Чим є, за Марксом, класові (рабовласницька, феодальна, капіталістична) формації в логіці спрямованості історії? Щоб зрозуміти це, слід згадати сутність закону заперечення заперечення. Вони є суспільними ладами, які характеризують зміст першого заперечення в логіці спрямованості історії і виникають внаслідок наступних причин:

1)                фундаментальна причина: виникнення суспільного поділу праці у вигляді виокремлення матеріальної і теоретичної форм діяльності;

2)                економічна причина: виникнення приватної власності на засоби виробництва;

3)                соціальна причина: виникнення антагоністичних класів – класу експлуататорів і класу, що експлуатується;

4)                політична причина: виникнення держави як апарату насильства, який забезпечує панування одного класу над іншим;

5)                ідеологічна причина: диференціація суспільної свідомості на форми (філософія, мистецтво, мораль, релігія, наука) і набування ними ідеологічних функцій.

Спрямованість історичного процесу в матеріалістичному розумінні історії визначається Марксом як суперечливий процес розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, які продукують ідеологічну надбудову, що складається з форм суспільної свідомості. Останні представляють собою ідеальне, "духовне" виробництво. Якщо натуральне виробництво збільшує матеріальне багатство суспільства, то духовне (філософія, мораль, мистецтво, наука, релігія) виробляє ідеально-естетичні, ідеально-етичні, наукові, теоретичні та інші виміри суспільного розвитку. Але продукування таких у класовому суспільстві на основі приватної власності на засоби виробництва приводить до того, що ці багатства на стають багатствами людини – вони відчуженні одне від одного.

Спрямованість історії до дійсної історії вимагає також розв’язання суперечності між матеріальним і духовним виробництвом. Слід враховувати, що сучасні реалії наочно демонструють тенденцію, яка яскраво проявилася вже на перших етапах капіталістичного способу виробництва: високий рівень розвитку продуктивних сил супроводжувався деградацією духовного виробництва, збайдужінням до його надбань з боку абсолютної більшості суспільства.

Крім концепцій Гегеля та Маркса, є інші філософські тлумачення історичного процесу. Відомою є інтерпретація спрямованості історії О. Шпенглера. У нього історія людства базується на генезисі культурних циклів. У роботі "Присмерки Європи" німецький філософ доводить, що з вичерпанням культурних змістів становлення історії, вона переходить у стан кризи занепаду. Оскільки європейська культура, на його думку, вичерпала ці всі форми, то й Європа не має майбутнього й переживає "кінець історії". Культурологічна історіософія Шпенглера песимістична, але такий песимізм був пов’язаний з тим, що європейська цивілізація не вирішила ті проблеми, які унаочнила Велика французька революція і які були сформульовані матеріалістичним розумінням історії.

Цікаві спостереження щодо спрямованості історичного процесу представлені в праці К. Ясперса "Сенс та призначення історії". За Ясперсом, сенс історії полягає у її єдності з вимірами людського буття. Він розкривається через ті чи інші історичні ситуації, котрі характеризуються не тільки природними закономірностями, а й смисловими вимірами дійсності. А такі смислові виміри мають свою конкретно-історичну границю, яка відображається у різних рівнях особистісного "Я".

Поряд із багатьма теоретичними проблемами, через які автор криги виводить своє розуміння схематичної структури, границь історії та принципу її загальної єдності, Ясперс виводить сенс історії, форми її поступовості і структуру через так званий "осьовий час". Останній є своєрідним "стрижнем" спрямованості історичного процесу. Вісь світової історії тлумачиться як факт, значущий для всіх. Він пронизує наскрізною лінією всі типи культури. Можна сказати, що осьовий час є своєрідним синтезом матеріальної і духовної культури в їх загальнозначущих сенсах і в цьому розумінні розробка Ясперсом такого принципу залишається актуальною для аналізу фундаментальних змін вже в сучасній історії.

Не менш значущою у розробці проблематики історії є праця англійського теоретика А.-Дж. Тойнбі "Осягнення історії". Аналізуючи історичний процес через становлення світових цивілізацій, Тойнбі окреслює коло проблем і феноменів, які пов’язані з суперечливими співвідношеннями конструктивного і деструктивного у спрямованості історії. Неабиякий інтерес представляють думки Тойнбі з проблеми надлому цивілізацій, впливу його на стан духовної культури суспільства тощо.

Особливе звучання в інформаційну добу отримують технократичні концепції спрямованості історії. Вони базуються на принципі "технократичного детермінізму", тобто, ставлять суспільну свідомість у залежність від прогреса науки та техніки. Серед таких концепцій, найбільш впливовими є теорія "стадій економічного росту" (Уолте Ростоу), "постіндустріального суспільства" (Даніель Белл), "єдиного індустріального суспільства" (Раймон Арон, Жан Фурастьє), "нового індустріального суспільства" (Джон Гелбрейт), "над індустріального суспільства" (Мальвин Тоффлер), "інформатизованого суспільства" (Жан Жак Серван, Шрейбер, Масуда), "технотронної цивілізації" (Збігнев Бжезінський). Багато теоретиків цього напрямку оптимістично дивилися на науковий і технічний прогрес, але у 70-ті-80-ті роки виникла ціла хвиля песимізму, яка була зумовлена поглибленням всебічної – економічної, соціальної, культурної, ідеологічної, екологічної, демографічної – кризи сучасної історії. Внаслідок останньої залишається актуальним страх людей за своє майбутнє, особливо на фоні сучасних техногенних катастроф.

