Рух – філософська категорія, яка виражає мінливість об’єктивного світу і виступає способом існування матерії.

Субстанція – філософська категорія, яка означає дещо незмінне, що лежить в основі (речей, явищ і т.п.).

Час – філософська категорія, що означає тривалість існування матеріальних тіл. Одна з форм існування матерії.

Література

Основна:

ФІЛОСОФІЯ: Підручник /І.В. Бичко, І.В. Бойченко, ін. – К., 2001. – С. 143-161.

ФІЛОСОФІЯ: Посібник для студентів вищих навчальних закладів /Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.А. – К.: Академія, 2001. – С. 258-291.

КАНКЕ В.А. Философия. Исторический и систематический курс: Учебник для вузов. – М., 2002. – С. 153-225.

ВВЕДЕНИЕ в философию: Учебник для вузов. В 2 ч. / Фролов И.Т., Араб-Оглы Э.А., Арефьева Г.С. и др. – М.: Политиздат, 1989. – Ч. 1 – 367 с.; Ч. 2 – С. 14-94.

ВВЕДЕНИЕ в философию: Учебное пособие для вузов / Фролов И.Т. и др. – М.: Республика, 2004. – С.339-390.

ФИЛОСОФИЯ: Навчальний посібник / За ред. І.Ф. Надольного. – К.: Вікар, 1997. – С. 186-200.

ХАЙДЕГГЕР М. Бытие и время. – М.: Ad Marginem, 1996. – С. 160-166.

Додаткова:

ДРОТЯНКО Л.Г. Філософські проблеми мовознавства. Навч. посібник. Вид. 2-ге, доповнене і перероблене. – К.: Вид. центр КНЛУ, 2002. – Тема 1. – С. 7-36.

ГУРЕВИЧ П.С. Основы философии: Учебник. – М.: Гардарики, 2000. – С. 139-203; 226-274.

ШАПОВАЛОВ В.Ф. Основы философии. От классики к современности, изд. 2-е, доп.: Учеб. пособие для вузов. – М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000. – С. 531-550.

МОИСЕЕВ Н.Н. Унивepcaльный эвoлюциoнизм//Boпp. филoc.– 1991. – № 3.

ПРИГОЖИН И. Филocoфия нeстaбильнocти //Boпp. филoc. – 1991. – № 6.

ГЛОЙ K. Пpoблeмa пoслeднeгo oбocнoвaния динaмичecкиx cиcтeм //Boпp. филoc. – 1994. – № 3.

Першоджерела:

АРИСТОТЕЛЬ. Метафизика // Соч. в 4-х т. – Т. 1. – М.: Мысль, 1975. – С. 73-82.

МИР философии. Книга для чтения. – М., 1991. – Т.1. С.184-190; 196-197; Т.2. – С.74-75.

Людина є міра всіх речей.

Протагор.

11. Проблема людини у філософії

Метою даної теми є: ввести студентів у провідну проблему філософії – проблему людського буття, показати, як розвивались уявлення про людину, розуміння унікальності її положення в світі, сенс людського буття. Для цього необхідно окреслити ключові слова: антропосоціогенез, індивід, індивідуальність, особистість, сенс життя, свобода. Це випливає із змісту теми, в центрі якої – проблема людини і сенсу її життя. Завдання теми розкриваються через наступні питання:

1.Проблема антропосоціогенезу.

2.Проблема сенсу життя людини.

Проблема антропосоціогенезу.

При розгляді першого питання студент має звернути увагу на рушійні сили і зміст процесу антропосоціогенезу; розкрити взаємозв’язок біологічного та соціального в людині; зміст понять "індивід", "індивідуальність", "особистість".

Вивчення проблеми людини у філософії слід почати з проблеми її становлення, тобто з виявлення сутності антропосоціогенезу, єдиного процесу становлення людини і суспільства. Ця проблема розглядається релігією, філософією, низкою конкретних наук, зокрема, антропологією, історією, археологією та ін.

