16.Соціальні теорії єпохи Відродження (Н.Макіавеллі, Т.Мор, Т.Кампанелла)

Эпоха Возрождения XV - XVIII вв. - период ранней стадии кризиса феодализма и зарождения буржуазных отношений. Термин "Возрож-дение" употребляется для того, чтобы обозначить стремление веду-щих деятелей этого времени возродить ценности и идеалы античности, однако в этом значении термин "Возрождение" следует трактовать весьма условно. Возрождение на деле означало поиск нового, а не реставрацию старого. Наследием для мыслителей и деятелей Возрождения было средневековье. Объективно эпоху Возрождения следовало бы характеризовать как эпоху перехода, потому, что она является мостом к системе общественных отношений и культуре Нового времени. Именно в эту эпоху закладываются основы буржуазных общественных отношений, получают развитие науки, меняются отношения церкви и государства, формируется идеология секуляризма и гуманизма. Важнейшей отличительной чертой мировоззренческой эпохи Возрождения является ориентация на человека. В Возрождение на передний план выходит светская жизнь, деятельность человека в этом мире, ради этого мира, для достижения счастья человека в этой жизни, на Земле. Философское мышление этого периода можно охарактеризовать как антропоцентрическое. Центральная фигура не Бог, человек. начало всех вещей, человек - центр всего мира. Общество не продукт Божьей воли, а результат деятельности людей. Человек в своей деятельности и замыслах не может быть ничем ограничен. Ему все по плечу, он может всё. Эпoxa Возрождения характеризуется новым уровнем самосознания человека: гордость и самоутверждение, сознание собственной силы и таланта, жизнерадостность, свободомыслие становятся отличительными качествами передового человека того времени. Мировоззрение людей эпохи Возрождения носит ярко выраженный гуманистический характер. Человек в этом мировоззрении истолковывается как свободное существо, творец самого себя и окружающего мира. Бог, по мнению мыслителей данной эпохи, дал человеку свободную волю, и теперь человек должен действовать сам. В философии этой эпохи значительно ослаблены мотивы греховной сущности человека, испорченности его природы. Основная ставка делается не на помощь Божию, а на собственные силы человека. Оптимизм, вера и безграничные возможности человека присущи философии этой эпохи. Важным элементом мировоззрения является также культ творческой деятельности. В эпоху Возрождения материально-чувственная деятельность, в том числе и творческая, приобретает своего рода сакральный характер в ходе ее человек не просто удовлетворяет свои земные нужды: он создает новый мир, красоту. Именно тогда появляется в философии идея прометеизма - человек как сотворец мира. В человеке имеет значение не только его духовная жизнь, человек - это телесное существо. И тело - это не оковы души, которые тянут ее вниз. Телесная жизнь сама по себе самоценна. С этим связан широко распространенный в эпоху Возрождения культ Кра-соты. В эпоху Возрождения философия вновь обращается к изучению природы. Это обусловлено развитием производства и науки. Итак, философия в эпоху Возрождения воспринималась, прежде всего, как натурфилософия, философия природы. На смену теизму приходит пантеизм ("Бог во всем"). Христианский Бог утрачивает трансцендентный, надприродный характер. Одним из заметных философов того времени был Николай Кузанский. Как и большинство философов его времени, он ориентировался на традицию неоплатоников. Николай Кузанский отвергает античный дуализм и заявляет, что единому ничто не противоположно - Единое есть всё. Эта философ-ская установка служит основой для пантеистического мировоззре-ния. Из утверждения, что единое не имеет противоположности, Кузанский делает вывод, что единое тождественно беспредельному, бесконечному. Бесконечное - это то, больше чего ничего быть не мо-жет. Поэтому Кузанский называет его максимумом, единое же - это минимум. Центральным пунктом философии Николая Кузанского яв-ляется учение о совпадении противоположностей - абсолютного максимума и абсолютного минимума. Абсолютный максимум един-ствен, потому что он есть все, в нем все есть, потому, что он - высший предел. Так как ему ничто не противостоит, то с ним в то же время совпадает минимум, а максимум тем самым находится во всем. Этот абсолютный максимум, по Кузанскому, есть Бог. Кузанский фактически устраняет принцип творения мира Богом. 0н представляет отношения мира и Бога как отношения целого и части. Бог, с точки зрения итальянского философа, - это "бесконечный максимум", а бесконечный мир, Вселенная - это "ограниченный максимум". Ограниченный максимум произошел от абсолютного максимума не вследствие сверхъестественного творения, а посредством ограничения, поскольку все конечные или ограниченные вещи находят свое место где-то между абсолютным максимумом и абсолютным минимумом. Кузанский прибегает к понятию свертывания и развертывания мира. Кузанский вводит неоплатоническое понятие "Душа мира", "Дух вселенной". Душа мира должна рассматриваться как универсальная форма, заключающая в себе все формы, что есть в действительности. Вводится идея отсутствия у мира стабильного цент-ра, каким в средневековой космологии считалась Земля. Идеи Николая Кузанского и Коперника развил и углубил Джордано Бруно. Он открыто порывает с геоцентрической концепцией устройства мироздания. По его мнению, дви-жущаяся вокруг своей оси и вокруг Солнца Земля - лишь ничтожная пылинка в беспредельном мироздании. Идеи Николая Кузанского и Джордано Бруно зало-жили основы для развития философии и естествознания Нового времени.