Таким чином, сучасна історія перебуває перед низкою проблем, які характеризують стан її кризи і до розв’язання яких можна підібрати методологічний "ключ" через використання теоретичного надбання багатьох дослідників. Включаючи вищезгаданих.

Отже, у фундаментальному значенні, сенс історії полягає у єдності розвитку продуктивних сил і сутнісних сил людини – її практичних та теоретичних здібностей. І перераховані вище кризові суперечності сучасної історії є наслідком того, що сучасний розвиток продуктивних сил відбувається за рахунок обмеження людських здібностей – отже, матеріальний розвиток історії перебуває

Співвідношення еволюції та революції у розвитку людства.

Розкриваючи друге питання, студенти мають виявити основні механізми розвитку історії, а саме: еволюцію і революцію. Спираючись на матеріалі першого питання, необхідно розібратися з конкретним змістом прогресу (як загального розвитку історії) та регресу (як її деформації або розпаду), а також з їх критеріями. При цьому необхідно зрозуміти, що прогрес і регрес не є двома самостійними явищами історичного процесу, а присутні в ньому як дві протилежності однієї сутності. Основною метою розвитку всіх способів виробництва є, перш за все, розвиток продуктивних сил та підвищення продуктивності праці. Або, в узагальненому вигляді, такою метою є рівень інтенсивності виробництва матеріального багатства. Отже, на перший погляд, країна, яка досягає найвищого рівня цих компонентів є найбільш прогресивною. Справді, виробництво матеріального багатства є суттєвою умовою розвитку суспільних відносин. Так, капіталізм став набагато прогресивнішою суспільно-економічною формацією через те, що промислове виробництво, на якому він базується, дало можливість підвищувати продуктивність праці якісно і кількісно новими темпами.

Разом з тим, якщо розглядати взаємозв’язок прогресу й регресу у їх суперечливості, то прогресивність капіталізму у розвитку продуктивних сил має своєю похідною регресивність в просторі сутнісних сил людини. На аналізі процесу здійснення праці при капіталізмі Маркс показав, що собівартість товарів визначається кількістю необхідного робочого часу, за який виробляється одна одиниця товару. Отже, чим інтенсивніше буде праця, тим дешевше будуть товари. Крім цього, кожен працівник боїться втратити роботу, тому він докладає максимум зусиль для подальшої інтенсифікації виробництва. Що в результаті? Чим більше зростає продуктивність праці, тим більше падає собівартість товарів і, відповідно, збільшується додатковий робочий час і зменшується необхідний робочий час. Але головним товаром тут є той, хто виробляє товари. Отже, чим інтенсивніше він працює, тим меншою стає його собівартість і тим меншу заробітну платню він отримує. Більше того, такий ріст продуктивності праці приводить до зростання безробіття, адже потреба у такій кількості робітників, яка була вчора, зменшується. Тому, прогрес продуктивних сил і продуктивності праці досягається за рахунок регресу у зайнятості населення і виникнення соціальних конфліктів. В тому числі, таке зростання продуктивності праці досягається за рахунок такого її розподілення, коли спеціалізація праці доведена до найпростіших операцій. Тому відчуженість процесу праці визначається тут і тим, що праця не розвиває всебічні здібності людини, а, навпроти, збіднює їх, а сама людина стає додатком до машини (верстата).

Але прогрес і регрес проявляються в кожному способі виробництва – кожен з них проходить через стадії розвитку і занепаду. Внаслідок загострення суспільних суперечностей через невідповідність продуктивних сил та виробничих відносин, суспільно економічні формації досягають рівня, коли виникають умови для соціальної революції. Наприклад, рівень розвитку продуктивних сил рабовласницького способу виробництва на певному етапі розвитку останнього вже не "вміщувався" в систему суспільних відносин, внаслідок чого виникли повстання рабів і необхідність поміняти цю соціально політичну систему. Так само, на певному етапі розвитку продуктивних сил феодального способу виробництва вони (продуктивні сили) стали несумісними з феодальним типом суспільних відносин. Це супроводжувалося не тільки селянськими війнами, але й загостреннями соціальних суперечностей у цілому. Внаслідок цього виникла буржуазна революція і зміна феодального ладу на капіталістичний.

