Позже Беркли переходит на близкие неоплатонизму объективно-идеалистические позиции,признав вечное существование идей в уме бога.С целью опровергнуть атеизм и материализм,Беркли подвергает критике понятие материи,как якобы внутренне противоречивое и бесполезное для познания.Основа его критики материи—идеалистический номинализм.Беркли опровергает локковскую теорию первичных и вторичных качеств(см.билет 10),объявляя все качества субъективными.Отрицая мировозренческое значение науки ,Беркли считал задачей ученого «научиться понимать язык творца,а не притязать на объяснение только своими телесными причинами» .С этих позиций  он опровергает  ньютоновскую теорию абсолютного пространства,выступает против теории тяготения,считая её учением о естественном движении материальных тел,тогда как сам Беркли признавал только движение духовных субстанций.

 Со второй половины XIX века начинается  оживление философии Беркли и заимствование её многими школами идеализма:имманентной школой,прагматизмом и т.д.

Лейбниц Готфрид Вильгельм

                                           (1646-1716)

 Немецкий  философ,объективный идеалист.Был первым президентом Берлинской Академии Наук.Лейбниц объединял знания математики (один из изобретателей дифференциального исчесления),физики (предвосхитил закон сохранения энергии);кроме того теолог,биолог,историк.

  Философию Лейбница следует рассматривать как попытку синтеза идей механистического материализма (Декарт,Гоббс) и  аристотелевско-холастического учения об активных субстанцианальных формах.При объяснении действительности он стремился объединить механический принцип с учением о монадах,изложенным в его «Монадологии». Монады,по Лейбницу,представляют собой неделимые духовные субстанции,из которых складывается вся вселенная.Число монад бесконечно, каждая из них обладает восприятием и стремлением.

   Лейбниц был одним из основоположников немецкой идеалистической диалектики.Через теологию он подошел к принципу неразрывной связи материи и движения.Однако в объяснении движения Лейбниц впадал в противоречие:монады,по его мнению,не взаимодествуют друг с другом ,и вместе с тем образуют единый развивающийся и движущийся мир,который регулируется предустановленной  гармонией,зависящей от высшей монады (абсолюта ,бога).Понятие предустановленной гармонии стало  основой наиболее реакционной части философии Лейбница—его теодицеи.

  Теория познания Лейбница—идеалистический рационализм-направлена против сенсуализма и эмпиризма Локка(см.билет 10).К  положению Локка «Нет ничего в уме,чего не было бы в чувстве»,Лейбниц   добавил -- «кроме самого интеллекта ».Не разделяя мнения Локка,что ум—гладкая доска (tabula rasa),отрицая чувственный опыт,как источник всеобщности и необходимости знания,Лейбниц утверждал,что таким источником может быть только разум,и что душа искони содержит в себе начала различных понятий и положений,которые только пробуждаются внешними объектами.

 По существу он изменил декартово представление о врождённых идеях(см билет 9),которые,по Лейбницу,заключены в разуме,подобно прожилкам камня в глыбе разума. Критерием истинности от считал ясность,отчетливость и  непротиворечивость знания.В соответствии с этим для проверки истин разума,по Лейбницу достаточны  законы аристотелевской логики(тождества,противоречия и исключенного третьего),для проверки "истин факта" необходим закон достаточного основания.

  Лейбница считают основоположником математической  логики.

21.Проблемма людини у філософії просвітництва (Вольтер, Ж-Ж.Руссо)

Просвітництво — культурно-історичний термін (вперше вико­ристаний Вольтером і Гердером), що відбиває певну епоху розвитку людства, сутність якої полягає в широкому використанні розуму для суспільного прогресу. Просвітництво є продовженням гуманістич­них тенденцій XIV — XV ст., але відрізняється більшим раціоналізмом і критичністю. Головним прагненням просвітників було знайти завдяки діяльності людського розуму природні принципи суспільно­го життя. З цієї точки зору було піддано гострій критиці всі наявні форми і відношення людей в сфері права, моралі, економіки, полі­тики тощо. Під впливом просвітництва розпочались реформи в де­яких країнах Західної Європи, які сприяли створенню і розбудові громадянського суспільства.

Філософія просвітництва у Франції формувалася значною мірою під впливом англійської філософської думки, але якщо в Англії домінував емпіризм і сенсуалізм, то більшість представників фрінцузького Просвітництва надавали перевагу раціоналізмові.

Ф. Вольтер (1694 – 1778рр.) справжнє ім’я Франсуа Марі Ауре у своїх творах «Кандід», «Філософ­ський словники» та ін. висував ідеї, спрямовані проти феодалізму та кріпацтва, він боровся проти церкви, релігійної нетерпимості, фана­тизму, деспотії. Вольтер – рішучий прибічник рівності громадян перед законом, але треба звернути увагу на те, що він вважав неми­нучим поділ людей на багатих і бідних. Певний час мислитель ви­знавав за можливе поліпшити життя людей за рахунок так званого «освіченого монархам, тобто вченого, розумного і справедливого царя чи імператора, але на схилі свого життя припускався думки, що найкращим державним устроєм є республіка. Він залишився пере­конаним в неминучості суспільного прогресу.

