48.Філософське вчення про істину. Абсолютне та відносне в істині. Критерії істини.

Істина є правильне відображення суб 'єктом об’єктивної дійсності, підтверджене практикою. Протилежним їй поняттям є хибна думка. Хибна думка – це зміст свідомості, який не відповідає ре­альності, але сприймається як істинне (цю думку треба спростовува­ти). Основна проблема теорії істини – як можна встановити відпо­відність одержаних знань реальним об'єктам, які постійно розвиваються. Для вирішення цієї проблеми необхідно розглянути основні характеристики істини: об'єктивність, абсолютність, від­носність, конкретність і перевірка практикою. Кожна істина, оскільки вона досягається суб'єктом, є суб'єктивною за формою і об'єктивною  за  своїм  змістом.   Абсолютизація   моменту суб'єктивного в наших знаннях веде до суб'єктивізму, агностициз­му. На противагу цим хибним поглядам наукова філософія виробила по­няття об'єктивної істини.

Об'єктивна істина – це такий зміст знань, який не залежить ні від окремої людини, ні від людства в цілому. Об'єктивність істини ніяк не означає її незалежність від інтересів і потреб людини. Нав­паки, істина завжди була і залишиться однією з найважливіших гу­маністичних цінностей людини.

Визнання об'єктивної істини зумовлює необхідність визнання в тій чи іншій формі абсолютної істини. Абсолютна істина означає повне, вичерпне знання про щось. В принципі таке знання можливе, Але оскільки розвивається не тільки пізнання, а й його об'єкт – навколишній світ, то людство може тільки наближатися до нього. До абсолютних істин можна віднести достовірно встановлені факти, дати подій, народження й смерті тощо, але такі істини не становлять пізнавальної цінності, їх просто називають вічними істинами. Абсо­лютна істина – в широкому розумінні – це всеосяжна істина про реальність в цілому, або реальність окремих її фрагментів. Важливо визнати, що абсолютна істина існує як момент пізнання. Абсолютна істина складається із суми відносних істин. Відносна істина вказує на обмеженість правильного знання про щось. Наприклад, тіла скла­даються із атомів, вода кипить при температурі 100°, тощо. У кожній відносній істині є зерно, елемент абсолютної. Абсолютизація мо­менту абсолютного в наших знаннях веде до догматизму, «омерт­віння» знань, а абсолютизація відносного – до релятивізму (лат. – відносний), тобто до агностицизму, фактичної відмови від пізнання.

З аналізу діалектики абсолютної і відносної істини виводиться і наступна ті фундаментальна характеристика – конкретність.

Конкретність істини – це така її ознака, за якою істинність того чи іншого твердження залежить від умов, місця та часу, а також тіль­ки в певній визначеній теоретичній системі, системі відліку тощо. Абстрактна постановка питання про істинність того чи іншого твер­дження призводить до невизначеного рішення. Так, на запитання вза­галі: «Корисний чи шкідливий дощ?» – отримаємо відповідь – «і корисний, і шкідливий». Отже, абстрактної істини немає, істина завжди конкретна.

49.Поняття практики, її форми та роль в пізнанні

Практика (від грек. – діяння) – є матеріальна, чуттєво-спрямована діяльність людини по освоєнню і перетворенню природних та та соціальних об’єктів.Пізнання носить суспільний характер, який зумовлюється пра­цею і мовою. Пізнання відображає реальну дійсність не прямо, а опосередковано – через матеріально-практичну діяльність. Практи­ка породжує потребу в нових матеріалах, джерелах енергії і т. п., і це стимулює розвиток пізнання. Отже, історичний розвиток прак­тики є рушійною силою пізнання. Та частина філософії, яка займає­ться пізнанням, називається гносеологією. Як відомо, питання про можливість пізнання світу є зворотною стороною основного питан­ня філософії – про відношення мислення до буття, свідомості до матерії, до природи. Наукова філософія вважає, що світ можна пі­знати таким, яким він є, що в реальній дійсності немає нічого тако­го, чого не міг би рано чи пізно збагнути розум людини. Напрям у філософії, що заперечує або піддає сумніву можливість пізнання природи, суспільства, називається агностицизмом. Таке твердження агностиків обґрунтовується го­ловним чином посиланням на наявну різницю між тим, яким наш світ здається і яким він є насправді.

Пізнання  як процес  являє собою діалектичну єдність суб'єктивного й об'єктивного. Суб'єктом пізнання є не свідомість сама по собі, а матеріальна істота, яка має свідомість – суспільна людина.