Так, спільним у всіх міфологічних і релігійних сказаннях про появу людини на Землі – ідея створення людини вищими силами. В міфах Месопотамії, Єгипту, Греції, Індії, Китаю та інших країн розповідається про створення людей з глини або землі богами. У найбільш завершеному вигляді релігійне вчення про створення людини Богом представлене в Біблії. Це вчення є основою теїстичної антропологічної концепції у філософії.

Природнича наука антропологія зосереджує головну увагу на самому процесі еволюції людини, її основних етапах. Антропологи сходяться в тому, що період становлення людини займає величезний період в 3-3,5 млн. років і є третім грандіозним стрибком в історії Всесвіту після виникнення самого Всесвіту і виникнення живого з неживого. Поштовхом до антропогенезу стали зміни у кліматі, які змусили предків людини - австралопітекових перейти до прямоходіння, щоб звільнити руки для збиральництва і полювання. Використання випадкових предметів для полювання і захисту, потім їх удосконалення, нарешті обробка, виготовлення, організація спільних дій на полюванні – все це сприяло зміні пропорцій тіла, розвитку мозкових структур і функцій.

Серед наукових концепцій походження людини найбільш поширеною і впливовою є еволюційна, у джерел якої стоять Ж.-Б. Ламарк і Ч. Дарвін. Під впливом мінливості, спадковості, природного відбору здійснюється еволюція в органічному світі, поява нових видів. Х. де Фріс додає і такий фактор, як великі одиничні мутації. Вищим щаблем еволюційного розвитку є людина. Еволюційна концепція – не тільки основа науки антропології, а і раціональна передумова філософського вчення про людину, тому що поєднує і відокремлює світ природи і світ людської культури, історії.

Філософи зосереджують увагу на рушійних силах, змісті процесу антропогенезу, розглядають його як антропосоціогенез, тобто єдиний процес формування людини і суспільства. І підходять до вирішення цієї проблеми або з позицій ідеалізму, або з позицій матеріалізму. З матеріалістичних позицій проблема антропосоціогенезу глибоко розроблена Ф. Енгельсом. В роботі "Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину" він висунув положення про визначальну роль праці в процесі антропогенезу. Головна ознака присутності людини в світі – знаряддя праці. Людина є перш за все творець знарядь праці – Homo Faber. Вона перейшла від пристосування до природи до пристосування природи до себе. Праця потребувала для свого розвитку взаємодії. Тобто виготовлення знарядь праці робило необхідним, єдино можливим шляхом розвитку перехід від біологічного до над біологічного об’єднання, від стада до суспільства. Могутнім фактором став розвиток мови як засобу спілкування, об’єднання зусиль в праці, згуртування спільноти. В ході антропосоціогенезу відбувся перехід від біологічно детермінованого до людського морального існування. Це створило умови для розвитку праці і , в свою чергу, було породжено потребами праці як способом буття людей. Праця виступала як рушій антропосоціогенезу і як його результат. Праця розвивала інтелект, здібності людей. сприяла формуванню суспільства, що, в свою чергу, ускладнювало працю, збільшувало розмаїття її видів з метою задоволення матеріальних і духовних потреб людини, які розвивалися в ході розвитку праці.

Видатний вчений –антрополог і філософ Тейяр де Шарден розглядає антропосоціогенез як складову космогенезу в цілому, рушійною силою якого є взаємодія механічної та психічної енергій. Накопичення психічного, примноження станів його вияву і є фактором появи людини. Людина усвідомлює свою свідомість, і це робить її перебування у світі новою формою буття, підносить процес еволюції до нового рівня

Людина – істота бінарна, має подвійну природу - є істотою біологічною і є істотою соціальною. Як природна істота , вона належить до біологічного виду Homo Sapiens. Цей вид характеризується рядом видових ознак:

1)тривалість життя;

2) належність до статі;

3)належність до раси;

4)дітородний вік жінки;

5) спадковість – тобто певні вроджені особливості, задатки, але реалізуються які лише в суспільстві.

Унікальність набору генів кожної людини зумовлюють її неповторність, унікальність. А приналежність всіх людей. представників всіх рас. народів до одного виду є біологічною основою рівності всіх людей в правах, які називаються правами людини, тобто правами, які має кожна людина.

