Идея всеединства, вечного органически целостного истинносущего мира,
которая имеет религиозный характер (вне божественного начала бытие - это хаос).
Тайна сопричастности человека космосу в его (человека) божественной
природе (человек являясь посредником между Богом и материальным бытиём,
проводником единящего действия на стихийную множественность, человек -
устроитель и организатор вселенной.
В космосе Соловьёва главенствуют нравственно-религиозные смыслы
(целесообразности), которые определяют существо всех фаз и узловых моментов его
эволюции и бытия.
Проблема полноты познания вообще не может быть представлена как
гносеологическая (полное знание - это религиозно-мистическое мировосприятие
("восприятие мира в элементе софийности"), тем самым Соловьёв
критикует рациональность как отвлечённое начало, подчиняя и преобразуя её в свете
религиозного опыта и мистического созерцания.
Естественно-научное течение
Третий синтез космоса В.И.Вернадского
В результате своих изысканий относительно категорий пространства и
времени Вернадский пришёл к следующим выводам:
1) Пространство и время - реальные свойства реальных природных объектов,
а не философские категории и априорные принципы познания, как они
представлялись в философии Канта и в многочисленных вариантах этого
представления. Иначе говоря, пространство и время - это слова для обобщения
природных феноменов. Так же как наследственность имеет носителей в организмах -
определённые комплексы биохимических структур, - так и пространство и время
имеют своих носителей. В качестве примера можно привести необратимость времени,
его однонаправленность (незаменимость прошлого и будущего) и дискретность
времени (делимости времени на определённые части). Пространственные
характеристики проявляются в геометрических построениях (понятия симметрии и
диссиметрии природных объектов).
2) В физическом мире (мире механического перемещения тел) как в
макромире больших величин и обычных скоростей, так и в микромире малых тел и
огромных скоростей, причина времени не содержится. Т.е. время и пространство -
не признаки физической реальности. Они не формируются в мире волн, колебаний,
орбит и траекторий, не являются их признаком.
3) Все характеристики времени-пространства и жизни в её биогеохимическом
выражении не только соотносятся, но и самым непосредственным образом совпадают.
Объективность и реальность пространства-времени позволили Вернадскому
уверенно заявить о космическом характере жизни и обосновать третий синтез
Космоса, новое единство, в котором жизнь и живое вещество занимают не
подчинённую, а равную позицию с другими природными сущностями. Вернадский объединяет
изученные и обобщённые в науке реальные черты всеохватывающего Космоса.
Материя, радиация, энергия, проявления жизни - кроме этих сущностей в мире нет
ничего. Эти сущности не сводятся друг к другу, существуют вечно как качественно
разнородные области и одновременно вместе с другими, не эволюционируют одна в
другую. Всегда есть устойчивая материя в виде атомов, всегда есть радиация,
всегда есть энергия. И всегда есть жизнь, имеющая космическое значение.
Космическая философия К.Э.Циолковского
Важнейшими принципами космической философии, которые лежат в основе
метафизики и научной картины мира Циолковского являются принципы
атомистического панпсихизма, монизма, бесконечности, самоорганизации и
эволюции.
Принцип атомистического панпсихизма напрямую связан с пониманием Циолковским
материи. Циолковский говорил, что "Я не только материалист, но и
панпсихист, признающий чувствительность всей Вселенной. Это свойство я считаю
неотделимым от материи". Все тела Вселенной "имеют одну и ту же сущность;
одно начало, которое мы называем духом материи (сущность, начало, субстанция,
атом в идеальном смысле)", что очень сходно с философией Платона.
"Атом-дух" ("идеальный атом", "первобытный дух")
по Циолковскому, "есть неделимая основа или сущность мира. Она везде одинакова.
Животное есть вместилище бесконечного числа атомов-духов, так же, как и
Вселенная. Из них только она и состоит, материи, как её прежде понимали, нет.
Есть только одно нематериальное, всегда чувствующее, вечное неистребляемое,
неуничтожаемое, раз и навсегда созданное или всегда существовавшее" [13].
Следовательно, "атом-дух" - это элемент метафизической субстанции,
лежащей в основе мира и отличной от элементарных частиц в современной физике.
