Гегель вважав, що його "абсолютний ідеалізм" усуває недоліки метафізики, емпіризму й концепції безпосереднього знання і зберігає їхні переваги. Від метафізики абсолютний ідеалізм бере впевненість у можливостях людського пізнання, від емпіризму — критичну настанову й прагнення до конкретності, від філософії безпосереднього знання — тезу про необхідність починати філософію з безпосередніх визначень і поступово, через логічні міркування, просуватися до вищої мети пізнання. Гегеля не влаштовує суб'єктивізм Нового часу з його принципом Я як початком філософії. На роль початку підходить лише поняття чистого буття, яке виступає у вигляді абсолютної ідеї.

Абсолютний ідеалізм філософії Гегеля зв'язаний з його прагненням охопити весь універсум, увесь природний і духовний світ єдиним поняттям. Таким вихідним поняттям гегелівської філософії є "абсолютна ідея". "Абсолютна ідея" - це розум, мислення, розумне мислення. У повсякденному розумінні терміна "ідея" - це поняття, що лежить в основі теоретичної системи, плану, задуму. Саме так і розуміє Гегель "абсолютну ідею" - це субстанція, що складає сутність і першооснову всіх речей.

Універсальна схема творчої діяльності "світового духу" розкривається у Гегеля на основі процесу саморозвитку "абсолютної ідеї". Першим етапом саморозкриття "абсолютної ідеї" є логіка. Логіка, за Гегелем, - це науково-теоретичне усвідомлення "абсолютної ідеї". Через логіку "абсолютна ідея" розкривається в її загальному змісті у виді системи категорій. Другий етап саморозвитку "абсолютної ідеї" - природа. За Гегелем, Бог створює природу, щоб із природи виникла людина і разом з нею людський дух. Третім етапом, вищою формою самореалізації абсолютної ідеї є абсолютний дух, під яким Гегель розуміє сукупну духовну діяльність людства протягом всесвітньої історії, тобто це духовна діяльність змінюючих одне одного людських поколінь. Абсолютний дух - це та ж абсолютна ідея, що приховано працює в людських цілях і справах, це їх внутрішня ідеальна сутність, дійсна причина всіх діянь і пізнання. В абсолютному дусі здійснюється повний збіг ідеї мислення і буття. Ідея пізнає буття у всім різноманітті його визначень. Так Гегель вирішує поставлену Кантом проблему узгодження суб'єкта й об'єкта, мислення і буття;

У Гегеля виходить, що вищою формою і кінцем розвитку абсолютної ідеї, де вона усвідомлює сама себе і весь пройдений нею шлях і стає абсолютним духом, є сама філософська система Гегеля. Відтепер висхідний рух абсолютної ідеї припиняється. Звідси неминуче випливали консервативні соціально-політичні наслідки.

Центральне поняття філософії Гегеля – дух. Заслуга й перевага Гегеля полягала в тому, що для розкриття основного питання філософії він узяв якраз поняття духу, бо воно є найбільш загальним і всеохопним в опозиції до природи і матерії і містить в собі багато своїх форм: свідомість і самосвідомість, психічне почуття, розум і т. д. Його філософія духу має справу з людиною у всіх аспектах його психічного і соціального буття. Філософія духу складається з трьох розділів, що розглядають суб'єктивний, об'єктивний і абсолютний дух. Філософія суб'єктивного духу складається з антропології, предметом аналізу якої є людська душа в її "природному" існуванні, феноменології, що аналізує історію свідомості в її русі через самосвідомість до розуму, а також психології, що розглядає структуру душевних здібностей, від чуттєвості до практичного розуму. Філософія об'єктивного духу вивчає форми соціального буття людини. Вихідне поняття цієї частини філософії духу — свобода. Об’єктивний дух охоплює право, моральність, систему звичаїв. Елементарним осередком моральності виявляється родина. Метою існування родини є народження дитини, що згодом створює власну родину. Множинність родин утворюють "громадянське суспільство" як сферу "приватних інтересів". Вища форма соціального життя – держава, що виражає єдність устремлінь народу. За Гегелем, всяка держава має власні інтереси, що є вищими за інтереси окремих громадян.