Об'єктом пізнання є фрагменти об'єктивної реальності, які по­трапили в коло практичної і пізнавальної діяльності людини. З роз­витком суспільства об'єктом пізнання стає й саме пізнання, мислен­ня людини. Процес пізнання має суспільно-історичний характер. Усі людські пізнавальні здібності, і насамперед мислення, не дані людині від природи, вони сформувалися на основі праці, суспільно­го виробництва. Окрема людина навчається мислити разом із засво­єнням мови й набутих людством знань.

50. Наукове та буденне пізнання їх особливості. Специфіка і структура наукового пізнання.

Наукове пізнання – це такий рівень функціонування свідомості, в результаті якого одержується нове знання не тільки для окремого суб'єкта, а й для суспільства в цілому. Нові знання є результатом професіональної діяльності вчених. Наукові знання розвиваються з форм донаукового, повсякденного знання, спираються на індивіду­альний і загальнолюдський досвід, на суспільну практику.

Розрізняють емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання.

Емпіричний – це такий рівень знання, зміст якого в основному одержано з досвіду (із спостережень та екс­периментів), підданого деякій раціональній обробці, тобто сформу­льованого певною мовою. Емпіричні знання спираю­ться на емпіричні факти й співвідношення, дані спостереження, по­казання приладів, записані в протокол, зведені в таблицю чи подані графічно тощо.

Теоретичне пізнання – це пояс­нення підстав відтворення. Теоретичне знання має загальний і необ­хідний характер і містить відомості про внутрішні закономірності спостережуваних явищ. На цьому рівні ми одержуємо знання не тільки за допомогою досвіду, а й абстрактного мислення. Теоретичне знання включає систему понять, суджень, абстрак­цій, часткові й загальні теорії. Перевага теоретичного знання поля­гає в тому, що воно дає розуміння суті загального закону і може пе­редбачити майбутнє.

Метафізичний підхід до розуміння емпірич­ного і теоретичного рівнів пізнання виявляється в запереченні єдно­сті між ними або абсолютизації одного з них. Емпіричне пізнання може випереджати теоретичне, а теоретичне – емпіричне. Суперечності між емпіричним і теоретичним знанням вирішуються практикою, яка є основою пізнання і критерієм істини.

51. Діалектика як найзагальніша теорія розвитку та пізнання. Об`єктивна та субєктивна діалектика. Структура субєктивної діалектики.

Поняття діалектики в історії філософії використовувалось у різних значеннях. Сократ розглядав діалектику як мистецтво виявлення істини шляхом зіткнення протилежних думок, спосіб ведення бесіди (звідси і назва – від грец. діалего – веду бесіду, полеміку). За Гегелем, діалек­тика – це своєрідний і єдино правильний метод пізнання.

Виникла діалектика в Давньогрецькій культурі і з самого початку набула високого інтелекту-ального статусу, бо мистецтво полеміки, доказу, переконання вимагає від співрозмовників великої майстер­ності, підготовки.

Античні діалектики (Зенон, Геракліт) вважали, що світ безперервно рухається, змінюється, але вони не розуміли розвиток як виникнен­ня нового.У філософів різних часів і епох – від античних до класиків ні­мецької філософії – було дуже багато тлумачень діалектики. Але діалектика в її концептуальній формі виникла в культурі пізніше. У вигляді стрункої теоретичної системи вона вперше була представ­лена у вченні Гегеля, хоча і в об'єктивно-ідеалістичній формі.Саме як система діалектика являє собою єдність принципів, за­конів і категорій. Крім цього, слід розрізняти два види діалектики – об'єктивну, яка існує і діє в самих речах, і суб'єктивну, яка існує в людському мисленні, як відображення об'єктивної діалектики. Тому діалектика як теорія виконує дві основні функції – світоглядну та методологічну, тобто вчить, як ми повинні підходити до пізнання світу: розглядати все з погляду руху, зміни, стрибків – на відміну від метафізики, яка розглядає все сталим, незмінним.Принципи діалектики – вихідні, об'єктивні за змістом ідеї, які відображають найзагальніші закономірності предмета теорії і вод­ночас виконують методологічну функцію в її побудові.

До основних принципів діалектики належать:

— принцип розвитку,

— принцип об'єктивності;

— принцип детермінації;

— принцип тотожності об'єктивної і суб'єктивної діалектики;

— принцип взаємозв'язку.

52.Взаємозв’язок та розвиток як визначальні принципи діалектики.