Блискучий полеміст і талановитий письменник Ж.-Ж. Руссо (1712 – 1778 рр.) написав праці «Про суспільний договір», «Еміль, або про виховання» та інші, де торкається питань розвитку цивілізації, дер­жави, моралі, розмірковує над проблемами соціальної нерівності та виховання. Критика ним існуючих порядків відрізнялась яскравістю стилю і разючою силою слова. Цивілізація, твердить він, псує лю­дину, погіршує її природні якості саме завдяки своїй раціоналізова-ності, поміркованості. Поділ праці, який має величезне значення для прогресу, є не тільки благом, а й злом, оскільки людина втрачає ці­лісність. Звідси вже крок до визнання проблеми відчуження людини в суспільстві. У вихованні Руссо спирався на чуття людини, звертав­ся до її щирого серця. В цьому він вбачав можливість збереження і розвитку справді людських відносин у суспільстві. Він рішуче виступає проти нерівності, вимагає свободи і забезпечення повноти юридичних справ.

22.Французький матеріалізм 18 ст (ламетрі гольбах дидро гельвеций) ОТТ

Французький матеріалізм XVIII ст. має багато спільного з філо­софією Просвітництва, але йому властиві й відмінні риси. Насампе­ред його відрізняє одностайна матеріалістична спрямованість в по­глядах на природу. Матерія існує об'єктивно, пов'язана з рухом, вказував Ж. Ламетрі. Природа являє собою сукуп­ність різних форм руху матеріальних часточок. Згідно з Гопьбахом  існує рух матеріальних мас (атомів), а також енер­гетичний рух; матерія існує в просторі і часі. Треба звернути увагу на те, що матерія тлумачиться в суто механічному плані, тобто як сукупність часточок речовини (атомів). Разом з тим філософи запе­речують будь-яку роль Бога в існуванні і русі матерії.

Французькі матеріалісти робили спробу розв'язати питання про походження свідомості, спираючись на принцип загальної чуттєвос­ті матерії (гілозоїзму). Ж. Ламетрі намагався показати процес поступового переходу від тварин до людини, показати їх схожість і відмінність. У трактаті «Людина-машина» Ламетрі розкриває погляд на людину як своєрідний механізм, машину, що подібна до годин­никового механізму. Людину відрізняє від тварин, вважав він, лише більша кількість потреб і, зрештою, більша кількість розуму.

П. Гольбах у своїй праці «Система природи» послідовно розви­нув основні ідеї матеріалізму того часу. Він рішуче заперечує ідеї богослов'я, виступає проти ідеалізму. В природі, яка зводиться до роду атомів, діють механічні закони, що мають характер необхідно­сті, отже, немає нічого випадкового. Така позиція дістала назву ме­ханічного детермінізму, оскільки закони руху і сам рух ототожнюю­ться тільки з однією його формою – рухом механічним.

Отже, механіцизм неминуче призводить до метафізичних пози­цій, оскільки все багатство руху зводиться до переміщення часточок речовини. Це – спрощена, вузька картина світу. Але серед францу­зьких матеріалістів Д.Дідро дещо виходить за межі метафізичних позицій і стверджує елементи діалектики. У його по­глядах помітна схильність розглядати все як таке, що розвивається. Світ безперервно зароджується і вмирає, він ніколи не стоїть на місці.

Французькі матеріалісти висунули ряд цінних положень щодо суспільства, зокрема підкреслили роль людських потреб як могут­нього джерела розвитку. Загальні інтереси обумовлюють зв'язки між людьми. К. Гельвецій вказував на єдність осо­бистих і громадських інтересів. Людина – продукт, але разом з тим і суб'єкт суспільних відносин, який несе за них відпові-дальність. Вони також наголошували на тому, що за допомогою розуму можна змінити людину. Мислителі стверджували, що не існує такого спо­собу правління, який можна було б визнати ідеальним: концентрація влади веде до деспотії, безмежна свобода – до анархії, розподіл влади послаблює її. Єдиний можливий засіб поліпшення суспільства, і особливо моралі, – просвітництво, виховання.

23.І.Кант родоначальник німецької класичної філософії. Його вчення про пізнання та єтичні погляди.