Історію Гегель розумів як саморозкриття "світового духу", як прогресивний рух людства до усвідомлення свободи. Світовий дух – це єдність суб'єктивного й об'єктивного духу, він стає абсолютним духом. Існують три форми абсолютного духу: мистецтво, релігія і філософія. Мистецтво виражає абсолют у чуттєвих образах, релігія — в "уявленнях", філософія — у поняттях. Філософію Гегель вважав найбільш адекватним способом пізнання абсолюту. Філософія має важливе соціальне значення. Гегель казав, що вона "є епоха, схоплена в думці".

В основі філософської системи Гегеля лежить вчення про тотожність суб'єкта й об'єкта. Першим кроком на шляху подолання протилежності суб'єкта й об'єкта, на думку Гегеля, є рух індивідуальної свідомості до ототожнення з загальнолюдською свідомістю, духовним світом усього людства. Індивідуальна свідомість проходить весь той шлях, усі ті етапи, що пройшло людство протягом своєї історії. Розвиток духу - це одночасно процес розвитку всесвітньої культури, нагромадження духовного досвіду людства й освоєння цього досвіду конкретним індивідом. По закінченні цього процесу виховання й освіти кожна людина стає здатною подивитися на світ і на себе з позицій світової історії, що завершилася, тобто "світового духу". І, таким чином, знімається протилежність суб'єкта й об'єкта, досягається тотожність мислення і буття.

Заслуга Гегеля полягає в тому, що він дав діалектичний аналіз усіх найважливіших категорій філософії і сформував три основних закони діалектики. Діалектичний метод припускає розгляд усіх явищ і процесів у загальному взаємозв'язку, взаємозумовленості й розвитку. Саме Гегель додав діалектиці найбільш розвинену і довершену форму. Гегель характеризував діалектику як рушійну силу істинного пізнання, як принцип, що вносить у зміст науки внутрішній зв'язок і необхідність. Крім того, діалектичний метод Гегеля містить у собі такі принципи аналізу дійсності, як сходження від абстрактного до конкретного, відповідність історичного і логічного й ін. Ця спадщина увійшла в скарбницю світової філософської думки.

Антропологічний матеріалізм Фейєрбаха

Готуючи відповідь на це питання, студентам слід мати на увазі, що Людвіг Фейєрбах (1804-1872) вважав філософію наукою про природно зрозумілу дійсність у її істині й універсальності. Фейєрбах - перший німецький філософ, що піддав розгорнутій критиці систему і метод Гегеля з матеріалістичних позицій. Він слухав лекції Гегеля і захоплювався його філософією. Однак через кілька років він виступив з різкою критикою вчення Гегеля. Аналізуючи вихідні передумови гегелівської системи, Фейєрбах робить висновок про її глибоке споріднення з теологією. Він показав, що ідеалізм Гегеля є філософським обгрунтуванням існування Бога. На думку Фейєрбаха, і релігія, і близька їй гегелівська філософія мають загальні корені: вони виникають у результаті абстрагування і наділення самостійною формою існування людської сутності, найбільш загальних рис людського роду. Бог, за Фейєрбахом, - це абстракція, що існує лише в головах людей. У свідомості відбувається перевертання справжніх відносин: справжній творець Бога – людина - поставлена в залежність від останнього. Чим більше атрибутів приписується Богу, тим біднішою стає людина, оскільки ці атрибути вона віднімає у себе. Фейєрбах прагнув відродити в людини почуття самоствердження й гідності, вважаючи, що це можна зробити на основі матеріалістичного світогляду.

При обґрунтуванні матеріалістичного світогляду Фейєрбах відмовляється використовувати поняття "матерія" і віддає перевагу поняттю "природа". Тому його світогляд вірніше назвати натуралізмом. Натуралізм у філософських системах може набувати космічного характеру (філософія античності, епохи Відродження). Натуралізм у системі Фейєрбаха носить антропологічний характер. У центрі філософії, на його думку, повинна бути людина як вища сутність природи. Філософське вчення Фейєрбаха є спробою ствердження самоцінності та значимості конкретного людського індивіда у всій повноті його тілесного й духовного буття. Суб'єкт у системі Фейєрбаха - це не те, що пізнає, і не "абсолютний дух", світовий розум, а реальна цілісна людина в єдності її тілесних і духовних якостей. Фейєрбах прагне реабілітувати природно-біологічну сутність людини, від якої значною мірою абстрагувався німецький ідеалізм. "Я" у Фейєрбаха - це не просто духовна і мисляча сутність, а людина з тілом та мислячою головою, реальна істота, яка тільки через це має здатність споглядати і мислити.

