У 1198 р., коли помер Володимир, Роман знову активізував свої зусилля і оволодів Галицьким князівством. За яких обставин це сталося точно не відомо. Романа підтримувала значна група галицьких бояр, які навіть пішли за ним на Волинь, коли він мусив залишити Галич. Але проти виступила інша боярська партія, що хотіла мати князями синів Ігоря Святославича. У польських джерелах є звістка, що суперечності між обома партіями загострилися настільки, що стався бій під Галичем. Союзником Романа у поході на Галичину був польський князь Лешко, але в чому була його допомога, і який характер мали відносини між Романом і Лешком, це залишається нез'ясованим. Польський хроніст Вінцентій (Кадлубек) зображує справу так, ніби Роман просив Лешка, щоб він встановив його “не князем Галичини, а своїм заступником”. Це оповідання не знайшло довіри в історіографії, Лешко, що перебував у безперервній боротьбі з Мєшком Старим, не був таким могутнім володарем, як його зображує Кадлубек, і не міг зробити Романа своїм васалом. Правдоподібно, що він дав Романові допомогу військами, віддячуючи за участь у битві під Мозгавою в 1195 р. [39,82]

Таким чином, у 1199 р. на політичній карті середньовічної Європи постала нова сильна держава - Галицько-Волинське князівство. Вона перейняла на себе провідну роль в політиці та культурі після занепалого Києва. [55,9]

На відміну від поліетнічної Староруської держави, новоутворена розвивалася на єдиному українському грунті. Це дало підстави українському історику С. Томашівському назвати Романа “творцем першої національної української держави”, яка проіснувала як окремий політичний організм до сер. ХІV ст. [20,8] За словами І. Крип'якевича: “Саме цей факт, що Галицько-Волинська держава займала самі тільки українські землі був позитивним для проведення внутрішньої консолідації”. [40,74]

Чому ж історики відводять провідну роль в об'єднавчому процесі саме Волинській землі, і яке було підгрунтя для об'єднання Волині та Галичини?

Без сумніву, між Галицьким і Волинським князівствами існував зв'язок близької племінної спорідненості, а також спільність політичних інтересів. Обидва ці князівства менше терпіли від половців, бо лежали далеко від половецького степу; більше контактували із Західною Європою через Польщу та Угорщину. Тут утвердилася парость Ярославського дому, яка міцно стояла за те, щоб виділити свої князівства із загального переділу і привласнити їх собі в спадкове володіння; населення земель підтримувало князів у цих їхніх прагненнях. [49,26]

Брайчевський характеризує ті процеси, які відбувалися у ХІІ ст. так: “Якщо на Північному Заході і Північному Сході визрівали нові державні утворення на цілком визначеному підгрунті, а відтак мали виконувати конструктивну місію будівництва нових національних політичних утворень, то в Галичині йшлося про класичний зразок чисто феодального роздроблення, про утворення незалежного від Києва політичного організму, базованого на імунній основі, тобто про цілком відвертий і нічим незамаскований вияв соціальної деструкції. Тому не Галич, а Володимир-Волинський виступив речником об'єднувальних тенденцій. Галичина в своєму історичному розвитку запізнилася рівно на один етап, на одну сходинку в процесі суспільного поступу”. [11,154]

Інтеграційний процес діяв у межах Південної Русі, що саме в цей час набувала назви “Україна” і де активно відбувалося оформлення української народності, - так само, як довкола Суздальської Русі формувався російський народ, а довкола Полоцької - білоруський. [11,155]

Можна думати, що піднесення Галицької землі чималою мірою стало наслідком її консолідації з півночі, з боку Волині. [49,69]

Під владною рукою Романа опинилася величезна територія, що обіймала Волинь, Галичину, Поділля, Буковину й пониззя - майже половину сучасної України. Тепер протистояти йому не міг ніхто.