17.Формування філософського мислення нового часу. Ф.Бекон і його роль у розробці емпіризму та індуктивного методу пізнання.

Ф. Бекон (1561 – 1626рр.) – родоначальник нової форми англій­ського матеріалізму і всієї тогочасної експериментальної науки. Са­ме він сформулював поняття матерії як вираз природи і нескінченної сукупності речей. Матерія, за Беконом, перебуває у русі, під яким він розумів активну внутрішню силу, «напругу», матерії і назвав 19 видів руху. Рух і спокій Бекон вважав рівноправними властивостями матерії, що ставило його та інших філософів перед важко вирішува­ною проблемою: як, яким чином абсолютний спокій перетворюється на рух, і навпаки?

Ф. Бекон обгрунтував у теорії пізнання принцип емпіризму. З цього принципу він виводить пріоритетність індуктивного методу і фактично стає його фундатором. Він глибоко дослідив характер ін­дуктивного методу наукового пізнання: отримання загальних поло­жень, загального знання про світ шляхом вивчення різноманітних індивідуальних речей та їх властивостей. Бекон визначив також сис­тему «ідолів», тобто видимих і невидимих перешкод у процесі пі­знання істини (ідоли роду, печери, театру та ринкової площі).

У його творах можна побачити новий підхід до питання про мету пі­знання. Його знаменитий афоризм «Знання – сила» виражав ідею високої ролі експериментальної науки, яка дає людині практичну користь.

Бекон не заперечував існування Бога. Він визнавав, що Бог ство­рив світ, але згодом перестав втручатися у його справи. Отже, він визнавав існування двох істин: божественної і земної.

У поясненні природи суспільства Бекон був ідеалістом і виступав прибічником абсолютної монархії, багато писав про розвиток торгово-промислових прошарків суспільства того часу. Головною працею Ф. Бекона е «Новий Органон» (1620 р.), (написаної ніби на протива­гу основної праці Арістотеля «Органон»).

18.Філософські погляди Р.Декарта

Основні праці Декарта – «Роздуми про метод», «Метафізичні роздуми», «Начала філософії» та ін.

В історії Нової філософії Декарт посідає особливе місце як тво­рець дуалістичного філософського вчення. Він побудував свою фі­лософську систему на основі визнання одночасного самостійного існування свідомості і матерії, душі і тіла. «Світ, – стверджував Декарт, – складається з двох незалежних субстанцій – духовної і матеріальної». Атрибутом духовної субстанції вважав мислення, а матеріальної – протяжність. Людина, за Декартом, це механічне поєднання цих двох субстанцій.

