Перемога Романовичів була повною і, здавалося, остаточною. Було насамперед відновлено Галицько-Волинське князівство Романа Мстиславича, подолана феодальна опозиція, владнано стосунки із сусідами. Однак перемога мала гіркий присмак - якраз тоді західних земель Русі досягла звістка, що орди Батия вдерлися на Північно-Східну Русь.

Сплюндрувавши Рязанське, Володимиро-Суздальське та інші князівства Північно-Східної Русі, загарбники наприкінці березня 1238 р. досягли невеликого чернігівського міста Козельська. Облога тривала майже два місяці. Жителі захищалися вперто і героїчно. Лише підтягнувши з Волги облогові машини, татари змогли вдертися до міста. Городяни билися відчайдушно, здійснили сміливу вилазку, перебили чотири тисячі нападників і всі полягли. Татари назвали Козельськ “злим містом”. [33,8]

У березні 1239 р. штурмом здобули Переяславль Південний, а в жовтні - Чернігів. Далі монголо-татари посунули на схід уздовж Десни і Сейму, де знищили міста і фортеці, збудовані для захисту від половців -Путивль, Рильськ, Глухів та ін.

Данило більше не мав сумнівів: монголо-татарська гроза не мине його князівства. Тому він із сином Левом поїхав до Угорщини, намагаючись укласти угоду з королем Белою, скріпивши її шлюбом Лева з королівною. Та король остерігся пов'язувати свою долю з Данилом, передбачаючи напад татар на Західну Русь. Він сподівався, що ворожа навала обмине його державу, і помилився. Зазнавши невдачі в Угорщині, Данило Романович так само безуспішно силується підняти проти Батия малопольського і мазовецького князів. А тим часом монголо-татарське військо впритул наблизилося до Києва.

Київ мав тоді воістину циклопічні фортифікації, рівних яким не існувало в східнослов'янському світі. Три ряди могутніх валів із дубовими стінами на них оточували центр міста. Там перебувала залога на чолі з намісником Данила, загартованим у боях тисяцьким Дмитром. Адже напередодні Батиєвої навали старший Романович поставив у залежність від себе цей стольний град Русі. [29,196]

Монгольська навала аніскільки не зменшила зацікавленості провідних князівських ліній в придбанні київського столу. В 1238 - 1240 рр. Тут послідовно змінювалися представники Мономаховичів, Ольговичів, Ростиславичів, Романовичів. Данило Романович заволодів Києвом, вигнавши Ростислава Смоленського, весною 1240 р. незадовго перед початком тривалої облоги Києва ордами Батия 5 вересня 1240 р. Загроза неминучого зіткнення з ворогом, який вже підкорив половину Русі, перед яким спасував, кинувши Київ осінню 1239 р., його давній суперник Михайло Чернігівський, не злякала волинського князя. Перспектива зійти хоч на мить на Олімп давньоруського політичного життя, скориставшись ситуацією, пересилила страх тим більше, що князь Данило вирішив не ризикувати, покинувши Київ. [53,99] Лише зосередивши всі свої полки, застосувавши могутню облогову техніку, монгольський хан після двотижневого штурму з граничним напруженням сил зміг оволодіти Києвом. Так само, як і в інших містах, населення було майже повністю винищене. У рабство забрали частину молодих людей в ремісників.

Здобуття Києва відкрило шлях Батиєві на захід. Операції для завоювання південноруських були організовані його воєводами з вражаючими уяву навіть сучасної людини розмахом. Наприклад, для здобуття невеликого волинського міста Колодяжин вони застосували аж 12 таранів! Можна лише уявити, скільки їх бухало в стіни і брами міст Києва, Галича і Володимира.

Але й майстерність поневолених ханами іноземних механіків та інженерів мала свої межі. Створені ними облогові машини виявилися безсилими перед могутніми фортецями Крем'янця і Даниліва на Волині - ці міста уникнули ворожого сплюндрування.

Тим часом головні сили монголо-татарського війська наблизилися до Володимира. Подробиці штурму Володимира Батиєм залишилися невідомими, але ми знаємо, що він був взятий штурмом: “Прийшов Батий до Володимира і взяв його на спис і перебив людей, не милуючи”.