Фундатором німецької класичної філософії був Іммануїл Кант. У центрі філософії Канта стоять проблеми теорії пізнання. Основне, чим відрізняється підхід Канта до вирішення цих проблем, порівняно з попередніми представниками різних філософських систем, полягає в то­му, що він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб'єкта. Головне, за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослі­дження самої пізнавальної діяльності людини. Перш ніж пізнавати світ, вважає Кант, потрібно пізнати своє пізнання, встановити його межі і мо­жливості. Це був великий поворот філософії до людини. Кант вважає, що людський розум пізнає не «речі в собі», а явища речей, результат їхньої дії на органи відчуттів людини. «Речі в собі» стають явищем завдяки апріорним формам споглядання (простір-час) та апріорним формам мислення (якість, кількість, причинність, реальність та ін.), тобто таким формам, які мають позадосвідне по­ходження. Наступна сходинка пізнання – це розум, який, за Кан­том, завершує мислення і при цьому, не створюючи нічого нового, він заплутується у невирішених протиріччях – так званих «антиноміях» чистого розуму. Кант вважає, що таких антиномій чотири, але вирішити їх неможливо, оскільки кожну з тез, що складають ан­тиномії, можна однаково логічно довести або спростувати. У своєму вченні про антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до розробки діалектичної логіки, де протиріччя виступають як необхід­на умова розвитку знання.

У філософії Канта поєднані матеріалізм (визнання об'єктивного існування «речей в собі») та ідеалізм (твердження про апріорні фор­ми споглядання і розсудку) з агностицизмом (заперечення пізнання об'єктивної дійсності). Це своєрідний компроміс між матеріалізмом та ідеалізмом. Дуже глибокі думки висловлює Кант і в інших сферах, зокрема в галузі етики. Він багато пише про людину як частину природи, про людину як кінцеву мету пізнання, а не як засіб для будь-яких цілей, тобто визнає самоцінність людини. Кант ставив питання про спів­відношення понять людина і особистість. Відомий Кант і як творець вчення про надісторичну, незалежну від умов життя, загальну для всіх людей мораль. Він створив вчення про так званий категоричний імператив (закон, повеління), що існує в свідомості людей як Вічний ідеал поведінки. Наявність такого імперативу надає людині свободу і разом з тим в сукупності створює всезагальний моральний закон для суспільства.

24.Філософське вчення Гегеля. Протиріччя між методом і системою у його філософії.

Якщо в цілому характеризувати філософію Гегеля, то потрібно сказати, що це найвідоміший філософ об'єктивного ідеалізму, який у рамках своєї об'єктивно-ідеалістичної системи глибоко і всебічно розробив тео­рію діалектики. Він зробив спробу побудувати теоретичну систему, яка повинна була остаточно вирішити проблему тотожності мислен­ня і буття. Основні праці: «Наука логіки», «Енциклопедія філософ­ських наук», «Феноменологія духу», «Філософія права», «Філософія історії» та ін. В коло його інтересів входили всі сфери життя – при­рода, людина, її свобода, закономірності суспільного життя, логіка, право тощо.

Заслуга Гегеля полягала також у тому, що він весь природний, історич­ний і духовний світ вперше подав у вигляді процесу, тобто у вигляді руху, змін, у перетвореннях, у розвитку. Але цей універсальний процес він відо­бразив своєрідно – ідеалістично. Гегель вважав, що об'єктивно, незалежно від нас існує абсолютний Дух, як самостійна, універсальна, духовна субстанція світу. Цей абсолютний Дух. абсолютна ідея чи розум, постійно розвиваючись, на певному його етапі породжує, «відпускає з себе своє інше» – при­роду, яка в свою чергу, розвиваючись, породжує «суб'єктивний» Дух – людину, мистецтво, релігію і найвищий прояв цього духу – філософію. Обґрунтовуючи ідею розвитку, Гегель сформулював основні закони діалек­тики, показав діалектику процесу пізнання, довів, що істина є процесом. Розробляючи філософію історії, Гегель перший підкреслив, що основною проблемою вивчення соціального буття людини є вивчення діалектики суб'єктивності побажань кожної окремої людини і об'єктивності, законо­мірності створюваної людьми системи суспільних відносин. Гегель крити­кував розуміння свободи як відсутність всіляких перепон. Таке розуміння свободи є «свободою порожнечі», говорив він. Гегель підходить до форму­ли свободи як «пізнаної необхідності».

Основне протиріччя філософії Гегеля – протиріччя між діалектич­ним методом і метафізичною системою. Непослідовність його діалек­тики полягає в тому, що вся вона була звернена в минуле і не поширю­валась на пояснення сучасного і майбутнього. Гегель скрізь установив абсолютні межі розвитку: в логіці такою межею є абсолютна істина; у природі – людський дух; у філософії права – конституційна монархія; в історії філософії– його власна філософська система. Гегель вважав, що розвиток історії завершується, досягши рівня Прусської імперії, після чого історія вже не розвивається в просторі і ча­сі. Відтак, філософія Гегеля була консервативною, вона не давала перс­пектив для необхідності появи нових формацій, і через це класики марк­сизму назвали її «кінцем німецької класичної філософії».

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22