Цей дуалізм субстанцій не давав змоги вирішити проблему пі­знання світу. І справді, хіба можливе пізнання, якщо обидві субстан­ції незалежні одна від одної. Тому Декарт був вимушений ввести в свою теорію пізнання третю субстанцію – Бога, який обумовлював їхню єдність.

Єдино правильним методом пізнання Декарт вважав раціоналізм і дедукцію, тобто виявлення конкретних істин із загальних посилань-принципів, які вічно і апріорно існують у розумі.

Концепція раціоналізму включає в себе два елементи. Перший – це уявлення про розум як найвищий спосіб досягнення істини (ро­зум всемогутній і непогрішимий, вважав Декарт). Другий – прави­льно розуміючи якісну відмінність раціонального пізнання від чут­тєвого, Декарт перебільшував можливості раціонального пізнання, відривав його від емпіричного ступеня як єдиного джерела інфор­мації про світ і цим штовхав раціоналізм до ідеалізму, визначаючи існування особливого, чисто раціонального джерела знань.

Намагаючись очистити дедуктивний метод від схоластичного формалізму, але не розуміючи ролі практичної діяльності в форму­ванні змісту логічних понять, Декарт розробляє вчення, згідно з яким вихідними поняттями для дедукції всіх наукових знань повин­ні бути «вроджені ідеї». Вони, на думку Декарта, приховані в глиби­ні інтелекту і можуть бути усвідомлені тільки інтуїтивно. Якщо ос­новні принципи знання визнати вродженими, то знову ж таки виникає перешкода на шляху розв'язання питання про пізнання сві­ту, що постійно розвивається.

19.Проблема сутності буття і пізнання філософського вчення Б.Спінози

З точки зору Б. Спінози (1632 - 1667 рр.), світ – це нескінченна при­рода, матеріальна субстанція (від лат. – сутність, основа), яку він також називає Богом. Поняття Бог Спіноза вживає не буквально, во­но є своєрідним теологічним прикриттям матеріалізму. Субстанція, тобто матерія, є причиною самої себе і має безліч властивостей. Во­на вічна і незмінна, їй властива ідея збереження. Субстанція – це те, що не потребує для свого існування чогось іншого – Бога, духу і т. п. Поняття субстанції Спінози є дуже цінним у його філософії, во­но відігравало велику роль у подальшому розвитку наукової філософії.

Велике значення для подальшого розвитку філософії мало вчення пантеїзміу Спінози. Згідно з ним Бог не існує окремо від природи, а роз­чиняється в ній. З цього логічно випливала атеїстична думка про те, що пізнання світу йде не через пізнання Бога, а через пізнання самої приро­ди. Тобто Спіноза закликав не до богослов'я, а до наукового пізнан­ня світу. Виходячи з ідеї існування єдиної субстанції, Спіноза стояв на позиціях гілозоїзму, тобто такого вчення, яке допускає наявність мис­лення в усієї матерії, в тому числі й неживої. Такої ідеалістичної точки зору дотримуються і зараз деякі дослідники природи, зокрема французь­кий вчений, палеонтолог і філософ Тейяр де Шарден.

20. Ідеалістична філософія XVIII ст. Г.Лейбніц, Дж.Беркалі

Джордж Беркли      (1685-1753)—английский философ,субъективный идеалист.С 1734 года епископ в Клойне,Ирландия.Основной труд—«Трактат о началах  человеческого знания».

     Исходя из того,что человек непосредственно  воспринимает только свои «идеи» (ощущения),Беркли пришел к выводу,что существование вещей состоит в их воспринимаемоти (esse est percipi).Идеи,по Беркли,пассивны,они воспринимаются бестелесной субстанцией,душой,которая активна и может порождать идеи.Он признает множество духовных субстанций,а так же существование «бесконечного духа»,бога.Идеи потенциально существуют в божетсвенном уме,но актуальное существование они получают в человеческом разуме.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22