Найважливішою характеристикою суб'єкта у філософії Фейєрбаха є чуттєвість. Чуттєвість - це синтетична, узагальнена характеристика антропологічних властивостей "природи людини", її тілесності, розуму, волі, "серця". Фейєрбах зауважує: "Ідеалізм правий у своїх пошуках джерел ідей у людини, але не правий, коли хоче вивести ці ідеї з окремої, замкнутої істоти, з людини, узятої у вигляді душі, одним словом, коли він хоче вивести їх з "Я", без чуттєво даного "Ти". Ідеї виникають тільки зі спілкування між людьми, тільки з розмови людини з людиною". Саме у сфері міжлюдського спілкування і здійснюється, за Фейєрбахом, реалізація людиною своєї родової сутності. Людина, як родова істота, перетворює сутнісні сили всього людства, продукти культури на свої власні життєві сили.

Для розкриття природи людини Фейєрбах застосовує поняття любові. Любов, за Фейєрбахом, - це прояв активності самої природи, особливе чуттєво-емоційне піднесення, чинник самоутвердження людини у світі. Завдання філософії – допомогти людям стати щасливими шляхом об’єднання зі світом і між собою на засадах любові. Соціальність як взаємодію і спілкування "Я" і "Ти" Фейєрбах трактує на антропологічних засадах, не враховуючи суспільно-історичних закономірностей і відносин. Релігія, за Фейєрбахом, укорінена в людській природі, в почутті залежності від зовнішніх щодо неї сил природи і суспільства, у прагнення до щастя. Людина обожнює сили, від яких чекає заспокоєння своїх тривог та здійснення бажань. Фейєрбах доходить висновку, що релігія, компенсує те, чого людям не вистачає. Вона їм необхідна, тому її належить замінити суттєво новою формою – Релігією людяності. Впровадження нової філософії-релігії має спиратися на просвітництво.

Отже, суб'єкт, за Фейєрбахом, - це цілісна людина, людина в єдності тілесних, духовних і родових характеристик. Але у теорії пізнання таке трактування суб'єкта залишилося нереалізованим. Фейєрбах лише повторює сенсуалізм французьких матеріалістів. Вихідним пунктом пізнання, за Фейербахом, є відчуття. Джерелом відчуттів є природа. На базі відчуттів у людини виникає мислення. За змістом мислення не дає людям нічого нового порівняно з тим, що містилося в чуттєвих даних. Мислити - це значить складно читати показання відчуттів. Фейєрбах різко виступав проти поділу світу на "світ явищ" і "світ речей у собі". Критерієм істини він вважав згоду з даним положенням більшості людей: істинне те, що відповідає сутності роду, хибне те, що йому суперечить. Розроблене Фейєрбахом матеріалістичне трактування суб'єкта, його атеїзм здійснили серйозний вплив на формування марксизму.

