Бенедикт Спіноза намагався, застосовуючи дедуктивний метод, побудувати логічну етику. З восьми базових визначень і семи самоочевидних аксіом він вивів 250 теорем, які й склали основний зміст його "Етики". І хоча, безумовно, саму його "Етику", взяту в цілому, неможливо прийняти за незаперечно доведену теорію, вражає самий зліт людської думки, втіленої в цьому надзвичайно незвичайному задумі. Необхідно відзначити, що у Б.Спінози етика як предмет його філософських досліджень напрочуд тісно пов’язана з етикою його власного життя. Сказавши своє "я не знаю, як викладати філософію, не стаючи при цьому руйнівником спокою", Б.Спіноза, у повній відповідності зі своєю "логічною етикою", згодом завжди категорично відмовлявся від будь-яких спокусливих пропозицій, що постійно надходили йому з багатьох університетів Європи. Він не хотів, щоб його філософія стала служницею чиїхось політичних інтересів і особистих амбіцій.

Значний внесок у розвиток розуміння того, що таке суспільство, куди, чому й як воно рухається, у Новий час зробили Джордж Берклі й, знову ж таки, Френсіс Бекон.

Так, наприклад, Дж. Берклі в своїй роботі "Запитальник" дає відповідь на питання, в чому саме полягає багатство будь-якої держави: не в золоті й сріблі, що зберігається в підвалах банків, бо таке багатство може бути дуже швидко вичерпане, а в працелюбстві людей, що живуть в цій державі. Для працелюбства ж людей, – як наполягає на цьому Дж. Берклі – не було, немає й ніколи не буде іншої основи, крім упевненості в тому, що все, створене їх працею, не буде розкрадене, розграбоване, сплюндроване, спотворене й знищено тими, хто панує в державі.

Френсісу ж Бекону належить авторство книги під назвою "Досліди, або наставляння моральні і політичні". В ній, у фрагменті "Про високу посаду", зокрема, говориться: "Висока посада дозволяє творити як добро, так і зло; в цьому сенсі прокляття, бо для того, щоб уберегтись від зла, мало його не хотіти, треба його ще й не могти" (Соч. В 2-х т – М.: Мысль, 1978. Т.1 – с.373). Цією фразою фактично були закладені теоретичні підвалини сформульованої трохи згодом ідеї необхідності розділу влади: на законодавчу, виконавчу й судову; ідеї, пріоритет проголошення якої цілком заслужено належить видатному мислителю наступної доби в історії філософії – епохи Просвітництва – Шарлю де Монтеск’є; ідеї, провісником якої, тим не менш, слід все ж вважати саме Френсіса Бекона.

В цілому ж філософія Нового часу в особі найвидатніших своїх представників переконливо довела, що, як пізніше сказав К. Маркс, "немає нічого більш практичного, аніж хороша теорія".

Основні терміни

Дедукція – метод дослідження, який полягає в переході від загального до окремого; одна з форм умовиводу, при якій на основі загального правила з одних положень, як істинних, виводиться нове істинне положення.

Емпіризм – напрям у теорії пізнання, який вважає єдиним джерелом і критерієм пізнання чуттєвий досвід, применшує значення логічного аналізу і теоретичних узагальнень.

Індукція – у логіці форма умовиводу, де на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне; один з методів пізнання.

Метод – шлях дослідження, спосіб пізнання; спосіб, прийом або система прийомів для досягнення якої-небудь мети.

Методологія – вчення про методи пізнання світу; сукупність прийомів дослідження, що їх застосовують у будь-якій науці відповідно до специфіки об’єкту її пізнання.

Раціоналізм – в даному випадку – напрям у теорії пізнання, що, на противагу емпіризмові, вважає єдиним джерелом і критерієм пізнання розум (теоретичне мислення).

Питання та завдання для самоконтролю

1. Які історичні передумови становлення філософії Нового часу?

2. Чим суттєво відрізняється філософія Нового часу від філософії епохи Відродження?

3. Поясніть зміст слів академіка С.І.Вавілова: "Без Ньютона наука розвивалася б інакше".