В соціальних революціях сенс історії розкривається не тільки з точки зору економічних і політичних вимог тих чи інших класів. Він розкривається в більш глибокому сенсі, а саме – як необхідності спів падання розвитку історії і розвитку людини. Ось чому революції робляться не тільки в ім’я засобів існування, але й в ім’я людського, культурно наповненого життя. При цьому, необхідно розрізняти революції від реформ. Реформа є способом внесення тих чи інших змін у системі суспільних відносин, які не торкаються зміни самого способу виробництва. Вони здійснюються з метою приглушити напругу соціальних суперечностей (дещо покращити умови праці, збільшити заробітну платню тощо). Але, оскільки реформи не торкаються самого характеру виробництва, який приводить до загострення суспільних суперечностей, вони мають тимчасовий і, часто, відволікаючий суспільство від причини таких суперечностей, ефект. Революція відрізняється від реформи тим, що вона направлена на зміну самого характеру способу виробництва, на зміну основи історичного розвитку у вигляді тієї чи іншої суспільно-економічної формації. Отже, реформа є способом кількісних змін у системі суспільних відносин з метою збереження самої системи таких відносин. Революція є якісною, фундаментальною зміною системи суспільних відносин, яка забезпечує подальший історичний прогрес. Якщо реформа є проявом поступовості у історичному розвитку, то революція є проявом стрибка в цьому розвитку.

У широкому розумінні рушійними силами історії є класи, соціальні групи та прошарки, які здійснюють соціальний переворот. У більш конкретному змісті, рушійними силами історії є класи, які зумовлюють її прогрес через розвиток виробництва та здійснення соціальних революцій. Рушійні сили історії безпосередньо пов’язанні з процесом матеріального виробництва. Іншими словами, суб’єкт історії у первинному значенні є суб’єктом матеріального виробництва. А такими суб’єктами є класи. Разом з цим, поняття "суб’єкт історії" і "суб’єкт матеріального виробництва" не співпадають механічно. Суб’єкт матеріального виробництва стає суб’єктом історії тоді і лише тоді, коли він стає суб’єктом зміни самого способу матеріального виробництва. Отже, якщо розвиток суспільства й історії в цілому залежить від розвитку матеріального виробництва, то суб’єктами соціальних революцій є класи – клас виробників і клас, який володіє засобами виробництва. Причому прогресивність і регресивність того чи іншого класу в історичному розвиткові залежить від ступеня загострення соціальних суперечностей та наявності достатніх об’єктивних і суб’єктивних умов для їх вирішення. Наприклад, клас рабовласників був прогресивним на початку рабовласницького ладу, оскільки своїми потребами він створював умови і стимулював розвиток цього ладу. Але його історична вичерпаність (коли праця рабів перестала бути продуктивною і т.п.) породила рабські повстання і клас рабів, що прагнув покінчити з цією формою організації суспільних відносин і цим здійснював зміну основи суспільного розвитку, став прогресивною силою історичного процесу.

Ця ж закономірність повторюється у феодальному ладі – прогресивна роль феодалів на початку його становлення ладу перетворилася на регресивну – прагнення зберегти цю систему суспільних відносин тоді, коли вона вичерпала себе. На місце прогресивного суб’єкта історії спочатку пересунулося селянство, яке стає суб’єктом так званих "селянських війн". Але буржуазну революцію як зміну основи феодального ладу на основу капіталістичного ладу здійснюють класи молодої буржуазії та раннього пролетаріату. Отже, обидва ці класи під час такої революції виступають прогресивними, хоча переважна роль тут належить буржуазії, котра була спроможна організувати розвиток капіталістичного виробництва. Загострення економічних, соціальних, політичних суперечностей капіталістичного ладу (див. вище) свідчило про те, що він вичерпав себе і пролетаріат займає місце прогресивного класу, оскільки саме він здійснює зміну історичних основ розвитку.

Революції бувають: соціальні, науково-технічні, культурні. Типи соціальних революцій залежать від того, які системи суспільних відносин (який спосіб матеріального виробництва) ними породжується. У зв’язку з тим, що в своїй еволюції до виникнення капіталізму історія здійснювала перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої через соціальні перевороти, то класичними типами соціальних революцій витупають буржуазні і соціалістичні революції. ХХ століття породило нові типи соціальних революцій: народно-демократичні революції в Європі та Азії, національно-визвольні революції в країнах Азії, Африки та Латинської Америки

Дотепер ішлося про рушійні сили історії на рівні розв’язання її внутрішніх суперечностей. Але на рівні міжнародних відносин рушійними силами історії можуть бути не тільки класи, але й цілі нації. Тим не менше, нація може стати прогресивною чи регресивною силою історії залежно від того, інтереси яких класів панують у цій національній краіні. Наприклад, незважаючи на пануючу в сучасній історії роль неоглобалістських сил, важко їх назвати прогресивною рушійною силою. Скоріше, навпаки, адже інтереси класу світової буржуазії, які вона реалізують, є регресивними й деструктивними по відношенню до історії. Тому, можна сказати, що людство зіткнулося з ситуацією, коли одні нації стають експлуатуючими, а інші нації – експлуатованими. Отже, діалектика рушійних сил історії безпосередньо пов’язана з характером суспільних і національних інтересів, які реалізуються у протистоянні класів та націй.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34