Людина виступає як єдність і боротьба протилежностей – біологічного і соціального. Новонароджена людина має всі анатомо-фізіологічні ознаки людини. Але якщо у тварин генетично визначені програма поведінки, спосіб життя, то людина засвоює цю програму тільки у суспільстві, через засвоєння культури. Якщо дитина не засвоїть її в ранньому віці через відірваність від людського суспільства, то вона вже ніколи не стане людиною (приклад - мауглі, тобто діти, що виросли серед звірів). Перетворення біологічного в соціальне відбувається в процесі соціалізації, тобто в процесі освоєння всього поля культури. Це приводить до змін в способі проявлення в людини її видових ознак. Наприклад, спадкові хвороби люди навчились лікувати завдяки розвитку науки, виробництва, медицини Людина виступає як істота соціальна. чия поведінка визначена культурою.

Спільне між людиною і твариною - біологічні потреби. Потреби - це особливий стан відкритої системи -тварини, людини , який характеризує суперечність між необхідністю існування і внутрішніми можливостями цієї системи для забезпечення її існування. Але задоволення потреб у людини і тварин відбувається у різний спосіб. Тварина задовольняє потреби безпосередньо, людина - опосередковано. Тут треба звернути увагу на інгібіцію (здатність людини стримувати задоволення природних інстинктів для того, щоб задовольнити їх у майбутньому у відповідних, визначених культурою формах і умовах.) Низка вчених визнає велику роль інгібіції в процесі антропосоціогенезу. Процес життєдіяльності – це задоволення і відтворення потреб. Людина в процесі життєдіяльності не лише задовольняє, відтворює потреби, але й розвиває нові:

- соціальна сутність людини І порядку : задоволення, відтворення, поява нових потреб через застосування знарядь праці;

- соціальна сутність людини ІІ порядку: специфічно людська потреба у виготовленні знарядь праці. Ця потреба розвивається в напрямку виготовлення нових, все більш досконалих знарядь для кращого задоволення життєвих потреб, полегшення праці, росту їх продуктивності;

- соціальна сутність людини ІІІ порядку - потреба в спілкуванні. Під спілкуванням розуміються всі суспільні відносини, в які вступають люди – політичні, економічні, особисті і т.д.

- соціальна сутність людини ІУ порядку - потреба у цілепокладанні. Людина як істота наділена розумом, перш ніж зробити, ставить перед собою мету і шукає шляхи її досягнення.

- соціальна сутність У порядку - потреба у свободі. Ця потреба є інтегративною. Вона у знятому вигляді містить в собі всі вищезгадані потреби.

Вся історія людства – це боротьба за індивідуальну і суспільну свободу: виховання, формування людини, здатної витримати пов’язану з свободою відповідальність.

Для характеристики людини, ступеня реалізації її сутності, використовуються такі поняття, як індивід, індивідуальність. особистість.

Індивід – означає людину як одиничного представника людського роду в інтегральній єдності біологічних і соціальних характеристик. Тобто виділяється типовість ознак окремої людини, підкреслюються в ній не індивідуальні, а загальні риси.

Поняттям індивідуальність окреслюємо неповторність людини в її духовних якостях, здібностях, талантах, самостійній діяльності, житті в цілому. Людина виступає як мікрокосм, в єдності унікальних і універсальних властивостей, самобутності життєвого шляху й реалізації здібностей, талантів у певних суспільних умовах. Людина тим більш індивідуальна. чим більш розвинені, реалізовані її природні здібності. задатки. Терміни "покликання", "талант" виражають глибинну сутність індивідуальності. Процес її становлення передбачає усвідомлення однієї з своїх здібностей як життєвого покликання, підкорення своєї діяльності реалізації цього покликання як вищої мети. Становлення індивідуальності відбувається в умовах конкретної епохи, культури, які багато в чому визначають і вибір покликання, й шляхи реалізації таланту. У той же час, талант, реалізуючись, змінює епоху і культуру. Згадаймо митців доби Відродження: за своїм талантом вони творили картини, скульптури, літературні твори, що змінили уявлення про людину та її місце в світі.