Основные принципы диалектики:
1) Принцип универсальной взаимосвязи и взаимодействия. Связь - это такое
отношение
между двумя процессами, при котором изменение в первом сопровождается
изменениями
в другом. Все в мире взаимосвязано между собой; Всеобщая мировая связь
непрерывна и
вечна. Каждому структурному уровню материи соответствуют свои органы связи. Сущ.
связи м/у основными структурными уровнями материи, м/у различными формами движе-
ния материи. Закон - существенная, необходимая, устойчивая, постоянно
повторяющаяся
связь м/у явлениями.
2) Принцип развития: Мир рассматривается не из готовых законченных предметов, а
представляет собой совокупность процессов. Предметы, кажущиеся неизменяемыми на-
ходятся в непрерывном изменении, возникают и уничтожаются. Из всех процессов
скла-
дывается движение как атрибут материи. Хар-ки отдельных сторон движения:
- развитие
- круговорот
- прогресс
- регресс
- самодвижение
- саморазвитие
Черты развития:
? необратимость
? обновление
? преемственность
? направленность
? цикличность
? объективность
? всеобщность
? противоречивость
3) Принцип детерминизма
4) Принцип объективности рассмотрения
5) -//- конкретности истин.

53.Сутність закону єдності та боротьби протилежностей.

З-н единства и борьбы противоположностей.

Этот з-н наз. ядром диалектики: он объясняет источник развития, движущие силы развития. В основе всякого саморазвития лежит единство и борьба противоположностей. Этот з-н раскрывается через след. категории:

- Тождества

- Различие

- Противоположность

- Противоречие

- Единство и борьба

Тождество - это равенство явления самому себе, момент устойчивости явлений. Различие - это момент изменчивости явлений. Тождество и различие диалектические хар-ки любого изменяющегося предмета. Диалектические противоположности - такие стороны, тенденции целостного

изменяющегося предмета, процесса, кот. одновременно исключает и взаимно предполагают друг друга. Диалектическое противоречие - сложное взаимоотношение м/у противоположностями. Диалектические противоречия не лежат на поверхности явлений, а связаны с глубинной сутью

предмета. Ступени развития и разрешения противоречия:

1) Тождество

2) Несущественное различие

3) Существенное различие.

4) Конфликт.

5) Неизбежное разрешение противоречий и возникновение новых противоположностей. Противоречие не сущ. как пара замкнутых противоположностей, а рассматривается в контексте различных взаимосвязей. Они присущи всем предметам и явлениям и определяют их бытие от  возникновения до уничтожения. Единство противоположностей условно, временно, относительно  преходяще, борьба абсолютна. Новое возникает в результате борьбы. Противоречия бывают внутренние и внешние, основные и не основные,  в обществе антагонистические и неантагонистические. Антагонистические противоречия - противоречия м/у соц. группами с непримиримыми  интересами.

54.Діалектичні протиріччя їх різновиди та розвиток

Этот з-н наз. ядром диалектики: он объясняет источник развития, движущие силы
развития. В
основе всякого саморазвития лежит единство и борьба противоположностей. Этот з-н
раскрывается
через след. категории:
- Тождества
- Различие
- Противоположность
- Противоречие
- Единство и борьба
Тождество - это равенство явления самому себе, момент устойчивости явлений.
Различие - это
момент изменчивости явлений. Тождество и различие диалектические хар-ки любого
изменяющего-
ся предмета. Диалектические противоположности - такие стороны, тенденции
целостного
изменяющегося предмета, процесса, кот. одновременно исключает и взаимно
предполагают друг
друга. Диалектическое противоречие - сложное взаимоотношение м/у
противоположностями.
Диалектические противоречия не лежат на поверхности явлений, а связаны с
глубинной сутью
предмета. Ступени развития и разрешения противоречия:
1) Тождество
2) Несущественное различие
3) Существенное различие.
4) Конфликт.
5) Неизбежное разрешение противоречий и возникновение новых противоположностей.
Противоречие не сущ. как пара замкнутых противоположностей, а рассматривается в
контексте
различных взаимосвязей. Они присущи всем предметам и явлениям и определяют их
бытие от
возникновения до уничтожения. Единство противоположностей условно, временно,
относительно
преходяще, борьба абсолютна. Новое возникает в результате борьбы. Противоречия
бывают
внутренние и внешние, основные и не основные, в обществе антагонистические и
неантагонистиче-
ские. Антагонистические противоречия - противоречия м/у соц. группами с
непримиримыми
интересами.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22