Коли через кілька місяців Данило повернувся з еміграції до міста, він побачив страшну картину спустошення і смерті: “ В городі Володимирі не зосталося жодного живого. Церква Святої Богородиці наповнена була трупами, інші церкви теж були наповнені трупами”. [6,61]

Під ударами ворожих таранів упав і Галич. Княжий двір і дружинники перебралися з розореного міста до нової столиці - заснованого Данилом у 30-х рр. І улюбленого ним Холма, неприступної фортеці, що стояла на високій горі. Сам Данило в той час перебував у Польщі, де марно схиляв князів до помочі Русі, яка знемагала під ударами монголо-татрських орд.

На весну 1241 р. вороже військо завоювало всю Південно-Західну Русь. Воно зазнало великих втрат. Його тумени (корпуси) і тисячі (полки) виявилися дуже поріділими, а воїни - втомленими. Це зірвало плани Батия завоювати всю Європу, дійти до Риму і Середземного моря. Орди Батия спустошили Угорщину, Польщу, Хорватію, Сербію, Болгарію, Трансільванію і Молдавію. По тому вони повернулись до пониззя Волги, де заснували свою державу - Золоту Орду. [29,197]

Загарбники встановили на Русі важке, принизливе і жорстоке іго. Щоправда, монголо-татрські намісники - баскаки не отаборились в Галицько-Волинській Русі, й до часу верхівка Орди коректно ставилася до Романовичів. Певно, Батия і його оточення стримувала близькість цих земель до країн Заходу, які мали величезний економічний і військовий потенціал. Близькими були спогади по поразку, якої завдали батиєвим військам чеські важкоозброєні рицарі в 1241 р.

Данило Романоич повернувся додому після того, як орди Батия пішли далі на захід. Міцно, здавалось, об'днана було його владою Галицько-Волинська Русь знову потрапила в руки боярства. Воно скористалося із послаблення князівської влади, викликаного ворожою навалою і винищенням значної частини воїнів, волинського і галицького рицарства. Коли на шляху з Мазовії підійшов до волинського міста Дорогочина, боярин, що сидів там, просто не впустив його до міста. Повернувшись до Володимира, Данило почав докладати зусиль до нового об'єднання Волинської і Галицької земель… Тим часом великі бояри Доброслав Судьїч і Григорій Васильович порядкували в Галичині.

У скрутному становищі Данило Романович показав себе добрим політиком і стратегом. Він уміло зіграв на суперечностях між цими боярами, примусив їх прийти до нього на суд і ув'язнив обох. Але у відсутності Данила галицькі бояри знов закликали до княжіння Ростислава Чернігівського. Угорський король віддав за нього дочку, чим відверто виявив свої наміри - забрати собі Галицьку землю. Відтоді Бела ІV послідовно й сильно підтримує Ростислава проти Романовичів. Наступні три роки (1242 - 1245) спливли у суперництві між під'южуваними Угорщиною Ростиславом і Данилом з Васильком. Кілька разів бояри відчиняли браму Галича перед Ростиславом, і кожного разу він втрачав місто і землю. Справа наближалася до кульмінаційного зіткнення між сторонами.

У липні 1245 р. угорський кроль дав Ростиславу велике військо на чолі з досвідченим воєводою Фільнієм, щоб той допоміг його зятеві здобути Галич. Ворожі Романовичам бояри привели до Ростислава численні загони озброєних людей. Його підтримали й польські контингенти. Коаліція здобула західну твердиню Галичини Перемишль, а далі обложила добре укріплену фортецю Ярослав. Залога разом з жителями відбили перший штурм ворога. Тоді Фільній наказав привезти з Угорщини облогову артилерію. [33,9]

Довідавшись про напад на його західні землі, Данило з військом спішно вийшов з Холма і пішов на зустріч з Ростиславом з Фільнієм. Вирішальна для долі Галицько-Волинського князівства і самих Романовичів битва відбулася біля Ярослава 17 серпня 1245 р. Вона принесла повну перемогу Данилові, котрий виявив себе як вмілий і талановитий полководець. Ростислав із залишками свого війська втік до Угорщини, а Данило, нарешті, постинав голови лідерам боярської опозиції. Після Ярославської битви літописець зовсім не згадує про боярський опір Данилові. З 1245р. і до кінця життя Данила маємо підстави говорити про об'єднання і централізацію Галицько-Волинського князівства.