Зважаючи на державотворчі дії Романа, по тому як він став великим Галицько-Волинським князем, можна припустити, що в роки нескінченного (як, імовірно, йому здавалося) волинського сидіння він створив власну модель державного керування. Праправнук Володимира Мономаха, він з юних років зрозумів, що коріння сильної князівської влади криється в незалежності від земельної аристократії. [29,105] Тому на початку свого князювання в Галичині Роман вів гостру боротьбу з боярами, придушував спрямовану проти нього феодальну опозицію. Боярство становило в Галичині велику силу. Економічний розвиток князівства сприяв об'єднанню в руках великих землевласників значних територій. Розвиток політичних подій призвів до того, що бояри зосередили також в своїх руках управління князівством. Великі бояри мали навіть свої полки.

Якими були причини непорозуміння Романа з боярам, точно не відомо. Можна здогадуватися, що Роман намагався зміцнити князівську владу та перейняти державні доходи, які захоплювали бояри.

Про хід боротьби дає відомості польський хроніст В. Кадлубек. Але його оповідання повне очевидних перебільшень про жорстокість Романа, а з конкретних даних можна прийняти лише ті, що Роман намагався підірвати могутність бояр. З Галицько-Волинського літопису відомий тільки один випадок покарання бояр Романом: “Він вигнав із Галичини бояр Кормильчичів”. Перемога над боярською верхівкою сприяла зміцненню княжої влади, і Роман вільно розпоряджався своєю територією над Дністром, Сяном і Бугом. [39,83]

На початку своєї кар'єри князя Володимирського і Галицького Роман вдавався до кроків. Які б забезпечили йому широкі міжнародні зв'язки й відповідну підтримку. У 1200 р. він вирядив посольство до Візантії. У травні посли були в Константинополі і про них згадує паломник із Новгорода Добриня Ядрійкович (Андрійович, пізніше новгородський архієпископ Антоній). Називаються навіть імена послів - Твердиж Остромирович, Недан, Домажир (ім'я відоме серед галицьких бояр), Дмітрій і Негвар (чи Несвар).

У чому полягала місія цього посольства, новгородець Добриня не говорить. Однак можна зробити вірогідні припущення. Галичина, будучи могутнім князівством і відіграю чи помітну роль на новому шляху “із варяг в греки”, стає об'єктом великого зацікавлення візантійської дипломатії. Відомі інтенсивні контакти галицьких князів із Візантією ще до Романа Мстиславичів.

Очевидно, основна місія Романових послів полягала в тому, щоб встановити династичні зв'язки їхнього князя з домом візантійських імператорів. Дійсно, десь у тому ж таки 1200 р. Роман Мстиславич одружився з Анною, яка, на думку Л. Махновця, була дочкою візантійського імператора Ісаака ІІ Ангела від його другої жінки Маргарити - Марії, дочки угорського короля Бели ІІІ, тобто вона доводилася близькою родичкою тогочасним представникам королівської династії Угорщини.

Як бачимо, династичний шлюб Романа Мстиславича з Анною мав для нього велике значення. Лише окремі давньоруські князі, зазвичай найбільш могутні, родичалися з візантійськими імператорами. Такий шлюб виглядав дуже престижна і виступав своєрідним індикатором значимості правителя. Водночас він ніби став ляпасом для Рюрика Ростиславича. Адже колишній його зять, з яким він ворогував, брав жінку із імператорського роду, тим самим, ніби, рівняючись з візантійськими правителями.

Шлюб Романа Мстиславича з Анною, крім престижу, давав йому ще одну (на цей раз цілком реальну) користь. Завдяки йому він родичався з угорськими правителями, які, як відомо, претендували на Галичину. Очевидно, завдячуючи цьому шлюбу, Роману Мстиславичу вдалося встановити приязні відносини з угорським королем Андрієм, про що можна судити з Галицько-Волинського літопису.

Однак дуже сумнівно, що візантійці - витончені майстри середньовічної дипломатії - так просто віддали Анну за Романа Мстиславича. Мусили вони поставити певні умови. Тогочасний візантійський письменник Микита Хонаїт писав про похід Романа на половців, зазначаючи, що ця військова виправа змусила забратися кочівників із візантійських земель, де вони навіть загрожували Константинополю. Цей похід, так твердить вказаний автор, був викликаний симпатією до Візантії та жалем за її людністю. До того ж, як можна зрозуміти з цієї розповіді, далеко не останню роль у цьому відіграв “вплив архіпастиря” - київського митрополита чи навіть константинопольського патріарха.