Марксистська філософія: основні ідеї

Розглядаючи четверте питання теми, студенти повинні засвоїти, що розв’язанням ідей, сформульованих у німецькій класичній філософії, після Фейєрбаха займалися К.Маркс і Ф.Енгельс. Їхнє філософське вчення певною мірою можна розглядати як завершальний етап розвитку німецької класичної філософії. Маркс пройшов школу гегелівської філософії і шлях Фейєрбаха. Головною темою його філософствування була людина як природна істота. Як така, людина наділена природними, життєвими силами, що існують у вигляді задатків, здібностей, схильностей. Але разом з тим, Маркс не погоджувався з Фейєрбахом: людина не тільки природна істота, їй притаманна й родова сутність. Характеристика людини як родової сутності означає, що людина ставиться до себе як до істоти універсальної, а тому свободної. Фейєрбах теж говорив про універсальність людини, порівнюючи її цим поняттям із природою. Маркс розуміє універсальність інакше: людина універсальна тому, що вона здатна перетворювати природу на своє неорганічне тіло. Тобто природа, матеріальний світ взагалі існує як засіб, матеріал для забезпечення життєдіяльності людини. Природа є необхідною частиною людського життя й діяльності. У цьому полягає специфіка й оригінальність гуманістичного (а не антропологічного, як у Фейєрбаха) матеріалізму Маркса. За Марксом, "універсальність" людини - не в її свідомості (Фіхте, Гегель), не в її природних характеристиках (Фейєрбах), а в її суспільній природі. Тим самим Маркс позбавився від істотних недоліків матеріалізму, який, як правило, визначаючи людину як природну істоту, автоматично підкоряє її жорсткій природній детермінації, позбавляючи людської свободи і здатності до творчості.

У марксизмі суспільна природа людини припускає здатність до активного перетворення природи в інтересах людини ("соціалізація", "олюднення" природи). Цю здатність Маркс називає практикою. Не випадково у нього, на відміну від інших типів матеріалізму, центральним поняттям філософії є не матерія, а практика, тобто людська діяльність. Поняття діяльності сформувалося в німецькій класичній філософії. В європейській культурі виникла нова концепція особистості з її раціональністю, різноманітними напрямками активності й ініціативи, були створені передумови для розгляду діяльності як підстави та принципу культури. Гегель тлумачив діяльність як усепроникаючу характеристику абсолютного духу, що породжується його потребою в змінах. Марксизм же розумів діяльність як засіб реалізації "універсалізму" людини у світі. Саме практичною діяльністю людина не тільки здатна протистояти детермінізму природи, але й надати цьому природному "цілому" людські, соціальні риси. Це і є процес опредметнення людської сутності (перетворення в процесі діяльності суб’єктивного, духовного в об’єктивне – форму предмета). У практиці людина й природа міняються ролями: "ціле" - природа - стає частиною нового цілого - людського світу. Причому чим більш широкою і глибокою стає сфера "олюдненої" природи, тим універсальнішою стає потреба людини в природі.

У роботі "Економічно-філософські рукописи 1844 року" Маркс виступив на захист гуманізму, заснованого на свободній, універсальній, творчій сутності людини. Реалізації цієї сутності, за Марксом, перешкоджають різні види людського відчуження: відчуження людини від природи, відчуження від власної "родової" сутності, відчуження людини від людини, відчуження людини від суспільства. В основі усіх форм відчуження, на думку Маркса, лежить відчуження праці, що базується на приватновласницьких відносинах. В умовах відчуження "діяльність людини виявляється му́кою, його власний витвір - далекою їй силою, її багатство - її бідністю, її сутнісний зв'язок, що з'єднує її з іншою людиною - несуттєвим зв'язком, ... сама він володар свого витвору, виявляється рабом свого витвору".

Зворотний до відчуження процес Маркс називає процесом привласнення людиною своєї справжньої родової сутності, у ході якого докорінно змінюється відношення людини до природи й до інших людей. На основі концепції привласнення він створює грандіозне за гуманістичним пафосом вчення про суспільно-історичну, предметно-практичну сутність людини. У цій концепції він прагне зобразити людську діяльність як глобальний процес олюднення світу, що перетворює природу відповідно до законів самої природи, і в той же час накладає на природу свої характеристики, без чого природа не змогла б піднятися до рівня людини і стати чинником людського буття.

Маркс не протиставляє людину природі. Навпаки, він усіляко підкреслює, що людина є частиною природи і її продуктом. Разом з тим, на його думку, людина - не просто частина природи, а вищий продукт її розвитку, природна істота особливого роду. Людина - це універсально-загальна сила природи. Можливість цього закладена у фізіологічній конституції людини як організму, наділеного такими перевагами як людські руки, мозок, мова й ін. Через ці якості людина здатна до будь-якого роду діяльності, до оволодіння силами природи, перетворення цих сил на свої власні сили та здібності. Реалізація цієї можливості здійснюється у виробничій діяльності, у праці. Саме в праці виявляється специфічність буття людини.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34