Та не встигли Романовичі та їхні соратники насолодитися радістю великої перемоги, як над Галицько-Волинською Руссю нависла нова біда. Того самого 1245 р.: “Прислав посла свого хан Могучий до Данила і Василька, коли вони обидва були в городі Дороговську: “Дай Галич!” [3,73] В Орді пильно придивлялися до успішної політичної, державотворчої діяльності старшого Романовича й стривожилися, коли він розбив ворожу коаліцію й приборкав боярську фронду. Батий вирішив поставити в залежність від себе Данила, і його намісник у Південно-Західній Русі Мадці пред'явив князеві ультиматум: або Данило йде з поклоном до Орди, або має поставити частину своєї землі під пряму владу монголо-татар. [33,9]

Данило вирішив їхати до Батия. В ханській ставці він щасливо уникнув небезпек, був приязно прийнятий Батиєм і одержав від нього ярлик (грамоту) на управління своїм князівством. Так само вчинили на той час майже всі давньоруські князі. Його благополучне повернення з Сараю, де поклав голову не один руський князь, справило велике враження на можновладців Європи. Одразу угорський король Бела ІV , що раніше побоявся надати допомогу Данилові поти монголо-татар, шукає миру і дружби з ним. На початку 1246 р. Бела ІV прислав до Данила одного зі своїх сановників з пропозицією династичного шлюбу - видати свою доньку Констанцію за сина князя Лева. Данило з довгими ваганнями і нехіттю погодився на цей шлюб - все ж таки він забезпечував сякий-такий мир з Угорщиною.

Та надії на угорського короля і взагалі на государів Заходу в справі допомоги проти Батия у Данила не було. Він пам'ятав як відмовили йому в допомозі той же Бела ІV і польські князі у 1240 - 1241 рр., коли насувалася монголо-татарська гроза. Тому Галицько-Волинський князь підшукує собі союзників на Русі. Данило Романович зав'язав стосунки з володимиро-суздальським князем Андрієм Ярославичем, видав за нього свою дочку. Молодих урочисто обвінчав у Володимирі на Клязьмі в 1250 р. галицький митрополит Кирило, що виконував, поза сумнівом, і посольську службу. Однак Данилова надія на володимиро-суздальського князя у справі створення антиординського союзу не справдилася.

Андрій Ярославич не мав досить витримки і терпіння, щоб приховати від ординських намісників свій намір піднятися проти них. В 1252 р. сильна орда хана Неврюя розбила військо Андрія біля Переславля Залєського. Князеві довелося емігрувати до “Свейської землі”, тобто до Швеції. А Данило втратив єдиного можливого і сильного союзника на Русі проти Орди. Тому його плани об'єднати руські землі для боротьби проти іноземного панування не мали успіху.

Не дивно, що в безупинних пошуках все нових союзників Данило Романович відгукнувся на пропозицію папи Інокентія ІV розпочати переговори, бо папа пообіцяв йому організувати хрестовий похід проти татар. З документів папського архіву у Ватикані відомо, що ці перетрактації розпочалися у квітні 1246 р. Вони тяглися довго і проходили тяжко. За свою примарну допомогу папа вимагав у Данила поступок у релігійному питанні, поширення католицизму в Галицько-Волинській Русі, і, навіть, унії її православної церкви з католицькою. Великий князь не бажав йти не те що на унію, а й на найменші поступки в надзвичайно важливому для нього і його народу питанні віри.

Тоді в 1253 р. Інокентій ІV нарешті декларував хрестовий похід проти Орди, закликавши до нього християн Польщі, Чехії, Моравії та кількох інших слов'янських країн. Та, напевно, досвідченому понтифіку заздалегідь було відомо, що той похід не може відбутися: ці країни були роз'єднані, загрузли в міжусобицях, ще й були занадто слабосилі, щоб відважитися виступити проти татар.