Принцип монизма выражает единство субстанциональной основы мира,
образуемой "атомами-духами". "Материя едина, и основные свойства
её во всей Вселенной должны быть одинаковы" [13]. Это означает:
единство материального и духовного начал Вселенной;
единство живой и неживой материи: "материя едина, так же ее
отзывчивость и чувствительность";
единство человека и Вселенной, т.е. его участие в космической эволюции,
в противовес христианским представлениям о бессмертии души;
выводимость этических норм из метафизики космоса.
Принцип бесконечности распространялся Циолковским и на мир как целое, и на
свойства пространства и времени, и на строение элементарных частиц вещества, и
на структурную иерархию уровней космических систем, и на ритмы космической
эволюции, и на возрастание могущества космического разума, и на отсутствие
пределов для его возможной экспансии во Вселенной. Вселенная, по Циолковскому,
бесконечна в пространстве и времени и включает в себя бесконечную иерархию
космических структур - от атомов до "эфирных островов" разного уровня
сложности. Мысль Циолковского о возможности сосуществования во Вселенной
множества космосов намного опередила своё время и теперь она нашла своё
развитие в квантовой космологии.
Принципы самоорганизации и эволюции также являются ключевыми для метафизики
космической философии и вытекающей из неё научной картины мира. "Всё
живо", т.е. способно к бесконечной самоорганизации и эволюции. Циолковский
был не согласен с толкованием космической эволюции как неуклонной деградации и
его несогласие нашло своё выражение в принципах самоорганизации и эволюции.
Ритмические изменения Вселенной в метафизике космической философии очень близки
бесконечным циклам эволюции. Эти принципы приобретают в контексте космической
философии следующие значения:
эволюция как периодические трансформации, в ходе которых возникают и
разрушаются бесчисленные союзы "атомов-духов", образующих космические
структуры разных уровней;
самоорганизация как возникновение сложных (в том числе, живых) структур
из более простых;
эволюция и самоорганизация как "глобальный эволюционизм" (эти
процессы могут быть спонтанными или направляться разумом).
Космическое бытие человечества по Циолковскому "может быть
подразделено на четыре основных эры:
Эра рождения, в которую вступит человечество через несколько десятков лет и которая
продлится несколько миллиардов лет.
Эра становления. Эта эра будет ознаменована расселением человечества
по всему космосу. Длительность этой эры - сотни миллиардов лет.
Эра расцвета человечества. Теперь трудно предсказать её длительность - очевидно,
сотни миллиардов лет.
Эра терминальная займёт десятки миллиардов лет. Во время этой эры
человечество ... сочтёт за благо включить второй закон термодинамики в атоме,
т.е. из корпускулярного вещества превратиться в лучевое. Что такое лучевая эра
космоса - мы ничего не знаем и ничего предполагать не можем" [13].
Современный космизм представляет собой программу становления
человечества и космическая философия Циолковского может рассматриваться как
перспективный вариант осуществления такой программы.
Ноосфера.
"области планеты, охваченной разумной человеческой
деятельностью" (как определяет ноосферу "Философский словарь"
Криза класичної філософської парадигми нового часу. Нова парадигма
протиставляє:
-
об’єктивізм—суб’єктивізм
-
раціоналізм—ірраціоналізм
-
натуралістичному
цинізму—гуманізм
-
детермінізму –
волюнтаристський лібералізм
-
механістичній унітарності
життя – універсум “життєвого пориву”, “несвідомих потягів”
Людська цивілізація в 19 і особливо в 20ст. вперше набуває рис
планетарності, вселюдськості. Зокрема, філософія стає “світовою” – її основні
напрямки та школи здобувають статус світових тенденцій.
Сучасна філософія – спадщина критичного переосмислення класичної
філософії і марксизму.
У центрі стоять насущні проблеми життя
найголовніше – проблема людини. Проблеми співвідношення загальнолюдського і
національного, суспільного і індивідуального, загального і особливого.