4. Розкрийте зміст вислову Рене Декарта: "Мислю, отже, існую".

5. Чому не можна приймати за універсальний ані індуктивний, ані дедуктивний методи здобуття об’єктивних знань?

6. Порівняйте ставлення до природи, яке міститься у висловленнях: "Природою не володіють, якщо їй не підкоряються" (Ф.Бекон), і "Ми не можемо чекати милостей від природи: взяти їх у неї – наше завдання" (І. Мічурин).

7. Як слід розуміти вислів Б.Спінози: "Я не знаю, як викладати філософію, не стаючи при цьому руйнівником спокою".

8. Що цінного для нашого сьогодення міститься в роботах найвизначніших філософів Нового часу?

Література

Основна:

Введение в философию: Учебник для вузов. В 2-х ч./ Фролов И.Т., Араб-Оглы Э.А. и др. – М.: Политиздат, 1989. – Ч.1. – С. 146-163.

Введение в философию: Учебное пособие для вузов. Авт.кол./ Фролов И.Т. и др. – М.:.Республика, 2004 – С. 82-91.

Історія філософії: Підручник /за ред. Ярошовця В.І. – К.: ПАРАПАНЖ, 2002. – С. 155-162.

Історія філософії: Підручник/ за ред.Бичко І.В., Табачковський В.Г – К.: Либідь. 2001 – С. 64-71.

Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс: Учебник для вузов .– М.: Логос, 2002. – С.54-59.

Філософія: Навчальний посібник / за ред. Надольного І.Ф. – К.: Вікар, 1997. – с. 222 – 260.

Філософія: Посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.А. – К.: Академія, 2001. – С.88-111.

Додаткова:

Виндельбанд В. История философии. – К.: Нико-Центр, 1997. – С.320-368.

Гуревич П.С. Основы философии: Учебник. – М.: Гардарики, 2000. – С.114-120.

Реале Дж., Антисери Д. История западной философии. От истоков до наших дней. В 4-х т. – СПб., 1997. – Т.3, С.161-451.

Шаповалов В.Ф. Основы философии. От классики к современности, изд. 2-е, доп.: Учебное пособие для вузов. – М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000. – С. 161-169.

Першоджерела:

Мир философии. Книга для чтения. В 2-х ч – М.: Политиздат, 1991. – Т.1 – С. 198 – 206; 213 – 215; 262 – 264; 327 – 329; 621 – 622. Т.2.– С. 12 – 20; 491 – 499.

Антология мировой философии. В 4-х т. Т.2. – М.: Мысль, 1970. – С. 176 – 491.

Суперечність є критерій істини,

відсутність суперечності – критерій омани

Гегель

Діалектика – ритм самої дійсності

О.Ф. Лосєв

6. Німецька класична філософія і марксизм

Метою вивчення теми є знайомство студентів з важливішим етапом розвитку західноєвропейської філософської думки і культури взагалі, що хронологічно охоплює майже століття (з середини ХVIII до першої третини ХІХ ст.) інтенсивніших, напружених і яскравих за результатами інтелектуальних пошуків. Німецька класична філософія – завершуюча ланка в розвитку новоєвропейського філософського раціоналізму і одночасно той витік, з яким генетично пов’язана сучасна західна філософія. ПЛАН

1.                Концепція суб’екта у філософській системі Канта.

2.                Система і метод Гегеля.

3.                Антропологічний матеріалізм Фейєрбаха.

4.                Марксистська філософія: основні ідеї.

Ключові поняття: суб’єкт і об’єкт, апріорне і апостеріорне знання, теоретичний і практичний розум, категоричний імператив, абсолютна ідея, суб’єктивний та об’єктивний дух, відчуження, діяльність, практика

Німецька класична філософія - впливовий напрямок філософської думки Нового часу, що підводить підсумок розвитку філософії на цьому відрізку західноєвропейської історії. Це філософські вчення І.Канта, Й.Г.Фіхте, Ф.Шелінга, Г.В.Ф.Гегеля і Л.Фейєрбаха. Їхні філософські системи зв'язані ідейно і генетично, їх поєднує пильна увага до природи духу, що трактується через поняття діяльності і свободи. У руслі німецької класичної філософії є підстави розглядати й філософію марксизму. Німецька класична філософія зробила істотний внесок у постановку й розробку проблеми співвідношення суб'єкта й об'єкта, розробила діалектичний метод пізнання та перетворення дійсності.