Схоже, перед послами Романа Мстиславича у Константинополі була поставлена умова: за шлюб із Анною князь мусив вчинити розгром половців і в цій дипломатичній грі далеко не останню роль відіграли православні патріархи, які часто виступали провідниками візантійської політики. [37,56 - 58]

Маючи значну силу Роман Мстиславич міг авторитетніше виступати проти інших князів. З великою увагою ставився Роман до справ Києва. Коли в 1201 р. Рюрик Ростиславич почав організовувати похід на Галичину, Роман випередив його із галицькими та волинськими полками увійшов до Києва. Кияни відкрили йому Подільські ворота і перейшли на його бік. Цей факт можна розцінювати як вияв об'єднавчих тенденцій. [46,25]

Кияни, напевно, бачили в особі Романа Мстиславича сильного й енергійного політика, який би міг повернути Києву його втрачену міць і славу, а також захистити місто від половців.

Однак княжити в Києві він не захотів, і посадив тут свого стриєчного брата луцького князя Інгвара Ярославича. Тому, що і після 1199 р. сюзереном Волині залишався луцький князь Інгвар Ярославич. Його васалом був не тільки молодший брат Інгвар Ярославич. Його васалом був не тільки молодший брат Мстислав Ярославич, який тримав Пересопницьке князівство. Як відомо зі “Слова” Мстислав Ярославич був соратником Романом по військових виправах. Зацікавлений в допомозі та дружніх відносинах з князями Східної Волині Роман не порушував існуючого стану речей і номінально залишався васалом Інгвара, як Володимирський князь. Через це у 1201 - 1204 рр. Саме його садив Роман Мстиславич на київський престол. Зверхність Романа могла бути de fakto, що розуміли сучасники, а de jure він підпорядковувався прийнятим правилам. Роман, як Володимирський князь номінально залишався васалом Луцького князя Інгвара Ярославича. Подібно до того, як король Англії, будучи і герцогом Аквітанії, був васалом короля Франції. Саме тому спадкоємці Романа - Данило і Василько без заперечень визнавали зверхність Інгвара Ярославича, а потім його брата Мстислава Німого. [14,56]

Друга причина, чому Роман не сів у Києві? Передусім, щоб не дратувати свого союзника, Володимиро-Суздальського князя Всеволода Велике Гніздо, який претендував на старшинство у “Володимировому племені”, а, отже, й на київський стіл. Привертає до себе увагу наведене літописне свідчення, ніби Інгвара посадили княжити в Києві Всеволод і Роман. Звісно, основну роль відіграв Галицько-Волинський князь. Густинський літопис навіть називає Інгвара “намісником Романа”. Посадження на київському столі Інгвара було своєрідним компромісом між двома могутніми князями. Склався своєрідний дуумвірат некоронованих правителів Русі при існуванні “великого князя”, який не мав ніякої політичної ваги.

Княжити в Києві, віддавши при цьому київські волості Рюрику Ростиславичу, маючи неспокійних Ольговичів зі сходу й половців із півдня, Роману Мстиславичу було невигідно. Краще вже сидіти в багатому Галичі й зміцнювати там свою владу.

Рюрик Ростиславич, з якими Роман повівся м'яко, давши йому Вручий (Овруч), все ж не змирився з поразкою. Він сподівався взяти реванш. Скориставшись війною Романа з половцями, Рюрик Ростиславич вступив із останніми в союз. Також його союзниками були й Ольговичі.