1.Неопозитивізм – як продовження позтивізму. Аналіз
філософсько-методологічним проблем, висунутих у ході науково-технічної
революції. Редукція наукового знання до “чуттєво даного”
-
логічний позитивізм
(Вітгенштейн)
-
лінгвістичний позитивізм
-
семантичний позитивізм
(Тарський, Карнап)
-
постпозитивізм (Поппер)
-
філософський аналіз
2. Екзистенціалізм – ідеї унікальності людського буття, підкреслення
індивідуального. Ключовий елемент – поняття свободи
-
атеїстичний (Сартр, Камю)
-
релегійний (Марсель,
Леперс)
3. Неотомізм – об’єктивний ідеалізм, релігійна філософія – офіційна
філософська доктрина Ватикану (Жільсон, Марітен, Корет)
Базується на вченні Фоми Аквінського.
Нове: поворот від теоцентризму до антропоцентризму, спроба скорегувати
релігію і науку, опора теорії пізнання на герменевтику і структуралізм,
гуманістична орієнтація культури, увага до проблеми суспільного розвитку.
Інші релігійні позиції:
-
теієрдизм (Пєр Тейєр де
Шарден)- переосмислення теології в дусі теорії еволюції
-
персоналізм (Муньє Боун) –
спроба oб’єднати марксизм та екзистенціалізм.
4. “Філософія життя” (кін. 19 ст.) – Ніцше, Бергсон, Дільтей, Шпенглер.
Основа життя – воля, воля до влади.
Ніцше – поняття надлюдини.
Шпенглер – розгляд культурних утворень і цівілізації.
5. Класичний психоаналіз (Фрейд) – роль надсвідомого у житті людини
Неофрейдізм – Юнг, Адлер, Салліван, Фромм. Вихід за рамки біологічних
характеристик людини.
6. Структуралізм – (Леві-Страсс, Лакан, Фукс, Гольдман, Барт) – людина,
як об’єкт історичних, соціальних, культурних, етнографічних
структур.
7. Прагматизм – ідея корисності, філософія – засіб дії людини на природу
і суспільство.
8. Філософські течії на бізі класики –
неогегелеянство і неокантіанство.
Криза класичної філософії – матеріалізм вироджується в натуралістичну
форму вульгарного матеріалізму. Спроби критично переосмислити – посилання суб’єктивних
моментів досвіду.
1)
перший позитивізм (Конт,
Мілль, Спенсер) – філософія не є наукою з власним об’єктом, а
узагальнює досягнення конкретних наук. Справжнє знання досягається лише як
результат окремих наук. “Позитивне” – реальне, те, що можна відчути. Вся
попередня філософія відкидається, бо орієнтувалась на поняття, що не мають
досвідного обгрунтування.
2)
2га пол. 19 стор. – “другий
позитивізм” або емпіріокритицизм (Мах, Авенаріус). Намагання здобути знання про
матерію як про безпосередньо “спостережувальну” реальність.
3)
Поч. 20ст. “третій
позитивізм” або неопозитиізм (Вітгенштейн) – ідея логічного атомізму. Світ є
сукупністю фактів, знання – теж факти (висловлювання), між ними є
взаємно-однозначна відповідність. Філісофія виявляє характер відносин між ними.
Твердження, що не мають фактичного обгрунтування – безглузді. Верифікація –
метод відокремлення осмислених тверджень і “метафізичних”. Філософські
твердження переводяться з форми загальності у форму одиничності і
співставляються з фактами. Якщо співставлення неможливе – це
“псевдотвердження”. (логічний позитивізм)
4)
К.Поппер – критика
верифікації, ідея “фальсифікації” – пошук фактів, що спростовують твердження.
5)
Сер. 30ч років –
“семантичний позитивізм” (Тарський, Карнап).Перехід від реальності як
сукупності чуттєвих даних до “значень”. “Академічна семантика” – суто логічна
інтерпритація. Твердження є істиним тодо, коли є стан речей, що відповідає йому.
“Загальна семантика” – філософія повинна пояснювати явища людського життя,
виходячі із структури мови. Ототожнення реальності із формою її відображенням –
мовою
6)
Лінгвістичний позитивізм –
функції слів у людській діяльності.
7)
Постпозитивізм (Поппер) – відмова
від істини як мети пізнання (є недосяжною) – поняття “правдоподібності”.
Кун – “Структура наукових революцій” – неможливість
розуміння суті наукового знання поза історичним контекстом науки.