Концепція суб’екта у філософській системі Канта

Розглядаючи перше питання, студентам слід розкрити сутність трансцендентальної філософії Іммануїла Канта. Іммануїл Кант (1724-1804) був родоначальником німецької класичної філософії. В його інтелектуальному розвитку виділяють два періоди: "докритичний", коли Кант виступав в основному як натураліст, і "критичний", коли сформувалася специфічна кантівська філософія - період публікації трьох "Критик" - "Критики чистого розуму" (1781), "Критики практичного розуму" (1788), "Критики здатності судження" (1790);

Кант здійснив корінний переворот у постановці й вирішенні центральної проблеми теорії пізнання - взаємодії суб'єкта та об'єкта. Докантівська філософія акцентувала увагу на аналізі об'єкта пізнання, суб'єктивний чинник розглядала як перешкоду на шляху до достовірного знання, як те, що спотворює і затемнює дійсний стан речей (ідоли Ф. Бекона). Кант же робить предметом філософського осмислення пізнавальні здібності суб’єкта. У Канта виникає нове завдання: встановити різницю між суб'єктивними й об'єктивними елементами знання в мислительній діяльності суб'єкта. У суб'єкті Кант розрізняє два рівні: емпіричний (досвідний) і трансцендентальний (той, що знаходиться за межами досвіду - апріорний). До емпіричного рівня він відносить індивідуально-психологічні особливості людини, до трансцендентального – надіндивидуальну основу в людині, знання людини як представника людства.

Однією з головних проблем критицизму Канта є вирішення питання: як можливо достовірне наукове знання? Він вважав, що достовірне знання - це об'єктивне знання. Об'єктивність же в нього ототожнюється з загальністю і необхідністю. Отже, для того, щоб знання мало достовірний характер, воно повинно мати риси загальності і необхідності. За Кантом, суб'єкту, що пізнає, від природи притаманні деякі вроджені форми підходу до дійсності, які не можуть бути виведені із самої дійсності, - це простір, час, форми чуттєвості. Простір і час, у Канта, - це не форми буття речей, що існують незалежно від нашої свідомості, а навпаки, це суб'єктивні форми сприйняття людини, споконвічно властиві їй як представнику людства. Розсудок - це мислення, що оперує поняттями та категоріями. Розсудок виконує функцію підведення різноманітного чуттєвого матеріалу, організованого за допомогою апріорних форм споглядання, під загальні поняття і категорії. Не предмет є джерелом знань про нього у вигляді понять та категорій, а, навпаки, форми розуму - поняття і категорії - конструюють предмет. Розсудок може пізнати тільки те, що сам сконструював, вважає Кант. Поняття та категорії носять незалежний від індивідуальної свідомості загальний і необхідний характер. Тому знання, засноване на них, має об'єктивний характер.

