубані. Одним із головних на-прямів їхньої діяльності була організація недільних шкіл ,для дорослого населення. Окрім недільних, члени громад відкривали й щоденні шко-ли, працювали у них вчителями, організовували публічні лекції та бібліотеки, виступали ініціаторами створення гімназій, шкіл для підготовки народних вчителів тощо. Громадівці поширювали серед населення твори Тараса Шевчен-ка, Марка Вовчка та інших письменників, організовували підготовку і видання популярних книжечок. Чернігівська гро-мада, крім традиційної діяльності, започаткувала видання щотижневика «Чернігівський листок». Його літературна ча-стина виходила українською мовою. Видавцем і редактором газети був відомий байкар Леонід Глібов (1827-1893). Валуєвський циркуляр, Ємський Акт

1. Підготовка селянської реформи

Після детального опрацювання пропозицій було підготов-лено узагальнюючий документ - «Положення про селян» і Маніфест, які підписав 19 лютого 1861р. Олександр II (1855-1881). У містах і селах України ці документи обнародували-ся з 9 березня. Крім «Загального положення», яке визначало головні принципи селянської реформи для всієї імперії, були розроблені місцеві «Положення» для окремих районів, у тому числі три для України. «Положення» торкалося двох найго-ловніших питань: особистої залежності селян від поміщика та поземельних відносин.

2. Особисте звільнення селян

Селяни здобули ряд громадянських прав - особистих і майнових. Поміщики втратили будь-які права на них. Селя-ни відтоді отримали можливість укладати договори як з при-ватними особами, так і з державними установами, займати-ся торгівлею і промисловістю, володіти рухомою і нерухомою власністю, самостійно виступати в суді у різних справах: ци-вільних і кримінальних.

Крім того, вони могли, за власним бажанням, брати участь в органах громадського самоврядування, пере-ходити в інші стани (в міщанство, ку-пецтво й т. д.), вступати до навчаль-них закладів, на службу тощо.

Але, ставши вільними, селяни за-лишалися «нижчим станом». Вони сплачували подушний податок (до 1866 р.), відбували рекрутчину, не були аж до 1904 р. вільні від фізич-них покарань. Від усього цього були звільне ні дворянство, купецтво, духо-венство. Протягом дев'яти років після оголошення реформи селяни не мали права відмовитися від наділу, а значить залишити село. Але й після цього, щоб бути повністю вільним, включаючи і право вибору місця проживання та професії, треба було вийти з сільської общини. Вихід же з неї був утруднений різними обмеженнями.

Незважаючи на очевидні переваги особистої свободи, не-мало селян не могли їх одразу збагнути. Традиції рабського життя настільки глибоко в'їлися в людські душі, що у дея-ких селян оголошення Маніфесту 19 лютого 1861 р. супро-воджувалося сценами розпачу і вигуками: «На кого нас за-лишаєш, барин!» Цих селян лякала свобода, яка не лише відкрила перед ними нові можливості, а й вимагала ініціа-тиви і відповідальності за кожен свій крок.

3. Селянські наділи

При скасуванні кріпосного права поміщики були зобов'я-зані відвести селянину наділ, від якого останній не мав права відмовитися. Розмір наділу визначався «добровільною» угодою між поміщиком і селянами, але в межах норм, визначених за-коном для конкретної місцевості. На Україні, де поміщики хот-іли залишити собі якнайбільше землі, норми наділів були малі. При цьому поміщик сам визначав, де дати, наділ, що, по суті, прирікало селян на отримання гіршої землі. В селянський наділ, як правило, не включалися ліси.

Якщо селянин до реформи користувався більшою кількістю землі, ніж тепер мав право отримати у власність, то різницю у нього забирали (відрізали). Ці землі так і називали - відрізки. В Лівобережній і Степовій Україні відрізали майже третину за-гальної площі селянського землекористування. Але водночас ті, хто не мав раніше землі, тепер за рахунок відрізків її одержува-ли і могли вести власне господарство.

Наслідки реформи

Реформа безпосередньо стосувалася більшості, меш-канців України. Адже з 13,5 мільйона її населення селяни становили 10,5 мільйона. Але й решта швидко відчула на собі її результати. До 1917 р. реформу 1861 р. називали Вели-кою. Здійснене «згори» скасування кріпосного права, хоч і врахувало перш за все лише інтереси поміщиків, але все ж таки стало гігантським кроком вперед. Росія стрімко пере-ходила від середньовіччя до нового часу, стала на шлях, яким вже впевнено йшла решта Європи, Ліквідація середньовіч-них суспільних відносин створила умови для швидкого еко-номічного прогресу, який не примусив себе довго чекати.

Провівши земську, судову, воєнну, фінансову, освітню та інші реформи, тим самим заклавши основи громадянського суспільства, російський царизм не зробив останнього кроку -- не створив відповідної новим реаліям політичної надбудови: не проголосив Конституції і не дозволив скликання парламенту. Саме тому модернізація в Росії не мала системного харак-теру, що суттєво ускладнювало перехід суспільства до більш прогресив-ного, порівняно з феодалізмом, капіталістичного способу виробництва.

Та хоч реформи 60 - 70-х років, насамперед селянська, були обмеженими й непослідовними, вони прискорили процес формування в Україні індустріального суспільства. Збільшувалася кількість промисло-вих підприємств. Якщо 1869 р. налічувалося 3712 фабрик і заводів, то на початок XX ст. -- 5301. безпосередній вплив на розвиток продуктивних сил країни мав транспорт, зокрема залізничний. Протягом 1866 - 1879 рр. в Україні прокладено понад 4,5 тис. верст залізничних колій. На кінець XIX ст. довжина залізниць в Україні становила 1/5 всієї залізничної мережі Росії. Нові залізниці прокладали, виходячи з інтересів колонізаторської політики царизму. Київ, наприклад, не мав сполучення з Одесою.

Певний вплив на розвиток промисловості мав іноземний капітал, прилив якого помітно посилився з 80-х років XIX ст.

Текстильна промисловість в Україні не змогла розвинутися через конкуренцію продукції російських фабрик, що користувалися протекцією царського уряду.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16