Усе ж таки Данило Романович повірив (можливо, лише удав, що повірив?) Інокентію ІV й восени 1253 р. коронувався привезеним папським легатом Опізо вінцем у північно-західному місті Волині Дорогочині. [33,10] До речі, корона Данила Галицького пізніше була перероблена на митру перемишльських греко-католицьких єпископів і у роки другої світової війни була передана у Ватиканський музей. [41,34] Проте далі Данило відмовився від найменших поступок папській курії в релігійних питаннях, і не впустив до князівства католицьких місіонерів і ченців. На тому відносини Галицько-Волинської Русі з папським престолом урвалися.

50-ті роки ХІІІ ст. були часом найвищого піднесення очолюваного Данилом Романовичем Галицько-Волинського князівства. Він мав добрі стосунки з Литвою і Польщею, залагоджував конфлікти поміж польськими князями. До складу його князівства увійшла люблінська земля. Було завдано нищівних поразок агресивним ятвязьким князькам, що більше не шарпали північно-західні рубежі Волині.

На початку 50-х рр. Данило втрутився в Європейську боротьбу за австрійську спадщину. Він одружив сина Романа з небогою померлого австрійського герцога Фрідріха ІІ Бабенсберга Гертрудою, і той на час став володарем Австрії. Однак до справи втрутився чеський королевич Оттокар, котрий одружився з сестрою небіжчика Маргаритою й теж став претендувати на австрійський трон. Угорський король Бела ІV, що спочатку підтримував Данила, побачивши, що Оттокар бере гору, перекинувся на той бік. Воєнне щастя посміхнулося чеському претендентові. Наприкінці 1253 р. Романові довелося покинути дружину й повернутися додому. Ця невдача, тим не менше не вплинула на високий авторитет Романовичів у тогочасному світі. [33,11]

Та головною справою життя Данила в 50-ті рр. Була організація відсічі хижим татарським поневолювачам. Тоді ставлення ординських правителів до великого князя Галицько-Волинського відчутно змінилося. Вони переконалися в тому, що Данило готується до боротьби проти них. В 1252 р., як мовилось, “Неврюєва рать” вивела з політичної гри Андрія Ярославича. Тепер, на думку ханів, настала черга Данила. Проти нього наприкінці того року кинули орду Куремси, що кочувала в причорноморських степах. В Сараї для Куремси підготували масштабний план, що передбачав вторгнення до не досить захищеного Галицького Пониззя, витіснення війська Данила на захід, загарбання київської землі й вирішальний удар по Галицько-Волинському князівству. [30,176] Однак із самого початку справи в Куремси не пішли належним чином. Він не зміг прорвати оборону князівства на Дніпрі, де його зупинили поляки під проводом старшого сина Данила Лева. А в 1254 р. великий князь перейшов до рішучого наступу й громив татарські полки одночасно в Побужжі, Київській, на рубежах Галицької та Волинської земель. Куремса спробував перейти в контрнаступ, але під Володимиром і Луцьком був розбитий. Його орда змушена була повернутись у місця своїх кочовищ у південних степах.

Вперше в історії давньоруський князь почав долати доти непереможних татар. Це завдало удару по авторитету Орди. Хани вирішили відновити його і приборкати нарешті Данила Романовича. В 1258 р. на зміну Куремсі прислали найдосвідченішого полководця Бурундая з незліченою раттю. Галицько-Волинське князівство не мало досить сили, щоб боронитися від татар. Не було й надії на допомогу союзників ні на Русі, ні за її межами. Романовичам довелося відмовитися від наміру скинення ординського ярма й знищити, за вимогою Бурундая укріплення своїх міст і замків. На вимогу хана Бурундая князь Василько Романович укріплення Володимира спалив, а Луцька - “розметав”. Очевидно, Луцький замок мав кам'яні мури, що й підкреслює літописець. [45,79] Лише неприступний Холм гордо відкинув цю вимогу. Бурундаїв “погром” завдав Галицько-Волинській Русі удару не менш страшного, ніж Батиїв. Канула у вічність чільна ідея зрілої пори життя Данила - згуртувати Русь для вигнання Орди з південноруських , принаймні, земель.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8