Теорія пізнання Канта грунтується на визначенні ним "речей у собі" і "речей для нас". Речі, як вони існують у свідомості суб'єкта, Кант називав явищами, "речами для нас". Людина може пізнати тільки явища. Якими є речі самі по собі, які їхня сутність, людина не знає і знати не може. Тому речі самі по собі для людини стають "речами в собі", непізнаними, нерозкритими. Усе, що перебуває за межами людського досвіду, може бути доступне тільки Розуму. Розум - це вища здатність суб'єкта, що керує діяльністю розсудку і ставить перед людиною цілі. Розум оперує ідеями. У Канта ідеї - це уявлення про мету, до якої прагне наше пізнання, про задачі, які воно ставить перед собою. Ідеї розуму виконують регулюючу роль у пізнанні, спонукаючи розум до діяльності. Розсудок, що спонукається розумом, прагне до абсолютного знання, виходить за межі досвіду (тобто за межі своєї компетенції) і заплутується в суперечностях, антиноміях (антиномія – суперечність між двома твердженнями, кожне з яких однаковою мірою логічно довідне в даній системі). Антиномії мають місце там, де за допомогою скінченого людського розсудку намагаються робити висновки не про світ досвіду, а про світ "речей у собі". Розум за своєю природою є суперечливим. Спроба розуму дати відповідь на питання про те, що таке світ як ціле, приводить до суперечливих відповідей: можна незаперечно довести, що світ не має початку в часі, не має границь у просторі, і можна незаперечно довести, що світ почав існувати в якийсь момент часу і що він обмежений у просторі і т.і. Ці протиріччя виникають у розумі неминуче. Але разом з тим Кант стверджував, що ці протиріччя є уявнимі і виникають через претензії розуму судити про світ як безумовну цілісність, тоді як він є "річ у собі", яку неможна пізнати.

Особливое місце у філософії Канта займає вчення про людину. Людина є жителем двох світів: світу природи і світу свободи. Свобода, за Кантом, - це незалежність від визначальних причин природного світу. Світ "речей у собі" закритий як для чуттєвості, так і для теоретичного розуму, науки. Однак, це ще не означає, що цей світ недоступний людині. У сфері свободи діє не теоретичний, а практичний розум. Останній керує вчинками людини. Рушійною силою практичного розуму є не мислення, а воля (готовність до певних дій). Закони практичного розуму - це моральні закони, які визначають вимоги до людини, як їй поводитися в цьому світі. Головною вимогою, категоричним імперативом є: поводься з іншими так, як ти хотів би, щоб вони поводилися з тобою; своїми вчинками ти формуєш спосіб дії інших і створюєш форму, характер взаємних відносин. Людина поводиться необхідно, оскільки вона є "явище" серед інших "явищ" природи й у цьому відношенні підлягає необхідності, що панує у світі явищ. Але та ж людина є моральною істотою і як така належить до світу свободи.

Відсутність у людини можливостей теоретичних доказів буття Бога та безсмертя душі заповнюється вірою та надією, що дозволяє спасти свободу особистості. Знання змушувало б людину вести себе певним чином, її вчинки було б "легальними", але не моральними. Зникла б свобода, яка можлива лише в ситуації фундаментальної невизначенності. Але моральність і свобода є основою людської особистості. Вони складають, за Кантом, вищу цінність буття. За Кантом, людина є головной проблемою філософії. Центральне питання "що таке людина" підсумовує три інших питання: "що я можу знати?", "що повинен робити?", "на що можу сподіватися?", що розкривають різні види діяльності людини.

Система і метод Гегеля

Вивчаючи друге питання, слід звернути увагу на те, що Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) створив на об'єктивно-ідеалістичній основі систематичну теорію діалектики. Її центральне поняття — розвиток — є характеристика діяльності абсолюту (світового духу), його руху в області чистої думки у висхідному ряді усе більш конкретних категорій. Діалектичний аспект мислення складається в умінні відкрити в будь-якому визначенні внутрішні суперечності. Однак абсолютизація суперечностей приводить до тотального скептицизму. Гегель вважав, що розум повинний не скептично відступати перед протиріччями, а синтезувати протилежності. Синтетична здатність розуму дозволяє нарощувати змістовне багатство думки. Таке нарощування Гегель називає рухом "від абстрактного до конкретного". Під конкретністю він розуміє множинність, зв'язану внутрішньою необхідністю, що реалізується тільки мисленням.

Гегелем створена нова наука – діалектична логіка. Її предмет – мислення як цілісне утворення, формами і змістом якого є філософські категорії - водночас поняття і об’єктивні визначення світу. Стверджуючи об’єктивну суперечливість пізнання, людської діяльності і спілкування, діалектика виступає як методологія оновлення суспільної практики і духовного життя. Понятійний простір діалектики

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34