Проблема особистості є одною з найскладніших у філософії. Особистість – "виступає як динамічна, відносно стійка цілісна система інтелектуальних, соціально - культурних і морально-вольових якостей людини, які виражені в індивідуальних особливостях її свідомості і діяльності. "- визначає І.Т. Фролов. Якщо провідним у визначенні індивідуальності є її неповторний вроджений талант, то у особистості – воля, самостійність. Людина виконує в суспільстві визначені ним ролі, виступає як істота соціальна. Як особистість проявляє себе у ставленні до виконання своєї ролі або ролей в суспільстві. Особистість втілює цінності своєї епохи, культури. Сприймаючи цінності як власні, обираючи їх за основу свого світогляду і діяльності, обирає роль в суспільстві, чи виконує визначену так, щоб максимально реалізувати свою систему цінностей. Особистість передбачає самостійність діяльності на основі вільно обраних принципів і відповідальності. Автономність – одна з провідних якостей особистості. Вона сама обирає цілі, обов’язки в залежності від своїх переконань, інтересів. А не від зовнішніх впливів. Свободу особистості забезпечує її вольова готовність здійснювати вибір і брати на себе відповідальність за нього. В особистості домінує свідомо- вольовий початок, який забезпечує не тільки розуміння мети і шляхів її досягнення, але і силу для їх здійснення, незважаючи на всі зовнішні перешкоди. Особистість діє на основі усвідомлення сенсу життя.

Проблема сенсу життя людини.

Приступаючи до вивчення другого питання, значимого для всіх, бо людина завжди шукає сенс свого життя, розглянемо його в взаємозв’язку понять життя, смерть, сенс життя – так, як вони виступають в свідомості кожного.

Людина , як відомо, єдина істота, яка усвідомлює свою смертність, конечність свого земного буття. Народження і смерть – це те, через що неминуче проходять всі, спільне для всіх представників людства в усі епохи, що змушує відчути рівність всіх. Як це не парадоксально, але перший крок життя дитини є і перший крок до її смерті, небуття. В різному віці і при різних обставинах до людей приходить розуміння їх власної смертності. В такі хвилини людину охоплюють розпач, страх, безпорадність. Проте життя продовжується, людина опановує себе, оговтується, і починає задаватись питаннями: навіщо я живу? який слід я залишу після себе нащадкам? як існує безсмертя? чим я можу виправдати своє життя перед близькими і суспільством в цілому? тощо. Отже, перед людиною постає питання про сенс життя. Студентам треба розібратися з тим, що таке сенс життя, тому що тільки сама людина може надавати власному життю сенс. Сенс життя має суб’єктивний характер, але може бути суспільно значимим, залежно від того, наскільки корисними для суспільства є цілі та ідеали, що ставить перед собою дана людина.

В історії були різні точки зору на проблему життя і смерті і сенсу життя. Умовно їх можна поділити на дві групи:

оптимістичне ставлення до життя і його сенсу. Оптимізм виражений в тому, що людина є господарем долі, щастя, від неї багато в чому залежить, як прожити своє життя. Цей погляд представлений в філософії Аристотеля; Фоми Аквінського, Піко делла Мірандола, Френсіса Бекона, Карла Маркса, Тейяра де Шардена.

Песимістичний. Песимізм виражений в тому, що людина є іграшка незалежних від неї сил ( природи, долі, суспільства) і не здатна змінити щось в своєму житті. Це точка зору Б. Паскаля, А. Шопенгауєра, Ф. Ніцше, А. Камю, Ж.-П. Сартра

Подібно до всіх світоглядних питань, питання про сенс життя є вічною проблемою: вона знову і знову ставиться людиною протягом історії, отримує нові грані в духовному досвіді людства. Вона не може мати остаточного, наперед заданого вирішення для індивіда, не може бути прийнятою як готове знання, або рецепт життя, бо потребує особистого усвідомлення та вибору.

Проблема сенсу життя виникає як потреба певного виправдання власної присутності в світі, своєї долі та призначення. Саме завдяки такому виправданню стає можливим подолання конечності індивідуального буття. Таємниця людського існування полягає не в тому, щоб тільки жити, а в тому, як і для чого чи для кого жити.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34