Лекатош – розвиток наукового знання через серію теорій,
що змінюють одна одну і мають спільний базис. Відкидає вирішальну роль
експерименту в науці.
Фейєрабенд – доповнення принципу емпіризму принципом “теоретичного
плюралізму” – кожна теорія вдосконалює наші знання.
Витоки: кін. 19 – поч. 20 ст. – нетрадиційне прочитання класиків з т.з.
завдань сучасності. Англо-американське неогегельянство (Ройс, Бредлі, Джентім
та ін.) – філософія Гегеля як “філософія індивідуального”, “ірраціональної
діалектики”, “трагічної діалектики”.
Неокантіанські школи – марбурзька (Коген, Наторп) та фрайбурзька
(Віндельбанд, Ріккет, Ласк).
Поняття “екзистенція” – “внутрішнє” буття – дав Кєркєгор (1813-1855).
Екзистенціалізм – філософськє вираження потрясінь західної цивілізації у
20 ст. Усвідомлення людиною смертності та недосконалості.
Основні проблеми: людина, як унікальна істота, філософія буття,
гуманізм, історія західноєвропейської цивілізації, проблема свободи та
відповідальності, смерть.
Засновник екзистенціалізму – Хайдегер (1889 - 1976).
“Екзистенція” – людське існування. Підкреслює процес “знелюднення”
людини в сучасному світі. У процесі “спів-буття” гаситься людська
індиідуальність, обезличення, перетворення на натовп, звільнення лише через
смерть.
Сартр (1905-1980) – протиставляє “речове буття”, природу людському
буттю. Свобода – універсальна характеристика людського існування; заперечення
матеріалізму та раціональності.
Франкфуртська школа (Адорно, Хоркхаймер) : підведення одиночного під
загальне (суть раціоналізму) є насильством. Бунт проти всієї попередньої
історії та культури.
Новітня форма екзистенціалізму – герменевтика (Гадамер). Відкидає
уявлення про “абсолютність” початкових положень теорії. Досвід людини –
скінченний, дослідження, пізнання – як гра.
Мова – конкретне втілення реальності, що є тотожністю буття, часу,
історії.
Е.: - релігійний (Марсель, Ясперс) – рух світу до Бога, до
самозаглиблення.
-
атеїстичні (Сартр, Камю).
Вчення, що спираються на екзистенціалізм:
-
гуманітарно-антропологічна
орієнтація, філософська антропологія.
-
Персоналізм (особистісьт –
вища цінність земної цивілізації).
Фрейд (1856-1939) – засновник психоаналізу .
3 аспекти : пізнавальний, соціально-культурний та лікувально-практичний.
Спроба синтезу двох напрямків дослідження природи людини:
-
розкриття психічних
поривань внутрішнього світу
-
аналіз впливу культурного
та соціального середовища на формування психіки людини.
Психіка:
-
несвідоме (несвідомі
бажання і витіснені із свідомості ідеї)
-
передсвідоме (у даний час
не усвідомлюється, але легко може стати свідомим)
-
свідомість – сприймання
зовнішнього світу
Джерело психічної динаміки – бажання сфери несвідомого, що прагнуть
розрадки через дію.
Головні рушії поведінки – два інстинкти – самозбереження і сексуальний
(лібідо). Сублімація – процес відхилення енергії сексуальних потягів до інших
соціальних цілей. – таким чином тлумачиться історя людства, соціальні події,
суспільне життя.
Релігія – загальнолюдський нав’язливий невроз.
Суб’єктивна реальність людини – 3 сфери:
-
“воно” – природжене,
генетично первинне, несвідоме
-
“Я” – сфера свідомого,
посередник між несвідомим та зовнішнім світом
-
“Над-Я” – результат впливу
інших людей, установки суспільства.
Критика Юнга щодо ролі лібідо та тлумачення природи несвідомого .
Несвідоме включає і колективний і особистий зміст психічного.
Фромм – перетворення психоаналізу у соціальну філософію за допомогою
праць Фейєрбаха та Маркса.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20
|
Знание — сила. Библиотека научных работ.
Шпаргалка по философии (вступительные экзамены в аспирантуру НТУУ "КПИ") 
Наверх