І ось на початку 1203 р. всі ці союзники захопили Київ, зчинивши там великий погром. Ось як про це пише Радзивилівський літопис: “У рік 6711 (1203) 2-го січня взятий був Київ Рюриком і Ольговичами і всією половецькою землею і створивши велике зло в Руській землі, якого ще не було з часу хрещення Руської землі… Не лише один Поділ взяли й спалили, а й Гору взяли, і митрополію святую Софію розграбували і Десятинну, святу Богородицю, розграбували, і монастирі всі, і ікони здерли, а деякі забрали хрестичесні, і посудини священні, і книги, і одяг блаженних перших князів…”. Далі йдеться про те, що багато з ченців і черниць, і попів, і взагалі киян було перебито. Чимало половці забрали в полон.

Чи хтось із князів обороняв киян від нападників, про це джерела мовчать. Із контексту літописного повідомлення можна зробити висновок, що Київ міг “стерегти” за дорученням Інгвара та Романа князь Мстислав Володимирович. Але сказати це з абсолютною точністю не можна.

Пограбувавши Київ, Рюрик Ростиславич все ж не ризикнув тут залишитися. Він боявся, що сюди приїде Роман Мстиславич, і в такій ситуації кияни, звісно, не маючи особливої любові до Рюрика за пограбування міста, допоможуть його супернику. Тому він вважав за краще повернутися до свого Овруча.

Із Суздальських літописних джерел стало відомо, що, очевидно, цього ж 1203 р. “…. 16 лютого прийшов Роман до Вручія на Рюрика…”. Не бажаючи проливати зайвої крові, він вступив у переговори з Рюриком. Роман поставив вимогу розірвати угоду із Ольговичами й половцями, при цьому ставши союзником його та Всеволода Велике Гніздо. Коли ж Рюрик не припинив своїх інтриг, Роман силоміць його схопив і відіслав до Києва разом з жінкою Анною Юріївною, та дочкою Передславою, колишньою дружиною Романа, де всіх постригли у ченці. Синів же Рюрика - Ростислава і Володимира, забрав із собою на Галичину. [37,59 - 61]

І, таким чином, на невеликий час встановилася стабільність у Південній Русі.

Росту авторитету Романа сприяли його походи проти половців. У той період половці, використовуючи послаблення Києва та княжі усобиці, постійно руйнували і нищили пограничні землі Русі, а часто проходили і в глиб країни . Боротьба з ними була найважливішим питанням тогочасного життя., і князі, які очолювали походи в степ, здобували симпатію громадськості. Роман двічі організовував великі походи на половців. Зимою 1202 р. він вирушив з військом на половецькі пасовища, “взяв вежі половецькі і привів багато бранців і душ хрестиянських велику силу визволив від них; і була радість велика в руській землі”. В 1204 р. організував другий похід, в якому взяли участь найвидатніші князі. Серед зими війська напали на половців, захопили бранців і половецькі стада. [39,85]

Роман у цих походах відзначився особистою хоробрістю. У Галицько-Волинському літописі збереглися уривки пісень про нього: “Він-бо кинувся був на поганих, як той лев, сердитий же був, як та рись, і губив (їх), як той крокодил, і переходив землею їх, як той орел, а хоробрий був, як той тур, бо він ревно наслідував предка свого Мономаха, що погубив поганих ізраїльтян…”, і в іншому місці: “Він завзявся на поганих як лев - половці лякали ним дітей”.[3,6]

Але найбільший інтерес становить його політичний план переустрою Русі, який він запропонував іншим князям у 1203 р.

Цей план залишав верховним зверхникам Русі Київського великого князя, якого обирають шість вищих удільних зверхників (ідея курфюшеств, запозичена з Германської імперії). Цими курфюстами мали бути такі князі: Галицький, Чернігівський, Полоцький, Смоленський, Суздальський та Рязанський, тобто по два від Південної, Північно-Західної та Північно-Східної Русі. Такий склад забезпечував рівновагу поміж трьома головними інтеграційними осередками, що відбивали тогочасну етнічну структуру Русі. Всередині кожного з курфюшеств пропонувався суворий майоратний принцип спадкування влади, тобто наслідування престолу старшим сином, а за відсутності такого - старшим братом небіжчика. Таким чином продовжувало б діяти вотчинне право, задеклароване ще в ході Любецького з'їзду.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8